(Не)почутий Донбас
IQ

(Не)почутий Донбас

Проведення місцевих виборів у Донецькій і Луганській областях під питанням

Сергій Шебеліст, 12 серпня 2015 1768 1

Центральна виборча комісія нещодавно звернулася до Верховної Ради з проханням невідкладно визначити перелік адміністративно-територіальних одиниць на Донеччині й Луганщині, в яких 25 жовтня 2015 року не будуть проводити місцеві вибори. Причому йдеться не про окремі райони Донбасу, тимчасово окуповані російсько-терористичними збройними формуваннями, а про підконтрольні Україні території, мешканці, яких мають законне право обрати місцеві органи влади, що будуть представляти їхні інтереси та вирішувати насущні проблеми конкретного села, селища, міста й району.

Однак практична реалізація права голосу під великим знаком питання, адже на найвищому політичному рівні досі не ухвалено остаточного рішення: проводити вибори на українському Донбасі чи ні?

Безголосся в перехідний період

Противники цієї ідеї аргументують свою позицію тим, що на Донеччині й Луганщині тривають бойові дії. А гарантувати безпеку мешканцям мирних територій буде надзвичайно складно, тому що бойовики можуть обстріляти з артилерії села й міста, навіть не заходячи до них, як це було в Маріуполі та Краматорську. Не виключені й провокації у день виборів. Відтак для підтримки правопорядку й безпеки необхідні значні сили, і при цьому треба міцно тримати лінію фронту з бандитськими квазі-республіками, які регулярно порушують і без того хистке перемир’я.

Можна, звісно, стягнути на Донбас зведені загони міліції з інших регіонів України. Але водночас слід пам’ятати, що 25 жовтня вибори відбуватимуться по всій країні (за винятком тимчасово окупованих територій) і присутність правоохоронців необхідна буде скрізь. Скандальні довибори в Чернігові продемонстрували це наочно, а восени таких точок на карті може бути чимало.

Найбільш послідовним критиком ідеї проведення місцевих виборів на Донбасі виступає голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський, який неодноразово озвучував цю думку із деякими застереженнями. Насамперед Жебрівський говорить не про скасування, а про перенесення виборів на 2017 рік. І додає, що нині це питання далеко не першорядне для мешканців Донбасу. Головне, чого вони прагнуть, – це мир. А своє право голосу вони зможуть реалізувати згодом, коли ситуація в регіоні стабілізується і будуть створені конкурентні умови для всіх політичних гравців.

Адже не секрет, що донедавна Донеччина й Луганщина були вотчиною напівфеодальних кримінально-олігархічних кланів, які тримали населення цих областей за безправних підданців і щоразу використовували його як електоральний ресурс на виборах. Численні працівники шахт і промислових підприємств голосували переважно так, як скаже їм начальство. А якщо кандидат і виявлявся не надто симпатичним, то Донбас, за логікою трайбалізму, все одно його підтримував. Тому що «свій». Доведено Януковичем.

Будь-яка конкуренція в регіоні була придушена. Монополія на владу належала Партії регіонів, десь під ногами за крихти виборчих симпатій боролися комуністи з прогресивними соціалістами-вітренківцями. «Демократія була закатана в асфальт», – як слушно зауважив Жебрівський. І суттєво змінити ситуацію в інший, український, бік не допомогла навіть збройна агресія Росії.

«Ватні» настрої місцевого населення доволі сильні. Жодні раціональні аргументи на затятих адептів «русского мира» не діють. Антиукраїнську істерію справно підживлюють не лише шовіністичне прокремлівське телебачення, а й «новоросійські» канали, що оспівують «героїчних ополченців» і демонізують «київських карателів». Трансляція українських медіа проблематична. Через те навіть українські військовослужбовці змушені дивитися якесь «сєпар-ТБ» і з жахом довідуватися про свої «злочини».

Про недоцільність проведення у жовтні виборів на Донбасі говорить і керівник Луганської військово-цивільної адміністрації Георгій Тука (тієї ж думки й екс-губернатор краю Геннадій Москаль). Він також звертає увагу на питання безпеки для громадян, яку проблематично буде гарантувати, наприклад, у Станиці Луганській і Щасті, розташованих на самому «передку» фронту. І зазначає, що чимало мешканців Донбасу, навіть його української частини, залишили свої домівки і не зможуть проголосувати. Але не менш важливим аргументом для відтермінування виборів, переконаний Тука, є той факт, що багато чиновників, які сприяли організації та проведенню псевдореферендуму навесні 2014 року, не були покарані (мер Слов’янська Неля Штепа – чи не поодинокий виняток із правила).

Деякі з них зривали українські прапори і клали їх на підлогу, щоб учасники фейкового плебісциту витирали об них ноги. Відтак вони потенційно можуть знову балотуватися на посаду сільського голови, так ніби нічого й не відбулося. І зняти його не можна буде, бо народ же обрав.

