Мудрість віків, похована серпом і молотом

У Радянському Союзі не було не лише сексу, а й деяких важливіших речей. До прикладу, латинської мови. Але коли першим ще якось займались, то з другим взагалі не складалось. Уявіть – «какую прос…ли страну», а в ній було лише кілька центрів вивчення класики: Москва, Ленінград, Тбілісі та Львів. Мабуть, правильно – бо що ретельні бджілки-трудівниці, будівники комунізму могли взяти з архаїчної і мертвої латини? Мови «брехливого» Цицерона і «пустомелі» Аристотеля. Куди тим двом неукам до вічно молодого Леніна? Хоча їх ще можна якось зрозуміти – серп рубав, а молот бив латинську мову з ідеологічних міркувань. А ми що? Сліпі й бездумні наслідувачі чужого спадку. Латина в нас на маргінесі без вердикту. Нею просто не цікавляться, і причин особливих для цього не треба. Так повелося. Так звикли. Платон з його метафорою печери «рулить».

Пригадайте короля Русі Данила і його коронацію, вихідців із сучасних українських територій у найпрестижніших європейських університетах, навчальні заклади XVI – XVIII століть та ту ж саму Києво-Могилянську академію (раніше Київський колегіум), де здобували освіту та виховання більшість представників козацької старшини. Чи було би це все можливим без латинської мови? Очевидно, що ні! Латиною Хмельницького захоплювалися багато з його сучасників, про це пишуть дослідники і сьогодні. Івана Мазепу ставили в один рівень за володінням латиною з «найкращими отцями єзуїтами». Латинською мовою у 1863 році було видано символічну для історії церкви в Україні працю «Annales Ecclesiae Ruthenae». Один з винуватців появи цієї роботи, богослов Михайло Гарасевич, латинською виголосив вітальну промову з нагоди відновлення Галицької митрополії.

Латиною володіли галицькі інтелектуали від Антіна Петрушевича і до митрополита Андрея Шептицького та Івана Франка. У середині минулого століття Львовом було покарано Соломона Лур’є, але це заслання спричинилось до появи Львівської школи та входження міста до переліку кількох центрів вивчення класики в СРСР. Хіба цього скромного та поверхневого переліку мало, аби зрозуміти, що нам з класикою по дорозі? Ці теми треба проговорювати, досвід вивчати, а не заморожувати у холодильнику життя, як воно є в нас зараз.

Тут ще можна було б зрозуміти сучасну Росію, яка не мала Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського, Григорія Сковороди та мережі католицьких духовних орденів, не мала досвіду інтенсивних контактів з європейською латинською культурою в різні роки. Але сучасну Україну зрозуміти складно. «Яблуко від яблуні…». Ну ясно. Нащо нам латина в школі, університеті і публічному просторі, якщо її в тих самих напрямках не було у Радянському Союзі. Тоді латину усунули від викладання в середній школі, а ми просто не подумали, аби її повернути. Буває. Ну бо нащо? Ті «нудотні» хроністи-переписувачі, які з одного в інший твір переносили інформацію, все одно нецікаві. Нецікавий, наприклад, Юрій Немирич, який слухав курси в Оксфорді, Кембриджі й Парижі та написав «Роздуми про війну з московітами» (Discursus de bello Moscovitico), де порівняв устрій та політичні системи Московії і Речі Посполитої. Він також, між іншим, був автором проекту Гадяцького договору, який ми звично асоціюємо лише з персоною гетьмана Івана Виговського. Але це все нам абсолютно нецікаво, навіть зважаючи на події останніх років у країні.

Недавно практику вивчення латинської мови намагалися запровадити в кількох школах. Десь вона прижилася, а десь не зовсім. Добре, що хоча б спроби були, адже для країни з подібною спадщиною латинських текстів така тенденція видається трішки ганебною. Щастить у тому, що в публічному просторі нечасто називають кількісні показники латинської літератури, яка мирно відлежується на поличках наших бібліотек і архівів. Тому все добре – вуха нічого не ріже. Шкода лише, що останнім часом компанію цим текстам складають мільйонні тиражі томів Сталіна і Леніна. Люди, чому ж Ви не читаєте класику?

