Не завдяки, а всупереч Порошенкові
IQ

Не завдяки, а всупереч Порошенкові

Провал фронту боротьби з корупцією

Василь Расевич, 31 грудня 2018 3744 3
фото УНІАН

Прихід Нового року змушує до підбиття підсумків. І якщо вже братися за таку відповідальну справу, то треба зосередитися на найбільш посутньому і не відволікатися на нав’язані штатними ботами теми. Якщо задуматися над тим, що важливого сталося в нашій країні протягом року, що минає, то це аж ніяк не надання томосу і навколомовні колізії. Найбільшим викликом українському суспільству була і є боротьба з корупцією. Не вдавана і аж ніяк не та, що більше нагадує політичні розборки між кланами, а справжня система боротьби з корупцією, яка ефективно функціонуватиме не залежно від того, яка політична сила при владі.

Саме такою подією стало ухвалення 7 червня 2018 року Верховною Радою України закону «Про Вищий антикорупційний суд». Не може бути реформ в країні, поки в ній немає справедливого суду. Не може бути припливу іноземних інвестицій, допоки суди приймають політично вмотивовані або просто корупційні рішення. Як не може судова гілка влади перебувати в залежності від державних виконавчих органів, так і не може бути непідконтрольною суспільству. Прийняття закону про Вищий антикорупційний суд надає сенсу двом іншим антикорупційним органам, створеним набагато раніше: Національному антикорупційному бюро України (НАБУ) та Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі (САП). Оскільки повільний розгляд справ, розслідуваних цими органами в судах загальної юрисдикції, зведе нанівець всю їхню роботу.

Дотепер з боку судової системи застосовувався звичайний саботаж. Як заявив керівник НАБУ Артем Ситник, зі 150 переданих у суди його інституцією справ тільки по 33 винесені вироки. З них тільки три з позбавленням волі. Щодо 49 справ не відбулося навіть підготовчого засідання. Навіть необізнаній людині стає зрозуміло, що такий саботаж можна подолати створенням окремого спеціалізованого суду. На цьому наполягали і міжнародні партнери України (фінансові донори). Натомість близькі до президента Порошенка та його фракції люди розганяли інформацію про профнепридатність нових антикорупційних структур та непотрібність антикорупційного суду.

Уже сама історія створення цих структур мала б показати українському суспільству, що головними противниками боротьби з корупцією в державі є насправді топ-урядовці та політики. Починаючи з 2014 року, коли в Україні стало формуватися антикорупційне законодавство і здійснювалися перші спроби люстрації, депутати від правлячої коаліції та Адміністрація президента ламали собі голову над тим, у який спосіб вихолостити ці закони, як зробити підконтрольними собі слідчі і судові органи влади. Варто зауважити, що і ВРУ, і президент погоджувалися на антикорупційні дії лише під тиском Заходу і громадянського суспільства України.

Почалося все із прийняття законів «Про очищення влади» та «Про відновлення довіри до суддівської влади в Україні». Обидва закони, прийняті на хвилі революційного запалу, не були конкретними, містили чимало недоліків, на які негайно вказали міжнародні експерти. Це і «випадання» з-під перевірки майнових спорів у судах, а саме тут крилося серце корупції. Це зведення люстрації до суддів, які під адміністративним тиском ухвалювали політично вмотивовані рішення, що в подальшому привели до розмов про люстрацію як політичну помсту. Як наслідок, навіть Головне юридичне управління ВРУ прийшло до висновку, що закон вкрай недосконалий, а люстрацію здійснюватимуть на власний розсуд, що перетворить суддівський корпус на лояльний та керований до виконавчої влади. І що фактично це призведе до прямого втручання виконавчої влади в роботу судової.

Знаючи апетити Петра Порошенка, не важко здогадатися, що такий розмитий закон мав допомогти йому отримати вплив ще й на судову гілку влади. Але найбільше суперечок виникло навколо закону «Про очищення влади». Закон був направду недосконалим. Його розробники хотіли одним махом покінчити і з радянською партноменклатурою, і з основними стовпами режиму Януковича. Ініціатори прийняття цього законопроекту сподівалися вибити ледве не всю стару обойму з української державної системи, заборонивши старим кадрам протягом 10-15 років обіймати державні посади. За різними підрахунками цей закон мав зачепити долі до одного мільйона громадян. Але найгірше, що він мав заторкнути самого президента України Петра Порошенка.

Тоді з окремою ініціативою виступала партія УДАР, запропонувавши уточнити часові рамки співпраці з режимом, щоб вивести з-під удару Петра Олексійовича. Відтак було прийнято уточнення, за яким учасниками злочинного режиму вважалися особи, котрі понад рік в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймали певні державні посади. І все, Петро Порошенко, будучи міністром в уряді Азарова-Януковича, не підлягав люстрації.

Із цих вивертів можна було б потішатися, якби не кілька серйозних моментів. По-перше, революційна і розбурхана Україна не змирилася б, якби не було прийнято закон про люстрацію. По-друге, закон прийняли в настільки розмитому вигляді, що він аж ніяк не міг запрацювати і всі стовпи режиму Януковича мали бути спокійними. Сама ж юридична якість закону виставила Україну під шквал критики західних фахівців. Петро Порошенко підписав цей закон, але зазначив: «Він не є досконалим. Він є дуже проблемним. Значна частина людей просто без вини змушена буде звільнятися і пройти інколи принизливу процедуру. Я не в захваті від цього закону. Я бажав би бачити інший закон. Але в цих умовах люстрації бути, і закон мною буде підписаний».

