«Народи брати» і «здичавілі українці»

Днями переглядав німецький тлумачний словник і побачив, що там є опис поняття «братні народи». Спочатку опис здивував, бо до болю нагадав російсько-радянську матрицю: все так достоту збігалося. А коли дочитав до слів «вживалося в часи Німецької Демократичної Республіки», зрозумів, що для німців це вже архаїзм, перегорнута сторінка. Зовсім інакше виглядає ситуація в сучасному українсько-російському контексті. Якщо російський президент не перестає наголошувати, що росіяни й українці не просто брати, а навіть один народ, то українці всіма силами намагаються це заперечити. При цьому всі учасники дискусії, від старого до малого, позиціонують себе найбільш компетентними істориками і до запаморочення оперують прикладами навіть з праісторичних часів. Нібито старі легенди і фантазії можуть в чомусь когось переконати.

Колись, в ранній молодості, я любив епатувати публіку словами про те, що росіяни – це ті ж українці, тільки здичавілі. Це був такий собі парафраз старої дискусії істориків про те, що росіяни – це українці, що переселилися на Північ, де, породичавшись з чухонськими племенами, стали новим етносом. До слова, дуже віддаленим від свого прототипу. Для красного слівця таке карикатурне трактування походження росіян ще й як надавалося. Воно промовляло до кожного, навіть малограмотного, але із завищеною національною свідомістю, українця. По-своєму давало відповідь на безліч запитань, в тому числі й на два засадничі: як бути з концепцією «колиски трьох братніх народів» і як поділити спадщину Київської Русі? Але, увійшовши у широкий вжиток, таке анекдотичне трактування походження російського етносу стало сильно шкодити. При чому шкодити усім.

Справа в тому, що таке вульгарне спрощення обов’язково тягне за собою низку додаткових пояснень. І саме в них криється нечистий. Стаючи на позиції згаданої байки, ми за замовчуванням погоджуємося на те, що давні слов’янські племена – це українці. Сумлінні історики можуть для себе знати, що наділяти актуальною для нас національною свідомістю давніх слов’ян та русичів – неприпустимо. Дехто з них (на жаль, не всі) можуть здогадуватися, що традиції не існує або що, принаймні, історія не тягнеться однією неперервною ниткою від найдавніших часів у нашу теперішність. А все відбувається зовсім навпаки: сучасні історики підбирають факти з минулого, нанизуючи їх на вервицю домінуючої на даний момент історичної концепції, а підручники припасовують її під традицію.

Чомусь мало хто хоче сказати тим запеклим диспутантам, що для часів Київської Русі характерним був зовсім інший принцип влади ніж тепер – династичний. Правили династії, які то захоплювали силою чужі володіння, то розширювалися завдяки вдало укладеним шлюбам. Великі володіння дробилися на удільні князівства, а між братами-правителями часто тривали криваві міжусобні війни. Що воїнство цих правителів було найманим і серед найманців ніхто не робив аналізу крові на слов’янськість, нормандськість, монгольськість або чухонськість.

Другою вадою такого тлумачення є те, що чухонські племена в цих дискусіях, за означенням, вважаються свого роду расово-неповноцінними. І попри те, що учасники дискусії можуть зовсім не поділяти нацистські та фашистські принципи, інтернет-форуми просто переповнені такими «аргументами». В діло йдуть образи цілих етносів, мовних груп та племен: фіно-угри, чухонці, азіати, монголо-татари. При цьому видно, що диспутант позиціонується як істота вища в расовому та цивілізаційному вимірі.