Якщо серйозно, то складність також є в обранні моделі такого вивчення на шкільному рівні. Безумовно, що навантаження учнів і так велике. Введення курсу латинської мови, сенс чого вони не завжди будуть розуміти, великої радості в учнів не викличе. Хто хоче вчити мову Ватикану і далекого незрозумілого світу, коли США, дотик якого відчутний через фаст-фуди і голлівудські фільми, говорить англійською? Сучасний світ вважає себе прогресивним. Його погляд спрямований на майбутнє, минуле ж він швидко забуває, воно для нього втрачає вагу. Про далеке минуле взагалі мови не може бути. Тому окреслені вище тенденції десь у чомусь зрозумілі.

З іншого боку, латинській мові таки можна знайти місце у школі. І тут не йдеться про обов’язковий нормативний курс. За модель можна обрати практику курсів на вибір, яка і так існує в окремих навчальних закладах і в рамках якої учні обирають польську, французьку, німецьку, іспанську та інші, як другу іноземну. Мабуть, нічого грішного не буде у поповненні такого переліку ще й латинською мовою. Простором для існування латинської в школі можуть бути краєзнавчі курси, які також читають на базі окремих навчальних закладів (у цьому випадку значення має регіональна специфіка. До прикладу, у Львові, з написами на храмах латинською, це можна робити спокійно). Ще одним варіантом можуть бути позакласні заняття з історії та літератури, де учням можна розповідати про зразки латинської культури на наших землях. На початках така розкіш, як латинська мова в школі, мала би існувати головно у спеціалізованих (властиво суспільно-гуманітарних) ліцеях та гімназіях, але в перспективі (залежно від інтересу) можна думати і про практику ширшого впровадження дисципліни. Головне – це бажання. Його, так виглядає, зараз немає.

Немає не лише на рівні школи, а і в ширшій перспективі. Латинські мова та культура перебувають у нас в гетто. Вони, на жаль, непопулярні, мало знані, а часто взагалі негативізовані. Останнє є особливо актуальним для української латиномовної літератури. Є кілька острівців, на яких дослідники вивчають цю спадщину, але й ті тонуть через глобальне потепління байдужості. З континенту руку допомоги їм не подають, а інколи взагалі кричать, що ці острівці нам не потрібні і навіть хвильки піднімають, аби той непотріб швидше потонув. В університетах класика також не в топі. Ми можемо вчити все на світі і напихати голову тоннами непотрібної в практичному житті інформації, але базових категорій та понять, осягнення яких впирається у знання класичних мов, не брати до уваги взагалі. Семестр латинської мови – це досить добре, але це також і мало. Що можна вивчити за семестр? Хіба що «Historia est magistra vitae» (Історія вчителька життя) та «Homo homini lupus est» (Людина людині вовк). Мабуть, друге навіть трішки важливіше, принаймні для практики життя.

Поляки латинською фільми знімають…ой, знов та незручна тема фільмів (у нас досі телевізор дивитись неможливо. Мені здається, чи російськомовної реклами тепер стало в рази більше?). Коли ходиш один раз на 5 років до театру, любити його від того не станеш. Навіть враження не сформуєш. Тому хотілося б систематики у сприйнятті латинської мови – від школи і до університету. Колись ця мова була базою класичної освіти, а сьогодні навіть не є класикою базової. Хоча нащо вона в університеті програмісту? Для галочки? То, може, знову ж спеціалізація? Латинська як курс на вибір і на рівні вищої школи? Може, це і була б краща модель: спеціалізоване вивчення латинської в університетах, залежно від професійних потреб, а не тотальне і поголовне вивчення всіма за один семестр! Може, не кількістю, а якістю?

