НЕ НАША УКРАЇНА
Ще наприкінці 90-х покійний Сашко Кривенко в одному з текстів виніс вирок – «не та країна, у якій ми хотіли жити». Тож не дивно, що багатьом людям майбутнє проекту «Україна» є порівняно байдуже. А це майбутнє, кажуть знавці, є далеко не безхмарним.
Важко писати про демократію в державі громадянинові, котрий в цю державу не вірить і не пов`язує з нею ніяких надій на майбутнє. Тим більше, що цей громадянин не є якимось самітником-оригіналом, але в певному сенсі - представником конкретної генерації «продуктивного віку» i середовища, що колись брало активну участь у спробах трансформації цієї держави.
Гаслами «демократія», «свобода слова», «реформи» тощо ми дали себе ввести в оману кілька разів: i під час студентського голодування - «революції на граніті», і під час акції «Україна без Кучми», й інших. «Помаранчева революція» - це був останній раз. Найкрасивіша перемога, яка стала найболіснішою поразкою. Першого ми ніколи не забудемо, другого - ніколи не пробачимо.
Так сьогодні в Україні мислить багато людей. Нема чому дивуватись. Упродовж останніх чотирьох років українське суспільство кілька разів переживало радикальну зміну емоційних станів. Спочатку ейфорія перемоги і ентузіазм, пов'язаний із великими надіями. Потім розчарування, викликане сварками в таборі «помаранчевих політиків» і бездарним урядуванням нової влади. Далі - гіркота поразки «помаранчевих» на парламентських виборах весною 2006-го і розбуджені надії на реванш прихильників Віктора Януковича та його Партії регіонів. Наступний удар - зрада лідером соціалістів Олександром Морозом його колишніх «помаранчевих» партнерів, яка дала можливість повернутися до влади команді Януковича. Ще через рік - дострокові вибори до Верховної Ради, які стали необхідними через нахабне зловживання владою коаліцією «регіоналів», соціалістів і комуністів, а також жахливої некомпетентності деяких міністрів. Врешті - крихка перемога Блоку Юлії Тимошенко на виборах восени 2007-го, що, насправді, майже нічого не змінило у суспільних настроях. І тепер знову - війна всіх проти всіх.
Після таких «настроєвих штормів» багато людей в Україні, незалежно від їхньої політичної орієнтації, почувають себе використаними у «війнах мільйонерів проти мільярдерів» - як влучно це окреслив політолог Кость Бондаренко. Люди відчувають, що у них вкрали перемогу, а відтак - гіркоту поразки. Для багатьох з нас ця поразка має ім'я. Для одних - Янукович, для інших - Ющенко. Але «Ющенко» таки для більшості.
Адже це він на київському Майдані морозною осінню-зимою 2004 року запевняв, що руки його соратників «ніколи не крали», він розповідав про прозору державу без корупції і хабарництва, він обіцяв, що бандити сидітимуть у тюрмах, а студенти і кваліфіковані працівники перестануть втікати з країни. І що з того?
Внаслідок цих обіцянок частина бізнесменів (дрібних і середніх, зрозуміло) вирішили чесно платити податки. Чиновники (не найвищих щаблів, ясна річ) почали викривати та засуджувати корупцію у своїх установах. Жертви бандитизму і шахрайства почали розповідати правду «як це робилося при Кучмі». Власники помешкань у багатоповерхівках почали творити об'єднання мешканців і брати під контроль порядок у свої будинках, на подвір'ях і дитячих майданчиках.
Першими постраждали найбільш фанатичні «діти революції». Дуже швидко вони переконалися, що їхні ініціативи нікому, окрім них, не були потрібні. І що «Ющенко далеко», а начальник малий і великий - поруч, і бандити з корупціонерами залишилися на своїх місцях. Більш того, хабарі суттєво зросли - у зв'язку з обставинами «боротьби з корупцією».
Не минуло й року від революції, як бізнес повернувся до приховування податків, а деякі навіть збанкрутували. Противники корупції в установах змушені були «закрити пельки» чи навіть змінити місце праці. «Донощикам» на «добропорядних бізнесменів», проти яких слідчі органи «не знайшли» жодних доказів, довелося швидко забрати свої звинувачення, а у деяких випадках - змінити місце проживання. Активістів з об'єднань мешканців почали просто бити по морді незідентифіковані типи в уніформах охоронних агенцій, викидаючи їх при цьому з прибудинкових територій, котрі виявилися випроданими під забудову.
Коротше кажучи - «Революція пожирає своїх дітей».
Захисники Ющенка (котрих на зламі 2007/2008 років було близько 7%) твердять, що президент-супердемократ не міг застосовувати проти опозиції радикальних методів поборювання у стилі «антинародного режиму Кучми». А також, що деяких помилок на перших етапах його правління не можна було уникнути.
Однак вчинки Ющенка упродовж останніх років остаточно перекреслюють таку аргументацію. Справжнє обурення і нерозуміння у суспільстві викликали, наприклад, роздані президентом нагороди і відзнаки у 2007 вже році. Орден Ярослава Мудрого для Бориса Колесникова, якого ще у 2005 році звинувачували у бандитських методах при здобутті свого капіталу. Ще один орден для Михайла Потебенька - колишнього генерального прокурора, якого сприймають не інакше, як чиновника, що «похоронив» справу Гонгадзе. «Почесна грамота» від ЦВК для всенародно знаного «підрахуя» Сергія Ківалова. Яких ще вершин цинізму не «поблагословив» президент Ющенко? Як кажуть поляки - «цезорик сам в кишені відкривається».