Неякісний, недосконалий, але підписав. А про те, як він має працювати – зорієнтуємося на місцевості. І тут відкривається не тільки поле для шаленої корупції, але й шляхи для встановлення залежності від того, хто на горі. Додам, що в цьому законі також ішлося про покарання державних чиновників за недостовірну інформацію в деклараціях про доходи. Знову ж таки з абсолютно розмитим формулюванням. Коли західні донори України почали наполягати на обов’язковому електронному декларуванні та відповідних наслідках за неправдиві дані, українці стали свідками того, як викручувалася і відбивалася від нього політична та чиновницька братія. Найбільше протидіяла цьому закону іменна президентська фракція.

Чого вони тільки не придумували. Дійшло до того, що голова фракції «Блок Петра Порошенка» Ігор Гринів навіть зареєстрував законопроект, за яким дані про майно та цінні подарунки в е-деклараціях мали бути засекречені. Це повністю вихолощувало ідею з е-декларуванням. Але після того, як Захід пригрозив зупиненням фінансової допомоги Україні, Ігор Гринів нарешті «порадився» з президентом і відкликав свій законопроект. У цій історії, напевно, тільки діти могли повірити в те, що голова президентської фракції самостійно, без обговорення з Порошенком, вдався до такого радикального кроку.

Оприлюднення даних е-декларацій мало ефект бомби, що розірвалася. Але досвідчені чиновники не розгубилися. Вони так «виконали» цю вимогу Заходу, що закон не мав жодного практичного ефекту. Саботаж з боку Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) повністю вихолостив ідею з електронним декларуванням. Знову українські топ-посадовці успішно впоралися з черговим західним «втручанням». І стали жити-поживати, майна набувати.

Однак західні донори України не могли заспокоїтися з таким проциндрюванням їхніх же грошей. Тому стали наполягати на завершенні формування антикорупційної вертикалі – на створенні окремого антикорупційного суду. Наближені до президента України публічні експерти відразу винесли присуд цьому задуму – це п’яте колесо до воза. Ніде в цивілізованих країнах такого немає. Їм наполегливо пояснювали, що в Україні рівень корупції зашкалює. Що Україна без західної фінансової підтримки не втримається. Але два роки вся пропрезидентська рать усіляко протидіяла появі антикорупційного суду в Україні.

Відповідальні політики заявляли, що антикорупційного суду в Україні не буде. Мало того, вони здійснили безсоромну атаку на вже наявні антикорупційні органи. У грудні 2017 року голови фракцій БПП та Народного фронту – Артур Герасимов та Максим Бурбак виступили з ініціативою запровадження спрощеної процедури звільнення голови НАБУ. Що на практиці мало означати – повне узалежнення цієї посади від правлячої вертикалі.

Перелом настав у квітні 2018 року, коли за наполяганням міністрів закордонних справ «Великої сімки» Україна погодилася на створення такого судового органу. Але Україна часто брала на себе зобов’язання і не виконувала їх, а ще частіше цілком вихолощувала зміст ухвалених рішень. Невідомо, чи є якийсь зв’язок між загрозою створення в Україні Антикорупційного суду й атаками та стравлюванням між собою НАБУ і САП, але на світло денне вийшов скандал із прослуховуванням голови САП Назара Холодницького та «злив» ним інформації про слідство фігурантам окремих справ. Картину доповнило медійне звинувачення Артема Ситника (НАБУ) в тому, що він працює на ФБР, а очолювана ним структура – неефективна та нефахова.

Пікантності ситуації додавало те, що законопроект, який передбачає створення нових судів, може вносити тільки президент України. Не дочекавшись ініціативи президента, кілька депутатів внесли на розгляд ВРУ свій законопроект. Зробили це тільки для того, щоб пришвидшити події. Нарешті в дію вступив і президент Порошенко, запропонувавши свій проект закону, який відразу зустрів гостру критику з боку міжнародних партнерів та МВФ. Оскільки в ньому знову ж таки не було прописано порядку відбору суддів, не означено кількісного складу та не визначено чітко компетенцій.

Представники МВФ відразу дали зрозуміти, що не погодяться на черговий «фінт» української влади і вважатимуть взяті Україною зобов’язання не виконаними. Петрові Порошенкові та його іменній фракції в парламенті було вже не відкрутитися. Тому 7 червня ВРУ ухвалила цей багатостраждальний закон, а 11 червня його підписав Петро Порошенко. І знову вибухнув скандал – Центр протидії корупції виявив, що в остаточній редакції документа з’явилася норма, якої не зачитували у Верховній Раді і не обговорювали у профільних комітетах. Йшлося про те, що до моменту створення ВАС апеляційні скарги на рішення судів першої інстанції у справах НАБУ і САП розглядатимуть апеляційні суди загальної юрисдикції. Що в перекладі на людську мову означає: який би бик не стрибав, а телятко буде наше.

Тобто ця норма зводила нанівець трирічну діяльність НАБУ і САП. Тому що всім відомо, як виносять ухвали суди загальної юрисдикції. Справа майже закінчилася тим, що 12 липня 2018 року ВРУ прийняла закон у другому читанні і виправила «прикру» помилку.

З усього сказаного випливає невтішний висновок. Треба просто велетенських зусиль західних партнерів й українського громадянського суспільства, щоб вчасно ловити вітчизняних шулерів за руку. Щоб вибудовувати антикорупційну систему в Україні. І це є запорукою нормального майбутнього України. А томос і мова також важливі, тільки не рівнозначні поборенню корупції. І «Геть від Москви» також актуальне гасло, але не формально, а змістовно.

Більше про реформи буде далі.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук