Нас врятували діти

Для українців 24 лютого змінило все життя. Багато з нас цього дня не могли повірити, що невдовзі нам доведеться попрощатися з найріднішими людьми й лишити рідні домівки. Маріупольці одні з перших відчули цю страшну реальність. Мешканці міста-героя з нетерпінням чекають на перемогу, щоб нарешті повернутися у вільний та мирний дім.

У межах проекту «Свої» 24 канал розповідає історію Марії – корінної мешканки Маріуполя. Дівчина розповіла про життя в окупації, полон чоловіка-військового, виїзд і прихисток на Закарпатті, де вони з синочком з нетерпінням чекають на повернення найдорожчого. ZAXID.NET робить передрук тексту.

«Чоловік зробив для нас все, що міг, і пішов на фронт»: про початок війни

Розкажіть про себе – звідки ви, чим займалися до повномасштабної війни?

Мені 23 роки, у мене є син – йому майже 2 рочки. Ми з міста Маріуполь. Дуже важко говорити про свою сім’ю, бо мій чоловік – військовий і наразі перебуває у полоні. Він пройшов Маріуполь, «Азовсталь» і зараз у ворожому полоні.

Маріуполь – наше рідне місто. У нас все було добре до війни. Я проводила курси з фітнес-тренувань, допомагала дівчаткам худнути, бо маю вищу освіту.

Все було добре, у мене були грандіозні плани. Ми з чоловіком планували подальше життя. Він хотів піти на роботу правоохоронцем, щоб досягти більшого і щоб у нашому місті все було добре. Він для мене плече та опора – такий мужній, якщо вирішив, то так і буде робити.

Розкажіть про вашого чоловіка – чи є якась інформація про нього, де він перебуває?

На жаль, ні. Я знала, що він перебував в Оленівці. Але зараз багато говорять про те, що їх вивезли звідти. На зв’язок він не виходить взагалі. Я можу тільки здогадуватися як він.

Марія з чоловіком та синочком до війни

А коли він востаннє виходив на зв’язок?

17 травня. Тоді він був ще на «Азовсталі». Сказав, що їх евакуюють і поки буде так. У нього було мало надії, що їх через кілька місяців, як і обіцяли, звільнять. Наразі вже минуло майже півроку. Пішов шостий місяць, як він перебуває в полоні.

Дуже сподіваюся, що його скоро повернуть. Я вже зробила все, що могла.

Чи пам’ятаєте, як для вас почався ранок 24 лютого? Чи пригадуєте ваші емоції або дії?

Ми прокинулися від дзвінка, зв’язок тоді був дуже поганим. Мені зателефонувала мама, у неї була істерика. Вона була в іншому кінці міста і сказала, що почалася війна.

Чоловік знав, що буде щось подібне. Він здогадувався, але таки мав надію, що це неправда і все обійдеться. Потім йому зателефонував тато і сказав, що там стріляють. Він швидко зібрався, взяв машину та забрав моїх рідних з іншого кінця міста й привіз до нас, бо у них на той час вже не було ні зв’язку, ні води, ні світла – взагалі нічого. А це було 24 лютого.

Ми мешкали у центрі міста, закупили все, що потрібно. Чоловік хотів відвезти нас і дуже наполягав на цьому, але я сказала, що ми залишимося. Я мала надію, що все буде не дуже масштабно – постріляють трохи і все. Але трапилося, як трапилося.

Потім ми обладнали підвал, щоб було комфортно. У нас тоді ще був зв’язок і світло, а вже 2 березня все вимкнули. Нічого взагалі не було, лише газ. Ми зробили все, що могли, тобто їжа та вода у нас були.

Чоловік зробив для нас все, що міг, і пішов на фронт. Це було 6 березня. Він у мене військова людина і дуже наполягав на тому, що це треба робити. Він мусить, бо це його обовязок.

Маріуполь на початку березня (фото з телеграму Антона Геращенка)

«Вода з калюжі, сильний холод у квартирі і голодні діти»: про життя в окупації

Скільки часу ви пробули в Маріуполі, яким було життя там? Хто з близьких був із вами?

Зі мною були мої батьки та сестра з сім’єю: її чоловік та маленька дитинка – йому на той час був 1 рік.

Ми спочатку були у квартирі. До 8 березня ми ще могли там перебувати, хоч авіація і літала постійно. Ми молилися, щоб нічого не впало десь поблизу, але вже 10 березня авіабомба впала до нас у двір.

Приліт у двір, де мешкала Марія

Тоді постраждало дуже багато будинків і загинуло багато людей, бо вони готували на вулиці. Вже не було газу, бо його 5 березня відключили.

Люди готували на вулиці, шукали, де палити вогонь. Ми бігали набирати воду. У нас через дорогу був дитячий садочок і в системі залишилося багато води. Ми бігали туди, щоб набрати воду та зробити якісь мінімальні запаси, бо взагалі тоді нічого вже не було.

Потім, коли йшов дощ або сніг – це було свято для мене, бо мої тоді ще не розуміли всього. Я з калюжі набирала воду, мої рідні спочатку не розуміли й вважали, що це бридко. А вже потім дякували, що я подумала про це, бо ця вода дуже стала в пригоді.

