На захист українського Львова

Я люблю футбол, бо там є табло. Матч закінчився – результат на табло. Це вже потім тренери, гравці, журналісти назвуть свої оцінки, проклинатимуть суддю і фарт. Висунуть теорію змови. Але результат – на табло. Незмінний.

Скільки б років українці не доводили своїм братам з півночі, що вони - народ, що в них є своя незалежна держава, своя мова, історія, традиції, культура, що Київ - старший від Москви, все одно Україна - «это частичка родины». Навіть освічені і талановиті росіяни в інтерв'ю для українських медіа будуть казати, що в них прабабка, бабка, тітка, «третья жена» була «хохлушка». Не українці - «хохли», тільки якось так не по-хамськи, як Жириновський, а поблажливо так - «хохлушки».

Мене оці «хохлушка» і «хохли» бісить. Особливо після набору фраз, що вони вболівали за нашу помаранчеву революцію (додайте в цей стереотипний набір збірну з футболу, київське «Динамо», борщ і «розпрягайте хлопці коні»), і тепер можуть і мають моральне право нас так називати. Це якесь таке співчуття, екзотика, як деякі американці хваляться, що у них прабабка була з племені Сіу чи Черокі. І то в них при цьому якась гордість спалахує, а тут якесь непорозуміння, ніби генетичний дефект.

Режисер Балабанов, автор відомих кінофільмів «Брат» і «Брат-2», також «с каплей» нашої крові. Я не хочу, щоб мій син, мої внуки коли-небудь чули цю фразу. Я ненавиджу слово «хохол». Я ненавиджу слово «жид», і мені до лампочки, що в Польщі так говорять, за Франца Йосипа так говорили. Ми не в Польщі, і це називається просто - антисемітизм. Євреї збудували свою державу, вернули мову Тори і виграли всі війни. Вони кров'ю заплатили за те, щоб їх поважали.

І нехай у нас слово негр - це нормально, так само, як іспанською «негро» - чорний, але якщо в Штатах це слово - табу, є афроамериканець, значить в Америці так має бути. Вони за це воювали. В Штатах був расизм, в Штатах був не тільки мирний марш на Вашингтон Мартіна Лютера Кінга, в Штатах ще був Малкольм Ікс і його Чорні пантери - радикали, які вбивали. Кінга також вбили.

Але терор помножений на віру і масовий рух дав хороший результат. Ірландці не з доброго життя вступали в ІРА, і слово міккі мало хто в Лондоні скаже їм в лице. Ви чули в Росії анекдоти про чеченців?

Я не чув і не читав, щоб хтось заявляв, що в нього у родині були кацапи чи москалі. Ні, були росіяни, і я не люблю цих слів - «кацап» і «москаль». Є росіяни.   

Вони колись чули таку фразу «хохлацкие националисты»? Є «украинские националисты». Тому що їх бояться, їх поважають. Навіть політв'язні ніколи не згадують, що вони сиділи з «хохлами», про це згадують тільки урки, ні, вони сиділи з «украинскими националистами», або з «бандеровцами». А ви не думали, чому? Поважали! А інакше - політкоректно, культурно - чомусь не виходить.

Ми вже 17 років намагаємось, а все одно не виходить, українка - тільки «хохлушка». Вони не вважають Кієв українським містом, не вважають за потрібне вчити нашу мову, навіть дипломати, які «сидять» там з десяток років, як Черномирдін і його дружина-українка, і не тільки він.

Тому в нас залишився Львів. Все, далі відступати нікуди. І якщо чесно, мене шокують такі висновки, що у Львові такий расизм і ксенофобія, що іноземні студенти тікають зі Львова на Схід... Куди, в Кієв, де їх спалюють і вбивають арматурою, ріжуть в тролейбусах? А може в Донєцк, де самого Джуліуса Агахову травили, коли він був гравцем клубу «Шахтар»?

Їдуть ті, хто має елементарні знання російської і не хоче вчити українську, або особисті причини і бажання жити у столичному Києві. Так, у Львові перегинають патик в плані маркетингу на національному ґрунті. Це щодо написів на футболках, агітплакатів чи окремих закладів громадського харчування. Але я не бачив, щоб тут когось вбили за футболку СРСР, а в таких футболках пацани гуляють по центру. Я не знаю жодного випадку, коли б таксист, офіціант чи продавець відмовились би обслуговувати людину, яка заговорила з ним російською мовою...

А тепер відносно толерантного Сходу України. Спробуйте провести такий експеримент у Донецьку, Харкові, Одесі, Дніпропетровську чи Херсоні. Далеко ви заїдете? Та мене вже дістали всі ці розмови про те, що кияни не говорять і не будуть говорити українською, бо вони не хочуть калічити нашу чудову мову. Або вони все розуміють, але говорити не в стані? Такі тупі? І якщо чесно, те, що у Львова такий собі ореол войовниче налаштованого до всього ворожого Україні міста - це не мінус, це плюс, і великий, у туристичному плані.

На поляків, а це більшість туристів, це не діє, вони цього не знають. Про англо- й іншомовних навіть мови немає. Тьма росіян, які лікуються в Трускавці і Моршині їдуть у цей «бандеровской Львов», не щоб побачити пам'ятки архітектури, а полоскотати собі нерви, це так, ніби поїдка за лінію фронту. Їдуть і повертаються розчаровані, не знайшовши того войовничого Львова, а потрапили у звичайне східноєвропейське місто, де також є Макдональдс і мароженоє, і дорогі магазини, і ресторани. Нарешті, кому захочеться приїхати чорт знає звідки, наприклад Саратова, і застати тут ту ж саму середню полосу Росії, такий же безликий, вибачайте, Кіровоград, чи ще якусь середньостатистичну міську химеру. Сюди ж їдуть, щоб побачити щось нове, небачене, але чуте і читане, навіть у плані гострих відчуттів. (Мова йде про нормальних людей. Ідіоти, як з нашого боку, так і з їхнього, ще не перевелись, але потрібно ж і лікарям дати шанс заробити.)

Войовничий націоналізм - це також частина міської легенди, хоча мені особисто це не подобається. Я не розумію, чому українці повинні комусь подобатись у своєму власному місті? Я не розумію, чому нас хтось має полюбити, має поблажливо плескати нас по плечу, чому ми маємо заслужити чиюсь там милість у себе вдома? Чи ще гірше: ми повинні когось страшити, комусь щось доводити? Але так є, інакше, по-доброму, не виходить. Так, багато чого у Львові «криво й косо», але набагато краще, ніж на Півночі і Сході. А якщо щось і не так, то через те, що іншого виходу немає: Львів - це наша остання українська барикада у боротьбі з шовінізмом. Тому тут такими словами як «хохол», на відміну від Києва, не кидаються.  

Це у футболі весь стадіон стогне і плаче, тренер рве і мече - його величність результат на табло. Так от, для українців таким місцем, де ніхто не ставить під сумнів їх українську душу і серце, де на табло результат - є Львів.

І тоді де, як не тут, і тоді хто, як не львів'яни.

І тоді пам'ять про тих, хто за це заплатив кров'ю, ніколи не зітреться.

Фото зі сайту svitlytsia.crimea.ua