Минулого тижня, 26 березня, генеральний секретар НАТО Марк Рютте, перебуваючи з робочим візитом у Варшаві, зробив заяву, яка стала важливим політичним сигналом. Він прямо заявив: «Будь-яка загроза безпеці будь-якої країни НАТО викличе рішучу відповідь усього Альянсу». Подібні заяви вимагають ретельного осмислення.
Справді, якби ці слова прозвучали на етапі формування НАТО або в перші десятиліття його існування, вони могли б стати запорукою абсолютної впевненості й відчуття надійності. Але в наші дні ситуація набагато складніша. Світ змінився. Сьогодні ці слова звучать з явним присмаком невизначеності, якщо не сказати більше – політичної і стратегічної небезпеки, як і будь-які інші невиправдані очікування.
Особливо ясно це дають зрозуміти сигнали, що йдуть з Білого дому. Його нинішній господар Дональд Трамп почав застосовувати «антинатовську» риторику ще під час свого першого президентського терміну. Але тоді загрози виходу США з Альянсу ніхто всерйоз не сприймав. З початком другої каденції Трамп не тільки повернувся до цієї теми, а й зробив різкі рухи на зближення з одним з основних стратегічних супротивників НАТО – путінською Росією, яка грубо порушує міжнародне право, веде кровопролитну війну проти суверенної України.
Поворот Трампа в бік країни-агресорки відбувається на тлі його територіальних погроз таким членам НАТО, як Канада і Данія, а також повідомлень про те, що він розглядає можливість передислокації американських військ з Німеччини до дружньої Росії Угорщини. Усе це значною мірою змінює військово-політичний ландшафт Європи. Судячи зі заяв європейських лідерів, вони не так уже й упевнені в прихильності Америки до Альянсу.
«Я хочу вірити, що США будуть на нашому боці, але ми маємо бути готовими до того, що цього не станеться», – застеріг французький президент Емманюель Макрон, торкнувшись теми потенційних загроз у нещодавньому телезверненні до нації. І це «хочу вірити» тільки підкреслює, наскільки ненадійним партнером НАТО стала Америка.
Але спробуймо, оцінюючи заяву Рютте, абстрагуватися від мінливих настроїв у США і тих, хто завжди ховався за спини американських солдатів. Будемо неупередженими: що насправді стоїть за словами Макрона? Впевненість? Гарантії? Прямолінійна погроза на адресу явних і прихованих агресорів? Відкиньмо ці пропагандистські штампи і подивімося на речі з урахуванням нових реалій.
Усі знають, що 5-та стаття Статуту НАТО – це своєрідний камінь спотикання, наприклад, для путінської Росії, саме вона дотепер стримувала Кремль від відкритого конфлікту зі Заходом. Але що реально стоїть за нею? Питання не пусте. Адже 5-та стаття Статуту НАТО, з юридичної точки зору, не передбачає автоматичної реакції всього блоку на зовнішню загрозу. Це – декларація, свого роду заклик до спільної дії, який вимагає узгодження всіх членів Альянсу.
Ба більше, реалізація цієї статті може зайняти кілька тижнів, якщо не місяців, залежно від політичних розрахунків. Тобто відповідь, якою б жорстокою вона не була, не обов'язково буде миттєвою. А в умовах сучасних воєн час може стати вирішальним чинником для результату конфлікту. А вже хто-хто, а агресори це розуміють.
Чому про це доводиться говорити? Історія НАТО чітко показує, що всередині Альянсу теж можуть виникати серйозні суперечності. Наприклад, 2017 року Туреччина, нагадаємо, підписала контракт з Росією на придбання системи протиповітряної оборони С-400, що викликало серйозну критику з боку Альянсу. Там побоювалися, що ці системи можуть бути використані для збору розвідувальної інформації про натовські літаки й порушувати загальні стандарти оборони. США навіть призупинили постачання Туреччині винищувачів F-35.
Зовнішня політика Стамбула, траплялося, також йшла врозріз із планами Альянсу. Так, інвазія Туреччини в Сирію, зокрема в області, де були присутні американські й інші сили НАТО, призводила до тертя, характерного радше для противників, а не союзників.
Спрямованість зовнішньої політики ще одного члена НАТО – Угорщини – теж не вселяє великої надії, що блок не потоне в дискусіях, коли буде потрібно дати негайну відсіч агресору.
У випадку Трампа і НАТО в цю гарантію стає дедалі важче вірити. «Погодився б Дональд Трамп піти й битися за Естонію?» – задався питанням Далібор Рохач, старший науковий співробітник й експерт з європейської політики Американського інституту підприємництва. І сам же поставив це під сумнів: «Я вважаю, на якомусь рівні потрібно призупинити недовіру, щоб думати, що він це зробить».
На сьогодні, однак, ситуація така, що взаємна недовіра в блоці не тільки не слабшає, а й посилюється. І тут виникає чергове запитання: чи може всім цим скористатися кремлівська банда? Було б недалекоглядно і навіть наївно думати, що не спробує скористатися.
У всякому разі, балтійські країни Естонія, Латвія, Литва, а також Польща і Фінляндія вже настільки серйозно стурбовані підготовкою до можливого нападу Росії, що вирішили вийти з Оттавської конвенції від 1997 року, спрямованої на заборону використання протипіхотних мін, їхнього виробництва, зберігання й розповсюдження.