Вже після 10 березня, можливо трішки раніше, ми перебралися у підвал. Було дуже холодно, але у квартирі було ще холодніше.

Після цього були дуже сильні прильоти в наш будинок, але наша квартира повністю вціліла. Це якесь диво, бо навколо будинку були постійні прильоти, все горіло. Але наш будинок здебільшого страждав від танкових обстрілів.

Наслідки обстрілів окупантів (фото з телеграму Антона Геращенка)

Нам було дуже холодно, діти постійно кричали. У нас не було жодної спокійної ночі. Дітям було постійно холодно й вони хотіли їсти.

Згодом люди почали вибиратися з підвалу та виїжджати. Пропонували й нам виїхати 15 березня, але ми відмовилися. Думали, що скоро все припиниться.

Марія згадала, що на той час російські загарбники вже зайшли до міста й розповідали усім людям, мовляв, можете спати спокійно, ми більше не будемо стріляти. Втім, це була лише чергова брехня окупантів.

«Ми були ізольовані від соціуму»: про рішення евакуюватися з Маріуполя

Ми не витримали й вже 20 березня виїхали з міста. У моєї сестри була машина, але вона не завелася, коли ми почали виїжджати. Однак пощастило, що в батька мого чоловіка була машина й він допоміг нам виїхати з міста.

Що саме вплинуло на ваше рішення виїхати?

Мабуть, умови. Ми розуміли, що води майже немає. І було дуже холодно – у нас з’являлася роса на всьому тілі. Діти постійно плакали. Було просто неможливо жити. Мабуть, тільки заради дітей і виїхали.

Один із будинків, що постраждав від атак росіян (фото з телеграму Антона Геращенка)

Ми виїхали до сусіднього села, що за 20 кілометрів від Маріуполя. Пробули там тиждень, але ще не розуміли, що нам не можна було там перебувати. Ми були настільки ізольовані від соціуму, що не мали жодної інформації.

Люди, які мешкали в тому селі, не мали доступу до новин з України. На жаль, деякі з них навіть піддавалися російській пропаганді.

Нас дуже лякали щодо виїзду до України, говорили, що більше ніхто не вивозить. І ми не могли знайти людину, яка могла б це зробити. Моя сестра, яка на той час була в Харкові та жила у підвалі, мала комунікації. Вона знайшла волонтерів і ми виїхали.

Ви знали наперед, куди поїдете?

Так, ми думали, що як виїдемо з Маріуполя, то поїдемо одразу на Запоріжжя, але тоді щось пішло не так. Всі були на нервах і схвильовані, тому вийшло так, що ми залишилися в селі. Думали спочатку, що там буде безпечніше.

Ми планували поїхати до Запоріжжя, а потім на захід України, бо у нас там була знайома, яка могла прийняти нашу сім’ю. Так і вийшло, ми прожили там місяць. Вона нам дуже допомогла.

«Нас врятували діти»: як Марія з рідними пройшла 15 блокпостів росіян

Якою взагалі була дорога з Маріуполя?

З Маріуполя до села взагалі було тихо, нікого не було – тільки спалені танки. Видно було, що велися бої. А коли вже почали виїжджати Володарською трасою, почалися російські блокпости. Їх на той момент було 15.

Спочатку було спокійно, нас не чіпали. Взагалі нас з сестрою волонтери посадили наперед, бо ми були з дітьми. Це зробили для того, щоб російські військові бачили, що не треба нас чіпати, бо тут діти.

Але на декількох точках я дуже не сподобалася російським військовим. Вони попросили документи та свідоцтво про народження дитини. Якось дуже дивно на мене дивилися.

Мені до цього говорили, щоб я взагалі все видаляла з телефону, щоб нічого мене не пов’язувало з військовою тематикою. Насправді я тоді не розуміла, наскільки це серйозно.

Однак тоді інший військовий сказав, що там діти й не треба нас рухати. Тобто у якомусь сенсі нас врятували діти, бо якби не вони, то росіяни могли б багато речей познаходити.

Ми дуже довго їхали, десь 9 годин. Нас лякали, говорили, що ми не доїдемо, бо 20 березня багато людей виїжджало і багато з них не доїхали. Щодо блокпостів, то, мабуть, нам пощастило. Вони не дуже чіплялися.

Вже коли виїхали, були українські блокпости. Там взагалі було все добре, до нас дуже добре ставилися, з розумінням.

«Відчуття дому з’явиться лише, коли чоловік буде поруч»

Де ви зараз перебуваєте? Як облаштувалися на новому місці? Чим займаєтесь?

Ми на Закарпатті. Ми вже тут довго й нам добре. Маємо надію, що пробудемо ще певний час тут, бо я чекаю чоловіка. У мене все спирається на це. Намагаюся допомогти його звільнити – зв’язуюся та консультуюся з різними людьми, адвокатами. Але всі кажуть чекати.

А так займаюся дитиною. Намагаюся якось розвиватися, бо втрачено дуже багато часу. Я розумію, що ми більше не повернемося до свого міста, хоч наша квартира і вціліла.