Що ще хорошого? Десь на дні океану лежить корабель античності, біля нього візантійська ікона і кілька суміжних дисциплін. До них в компанію вже проситься давня історія, але зупинятись детальніше на цьому не будемо, бо це тенденції розвитку історичної науки, і не лише в нашій країні. Смерть літніх людей видається не такою жахливою катастрофою, коли масово помирають немовлята. Перепрошую за таку метафору, але, здається, вона мала би тут пасувати. І наше немовля – це неолатиністика. Молода й цікава дисципліна, дуже перспективна, але… не в нас. Є кілька центрів, навіть кілька середовищ, але тут знову ж ситуація, як зі всім іншим: з такою спадщиною такий і підхід. І говорю я зараз не про те, що неолатиністика недостатньо представлена в університетах та академічних осередках (хоч ми і цим можемо «похвалитись»), а більше про те, що ми чомусь далі прагнемо вирізати її зі свого «здорового тіла» як злоякісну пухлину, взагалі не брати до уваги.

Трішки про склад пухлини:

1) Станіслав Оріховський-Роксолан. Мова чужа, латинська. Ідентичність невизначена. Освіта в університетах «заграничних». Листувався з папою і повчав польського короля. Підписувався «Ruthenorum me esse» (Я є русином), для чого – незрозуміло. Мабуть зрадник, точно ворог.

2) Georgius Drohobicz de Russiae (Юрій Дрогобич з Русі). Мова чужа, латинська. Ідентичність мусить бути наша. Ректор найстарішого у світі університету та автор першої друкованої книги вихідця з української території. Можливо, ворожий агент.

3) Себастьян Кльонович. Мова чужа, латинська, але чомусь багато писав про Львів і про Русь. Вдає мультикультураліста і прикидається русином.

Погодьтеся, кому таке взагалі цікаво? Вирізаємо! Адже незрозуміло, який це все має до нас стосунок. Ой, ще одного згадав – Міхал Боїм. Також відомий як Пу Мі Ко Чже Юань. Особливо небезпечний. Вчився у єзуїтів, «хитрий», «підступний» і «брехливий». Чи не першим описав властивості зеленого чаю, бачив бегемотів вживу і показав європейцям як вимірюється пульс. Пробачте, але він зовсім не пасує до радянського, вибачте, українського канону. Тому вирізаємо!

Після хірургічного втручання всі задоволені і щасливі. Тепер ви не накинете учням балачок, що раніше був час, коли весь світ говорив латинською мовою – вони і так знають, що мовою міжнародного спілкування була і є англійська. Навіть не намагайтеся переконати – всі і так знають, що латиномовні автори XVI – XVIII століть на сучасних українських теренах – це запроданці і зрадники української ідеї (раніше – радянської батьківщини). Латинська мова в університетах – це «Gutta cavat lapidem» (Капля камінь точить). Одним словом, латину краще взагалі не вчити, адже це мова, якою виголошували диявольські заклинання – чи нам того треба? Ясно, що ні! Ми і так знаємо свою дорогу і правильний шлях до світлого майбутнього!

Складно сказати до кінця, чиєю спадщиною є наше недбале ставлення до латини. Невідомо також, чиїх голів це хвороба – їх ідеологічних чи наших неорганізованих та байдужих. Але дуже шкода, що ми недостатньо сьогодні говоримо про першу друковану книгу вихідця з українських теренів, медичні та географічні відкриття Міхала Боїма, політичну культуру та етику зразка творів Станіслава Оріховського-Роксолана і багато подібного. Хотілося б, аби ця спадщина була виведена з латинського гетто нашої культури і більш активно ввійшла до сфери публічних обговорень. В Оріховського є порівняння держави з людським організмом, а король-лікар мав би лікувати це тіло. Може, і нам пора подбати про латинську частинку своєї душі, прихованої за північно-східними нашаруваннями?