Ця нова геополітична реальність спонукає по-іншому подивитися на бажання України вступити до НАТО. Іноді здається, що президент Володимир Зеленський зробив це основною метою своєї каденції. Він навіть висловлював бажання «обміняти» свій відхід у відставку на негайне прийняття країни до Альянсу. Прозвучало не надто серйозно, ну та гаразд.
Тим часом багато західних лідерів неодноразово цілком серйозно заявляли, що до закінчення війни на території України питання про її прийняття в НАТО не буде вирішено.
А той самий Трамп, наприклад, говорячи днями про угоду щодо рідкісноземельних металів, використовував цю тему для тиску на Зеленського: мовляв, якщо він відмовиться від цієї угоди (західні експерти називають її грабіжницькою), то зазнає серйозних наслідків. «Він хоче бути членом НАТО, – сказав Трамп, – Але він ніколи не стане членом НАТО. Він це розуміє». Прозвучало це в тому сенсі, що Зеленський усвідомлює наявну перешкоду.
Навіщо ж тоді гримати в зачинені (на сьогодні) двері? Чи не краще зосередитися на більш реальних політичних цілях, досягнення яких принесе набагато більше користі для підвищення обороноздатності України? Наприклад, на сьогодні, коли питання про прийняття України до НАТО видається не тільки проблемним, а й потенційно недоцільним у рамках наявної геополітичної ситуації, Україні варто замислитися над новим підходом до своєї оборонної й зовнішньої політики. Одним з найбільш логічних та ефективних шляхів, який міг би гарантувати Україні не меншу безпеку, ніж членство в НАТО, є створення нового воєнно-політичного блоку, який об'єднав би країни Європи, котрі прагнуть більш незалежного і стратегічно вигідного партнерства, за активної участі України.
Протягом останніх трьох років ця пропозиція неодноразово лунала з вуст українських опозиційних політиків, журналістів та активістів. Але великої підтримки Офісу президента України вона не знаходила.
Але ж такий блок міг би стати альтернативою традиційним структурам, зокрема НАТО, де, як ми бачимо, дедалі більше країн почали втрачати впевненість у рішучості та єдності американського підходу. Підтвердженням тому – висловлювання політиків на кшталт Макрона, який відкрито заявляв про готовність Франції до самостійного захисту в разі, якщо США відмовляться виконувати свої зобов'язання в рамках Альянсу.
Нинішня невизначеність, яка охоплює навіть найсильніші держави нашого континенту, як-от Франція, Велика Британія і Німеччина, відкриває перед Україною унікальну можливість зіграти ключову роль у формуванні нового політичного союзу.
Пам'ятається, нещодавно парочка заокеанських персонажів єхидно говорили, що в України немає «виграшних карт». Неправда! Україна має одну з найсильніших армій у Європі. За роки протистояння з путінською Росією вона значно зміцнила свої збройні сили і відточила унікальні навички ведення сучасної війни. Далеко не всі європейські країни можуть похвалитися таким досвідом. Але якщо Україна використає свій військовий потенціал не для «входу» в наявні міжнародні блоки, а для створення нового, інноваційного військового блоку, це могло б не тільки забезпечити їй гарантії безпеки, а й дозволити стати одним зі стратегічних центрів на європейській арені.
Що потрібно для цього? Насамперед підтримка країн, незадоволених нинішнім станом справ у НАТО. Це може бути Франція, Німеччина, Польща та країни Балтії, які дедалі більше сумніваються у стійкості трансатлантичного Альянсу. Особливо важливо, що в такому об'єднанні Україна могла б стати посередником між великими європейськими країнами, що володіють ядерним потенціалом, наприклад, Великою Британією, і менш потужними, але стратегічно важливими країнами Європи. Україні ніби сама історія наказує стати мостом, що з'єднує різні інтереси, створюючи при цьому новий вектор безпеки.
Створення військово-політичного блоку, в якому об'єднуватимуться досвід і ресурси країн з ядерним потенціалом і сучасними арміями, а також із високорозвиненими системами цивільної й військової промисловості, може не тільки компенсувати відсутність офіційного членства в НАТО, а й дати Україні додаткову свободу дій у геополітичних маневрах. Україна має використати свій досвід і географічне положення для створення такого блоку, який міг би забезпечити інтереси не тільки України, а й усієї Центральної та Східної Європи. У стратегічному плані це відкриє нові горизонти у сфері безпеки. Зокрема, навстіж відчинить двері в те ж НАТО.
Україні є що запропонувати країнам Європи. Гіркою й дорогою ціною, але вона набула унікального досвіду ведення гібридних війн, застосування сучасних військових технологій, а також управління складними операціями в умовах реального військового протистояння. Усе це є стратегічною цінністю, яку – за правильного й наполегливого просування – жоден розумний європейський лідер не зможе відкинути.
Досі складалося враження, що Україна виступала на нашому континенті як прохач, причому іноді, м'яко кажучи, не дуже переконливий. Володимиру Зеленському, якщо він справді хоче врятувати Україну, варто «перевернути картковий стіл» і почати не тільки щось просити, а й пропонувати. Чи здатен він на це – питання відкрите.
Ми використовуємо