Але що ще гірше - інші лідери держави для мислячої людини теж нічим не кращі.
У Юлії Тимошенко, наприклад, за останні кілька років сталася практично повна заміна електорату. На початках своєї кар'єри вона була політиком з дуже неприхильною до себе громадською думкою і оцінками експертів - «навернена олігархиня, спрагла помсти своїм кривдникам», а в очах простих людей просто - «Юлька-воровка». Потім її прихильниками стали «вічні революціонери», шанувальники міфу про Жанну д'Арк. Зараз головним виборцем пані Тимошенко є пенсіонер, безробітний, працівник бюджетної сфери, тобто апологети «державної опіки», які майже фанатично вірять, що «їхня Юля» - це такий собі Робін Гуд у спідниці, котрий відбере багатим і віддасть бідним.
Однак, при ретельнішому спогляданні кадрової політики Юлії Володимирівни і її бізнесового тилу, можна зробити висновок, що Тимошенко є далеко не прототипом шляхетного розбійника із Шервудського лісу. А чиїм же прототипом може бути? Оце загадка. Впевнено можна констатувати, що вона є особою, котра не надто переймається своїм «моральним обличчям». Потрафить представити публічно декларацію про прибутки, згідно з якою має на рахунку всього 900 гривень, а одягається в модні костюми за тисячі доларів. Твердить, що має лише скромне помешкання в рідному Дніпропетровську, а живе під Києвом у неурядовій віллі за мільйони доларів. Можна теж ствердити, що вона є вмілим гравцем у політичних ігрищах і особою послідовною у прагненні до влади. Не таємниця також, що вона популістка, яка уміло використовує «марення людей» у своїх політичних цілях. Її «хітове» рішення про виплату мільйонам людей 1 000 гривень компенсації за втрачені банківські вклади - найкращий цьому доказ. А ще кажуть, що Тимошенко для досягнення мети готова «йти по трупах». Цього ще Україна, на щастя, не зазнала, а «близько» вже бувало.
Колишній прем'єр і кандидат у президенти, а нині лідер парламентської опозиції, Віктор Янукович теж розчарував значну частину своїх виборців. Адже це за його головування в уряді життя подорожчало в кілька разів і сталися найгірші катастрофи, як-то зимова аварія опалювальної системи Алчевська, вибух газу в житловому будинку Дніпропетровська, розлив фосфору в Ожидові.
Тим не менше, він і надалі залишається найпопулярнішим політиком у країні. Схід і Південь України значною більшістю підтримують саме його. Чому? По-перше тому, що після багатолітнього «полоскання мозків» і проживання у замкненому інформаційному просторі тамтешні люди переконані, що не мають альтернативи. Більшість із них ніколи не проголосують за «націоналіста Ющенка» чи «Юльку-воровку». По-друге, в сьогоднішньому, скажімо собі чесно, керованому мафією Донбасі, як в армії чи в православній спільноті - двох «мнєній», як і двох лідерів, бути не може. Інша справа, що лідер може змінитися, якщо так вирішать Ахметов & Со.
Тим більше, що Віктор Федорович ніяк не може віднайти собі комфортного місця в опозиції. Спроба творення тіньового уряду не була підтримана партнером по опозиції - комуністами. Вони ж «прокинули» регіоналів і під час останнього голосування за недовіру урядові Тимошенко.
Американські і російські радники Партії регіонів виявилися нездатними вигенерувати ідею, котра б вцілила у нерв українського суспільства, тому вони конвульсійно чіпляються за протиборство НАТО, захист російської мови та іншу «бредню», яка насправді людей цікавить дуже мало. Словом - болото!
Незабаром знову будуть якісь вибори - чи то дострокові парламентські, чи чергові президентські. Політики знову потребуватимуть громадянина для виконання ним ролі електорату. Але це якраз не буде простою справою. Пересічний громадянин України має вже сердечно досить політичної боротьби. Зокрема, після того, коли боротьба проти «режимів» Кучми, Ющенка, Януковича перетворилася на взаємне поборювання політично-бізнесових груп, на чолі яких стоять державні лідери. Зараз знову, як за Кучми, еліти живуть своїм життям, а суспільство - своїм. І життя ці не перетинаються.
Салонні забави, кулуарні інтриги, родинні скандали і бізнесові проблеми українських олігархів, політиків та урядовців здомінували пресу і телебачення. Але вони мало хвилюють суспільство.
Суспільство почувається самотнім, покинутим наодинці зі своїми проблемами. А минулих (хоч і не таких давніх) часів воліє не згадувати, щоб не ятрити ран. Це головна причина, через яку політичне запліччя Ющенка «Наша Україна» припинила своє існування як політично-суспільне явище. Внаслідок цього саме словосполучення «наша Україна» вийшло із вжитку в лексиконі пересічного українця. Бо майже кожен мешканець України відчуває те саме - «не наша».
У цьому твердженні немає особливої крамоли, ані нічого нового. Ще наприкінці 90-х покійний Сашко Кривенко в одному з текстів виніс вирок - «не та країна, у якій ми хотіли жити». Тож не дивно, що багатьом людям майбутнє проекту «Україна» є порівняно байдуже. А це майбутнє, кажуть знавці, є далеко не безхмарним. Вже восени почнеться нова затяжна політична криза, яка невідомо що потягне за собою.
Саме час переключити своє патріотичне мислення з поняття «держава» на поняття «батьківщина». Це стосується, звісно, тих, для кого батьківщиною була, є і буде Галичина, до складу якої б держави вона не входила. Чи є у нас ідея, що буде з нами, «якщо»?