Маєте на увазі, що не повернетесь до Маріуполя, поки там росіяни, чи взагалі не плануєте?

Поки там росіяни, це найголовніший критерій.

А взагалі, які у вас плани на майбутнє?

Намагатимуся себе реалізувати. Взагалі дуже важко говорити про це, бо я звикла, що поруч зі мною завжди мій чоловік. Він – моя половина. Тож поки я можу думати над варіантами, які потім йому запропоную і ми разом обиратимемо.

Мені, якщо чесно, страшно в Україні. Я мала шанс виїхати до Європи, мені й зараз говорять, щоб я їхала. Але я принципово не хочу цього робити, хоча і розумію, що небезпечно бути в Україні. Я думаю, Закарпаття – найбезпечніше місце наразі.

Буду робити все можливе, щоб дитина розвивалася, бо йому вже 2 рочки. І процес розвитку в цьому віці дуже важливий.

Чи відчуваєте на Закарпатті себе, як вдома?

Не відчуваю. Це дуже важко.

Марія зазначила, що іноді їй буває дуже важко далеко від дому. На її шляху трапляються різні люди й складні ситуації, але вона тримається, адже їй ще треба дочекатися на свого героя-чоловіка.

Ви говорите, що не почуваєтесь на Закарпатті як удома, але й до Маріуполя поки не збираєтесь, що вам може допомогти знайти це відчуття дому?

Я думаю, відчуття дому з’явиться, коли чоловік буде поруч, тільки у цьому випадку. Навіть якщо я була б у Маріуполі, то відчувала б порожнечу.

Що допомагає вам морально триматися, чекаючи повернення чоловіка?

Мені дитина допомагає. І сама сила чоловіка, бо він в мене і фізично, і морально дуже сильна людина. Я постійно себе заспокоюю думками, що він таке пережив – він зміг, то чому я не можу? Хоча я перебуваю у безпечному місці, у мене майже все є. Так і живу. І, звісно, маю надію. Все сподіваюся, що ось-ось його звільнять.

Марія з синочком на Закарпатті

«Обов’язково вийдемо й зустрінемося усією країною»: про плани на перемогу

Чи відчуваєте, що війна вас якось змінила? Можливо почали інакше ставитися до якихось речей?

Ставлення та моральні цінності змінилися. Я дуже багато переосмислила – все, що відбувалося до війни, якою людиною я була. Зрозуміла, що не варто перейматися якимись дрібницями та вважати це катастрофою, коли люди навколо втрачають життя.

А розкажіть трохи про людей, з якими ви познайомилися – чи подружилися з кимось?

Якщо чесно, мені взагалі дуже складно в житті було знайти друзів. У мене було їх дуже мало, бо я людина, яка дуже сильно бере все до серця.

Ми спілкуємося з місцевими, але, щоб знайти друзів, то з цим складно. Однак я намагаюся постійно спілкуватися з людьми. Наприклад, їду в маршрутці та намагаюся з кимось розмовляти.

Багато людей бояться лишати свої домівки та переїжджати до більш безпечних місць, щоб ви їм порадили?

Щонайменше, бути постійно в укриттях, але як показує практика, навіть укриття може не допомогти й не врятувати. Але якщо є діти, то насамперед думати про них.

Знаєте, те, в яких умовах ми були там – ми постійно рахували вильоти й те, через скільки секунд буде скинута авіазброя. Ми вже розуміли це, як і те, куди вона приблизно може впасти.

Після того, як бачиш, що відбувається з містами – як, наприклад, з Києвом, то принаймні треба намагатися перебувати у бомбосховищі.

Я розумію, що виїхати може бути страшно. Багато людей в Маріуполі думають: «А куди я поїду? Де мене чекають?».

Я думаю, це була поширена думка на початку повномасштабної війни, але зараз ми показали, що чекаємо один на одного та готові допомогти.

Так, звісно. Обов’язково знайдуться люди, які тобі допоможуть.

Марія розповіла, що багато її рідних залишилися в Маріуполі, бо бояться виїжджати. Дівчина неодноразово говорила з ними, але переконати їх не вдалося. Втім, навіть у таких страшних умовах сім’я Марії, що лишилася в окупованому місті, чекає на перемогу України.

І наостанок нашої розмови – що зробите, коли Україна переможе?

Я думаю, ми обов’язково вийдемо та зустрінемося усією країною. Будемо святкувати перемогу, де б ми не були. Мабуть, тільки так. І обов’язково в родинному колі також.

Знаєте, я, мабуть, поїхала б до Маріуполя. Навіть, якщо просто в гості, але я одразу приїхала б до Маріуполя, бо в мене залишилося там багато рідних людей.

Всі українці, які з нетерпінням очікують повернення своїх близьких з російського полону, обов’язково зустрінуться та обіймуться. Сподіваємося, це буде їхня остання розлука й вони зможуть бути поруч один з одним. Ми віримо у перемогу наших героїчних захисників і робимо все від нас залежне, щоб якомога скоріше почути таке бажане: «Ми перемогли».

Оригінал