Обравши таку опцію, суть байки зводиться до такого: жили-були собі расово чисті європейці, носії високої цивілізованої культури і звалися вони українцями. Потім частина їх чомусь здуріла, може перепила медовухи, а може їхня широка душа перестала поміщатися у слов’янських грудях, тож вони вирушили в напрямку непроглядних північних лісів та боліт. Там якраз не жили, а існували, напів-люди. І з дива-дивного ці бунтівні, але ще українці, перемішалися з тими, з дозволу сказати людьми, і так появилися росіяни. Правда, не смішно? Але спробуйте ви лишень втрутитися в ці дебати і закликати до банального розуму…

Справа в тому, що зараз відбувається нецивілізоване «розлучення» України і Росії. Ціла російська пропагандистська машина від ТБ до Інтернету працює на те, щоб довести за допомогою історії, що українців ніколи не було або що це такий братній народ, який повністю розчинився у великому російському морі, час-до-часу, висуваючи голову, щоб поспівати пісень, випити горілки і закусити салом. Не вестися на такі розмови і, ще краще, не втягуватися в них, було б найрозумнішою позицією. Відсутність реакції на російські псевдо-дискусії була б першою ознакою того, що українці вже живуть своїм окремим життям. І їм байдуже на те, в якому багні грузне сучасна Росія. І знову, на жаль, Росія веде, а українці ведуться.

Втягування українців у нав’язувані з Росії дискусії свідчить про інше: українці самі ще не відрефлектували свого минулого. Тому, нібито пояснюючи росіянам неправильність їхньої імперської історії, українці намагаються віднайти свою генеральну історичну лінію. Виробити ту універсальну оптику, яка дозволить нібито правильно дивитися на своє минуле. А тому багато хто діє від протилежного. І Росія замість того, щоб відійти на маргінес – перетворюється на alter ego України.

Професійних істориків завжди лякало бажання дивитися на історію «українськими очима». І мене лякає. Бо наперед відомо, що це будуть жахливі етноцентризм та інструментальне використання минулого. Хоча, якщо помріяти і уявити, що ми маємо достатньо молодих вчених із доброю освітою, то було б добре, щоб хтось пройшовся по всьому історичному наративу, деконструюючи та демонтуючи старі кліше та міфи. Оце й була б українізація історії. А, можливо, й декомунізація.

Поки що українці і росіяни (не в етнічному, а політичному розумінні) зійшлися в спарингу навколо, за словами Умберто Еко, «культу історичної традиції». Еко назвав цей культ першою ознакою «Ур-Фашизму» (вічного фашизму). Це, коли істина повідомлена для всіх один раз і назавжди. Коли не може бути прогресу знань. Коли в хід ідуть аргументи про «Богом дану землю» – принцип Крові і Землі. Коли заперечується модерність на догоду історичній традиції. Коли не вітається критичне мислення. І тут, на жаль, між українцями і росіянами, в різній мірі, але «братськість» проглядається. Можливо тому, що з обох боків говорить тільки певний сегмент суспільства та наукового світу. А, можливо, не варто робити великих узагальнень на підставі мережевих дискусій, бо нам невідомо, ані фаху диспутантів, ані репрезентативності думок, які виходять на поверхню.

І ще дивує в цій історії те, що в публічних дискусіях дуже рідко можна почути голос наших професійних істориків. І тут є два здогади. Перший: наші академічні вчені є настільки герметичними в своїх дослідженнях, що вважають ледве не образою честі й гідності опускатися на масовий публічний рівень. А тому публічний дискурс розвивається сам по собі й ним маніпулюють різного роду пройдисвіти. Академічний же світ в цей час займається важливішими справами: захищає дисертації, пише «ДАКівські» статті, для тих же захистів або кладе на запилюжені полиці застарілих бібліотек з картковим каталогом збірники праць, які в народі називаються «братськими могилами». Таке собі мистецтво заради мистецтва.

Другим здогадом може бути те, що наші сучасні історики «вміють жити». Вони звикли пливти за течією. Їх так відселектували і навчили, що бунтувати вони не будуть, тим більше інтелектуально. І тому, якщо навіть в суспільстві запанують відверто расистські та нацистські інтерпретації певних подій та явищ, наші інтелектуали від історії знову тихенько відсидяться, бо покірне теля двох маток ссе.