Допускати посіпак сепаратистів до місцевого самоврядування небезпечно, тому керівники Донеччини й Луганщини пропонують тимчасово запровадити в областях владу військово-цивільних адміністрацій, а це вже відгонить узурпаторством. Жебрівський вважає, що насамперед варто провести адміністративно-територіальну реформу, сформувати громади і вже тоді надати їм можливість проголосувати за місцевих очільників, наділених новими повноваженнями, ресурсами і відповідальністю.

Тука ж менш оптимістичний у прогнозах і сумнівається, що такі вибори можна буде провести й у 2017-му. Але на Луганщині не всі «сєпари» й «ватники». У північних аграрних районах області, на історичній Слобожанщині, люди самі з рушницями в руках зупинили банди «новоросів». Навіщо ж їх позбавляти права голосу? Хто-хто, а вони – за Україну.

Острах реваншу

Прибічники ж ідеї виборів доводять, що їх можна і треба проводити на Донбасі. Вони цілком резонно нагадують своїм візаві, що навесні й восени 2014 року, незважаючи на війну, там усе-таки відбулися дочасні президентські й парламентські перегони. Більше того, постмайданна влада була дуже зацікавлена в тому, щоб це ризиковане волевиявлення пройшло. Воно дозволяло їй стверджувати всередині країни та назовні, що голос Донбасу почутий, а виразники його інтересів отримали представництво у Верховній Раді. Саме цього й вимагали від Києва десятки тисяч мешканців регіону на початку горезвісної «русской весны».

Чому ж тоді нині влада в особі керівників ВЦА і членів парламентської коаліції виступає проти виборів на Донбасі або говорить про їхнє відтермінування? Серед імовірних причин називають побоювання програти місцеву кампанію на Сході, де значно зміцніли позиції перебрендованої Партії регіонів, яка нині називається «Опозиційний блок».

На виборах-2014 він посів перше місце у Донецькій (38,69%), Луганській (36,59%), Харківській (32,16%), Дніпропетровській (24,27%) і Запорізькій (22,18%) областях. І розраховує покращити свої показники восени, звично спекулюючи на соціально-економічних питаннях і критиці «бездарної», «непрофесійної» влади. Так само екс-регіонали виграли вибори практично в усіх мажоритарних округах на Донбасі. Щоправда, більшість із них ішли як самовисуванці, але вже в парламенті вливалися у фракції «Опоблоку» чи ще одного поміркованого «регіонального» політпроекту «Відродження».

Водночас кілька мажоритарників стали членами пропрезидентського «Блоку Петра Порошенка», який посів на Донеччині й Луганщині друге місце, здобувши, відповідно, 18,22% і 14,32%. Що вже казати, коли й Порошенко став лідером електоральних симпатій у цих областях – навесні 2014-го за нього проголосували 36,15% і 33,17%. Ющенко й Тимошенко про такі цифри навіть мріяти не могли. Отже, все-таки Донбас демократизується?

Так, але поступово, неквапливо і, сказати б, точково. Бо у звільненому від бойовиків Маріуполі в одному окрузі переміг – переконаний регіонал Сергій Матвієнков, а в іншому – набагато прогресивніший і проукраїнськи налаштований Сергій Тарута. Крім того, навіть після обстрілу терористами мікрорайону «Східний» Маріупольська міськрада не з першої спроби визнала РФ країною-агресором.

Не бажаючи називати речі своїми іменами, місцева влада евфемістично говорила про якусь невизначену «агресію зі Сходу». Цю обережність у формулюваннях деякі депутати пояснювали тим, що жорсткі визначення можуть завадити мирному врегулюванню конфлікту на Донбасі. Намагається лавірувати й міський голова Маріуполя Юрій Хотлубей, який спочатку виступав на проросійських мітингах із георгіївською стрічкою, а потім раптово став державником і почав дбати про оборону міста, в якому після звільнення активізувалися патріотичні рухи. Саме вони контролюють владу і підштовхують її діяти в інтересах України.

Консервація чи перезавантаження?

Наразі це відбувається на громадських засадах. Якщо ж спрямувати суспільну енергію на інший інституційний рівень, можна отримати нову якість місцевого самоврядування. Монополія на владу колишніх регіоналів і комуністів буде нехай і не ліквідована повністю, але зміняться пропорції, оновляться керівні кадри, демократичні партії та кандидати зможуть отримати більшу репрезентацію на місцях.

Перспектива, звісно, обнадійлива, та центральна влада побоюється, що навіть на підконтрольній Україні частині Донбасу вибори виграють «не ті». Знов-таки – колишні регіонали чи якісь інші безідейні прагматики, а не, наприклад, «БПП» чи «Народний фронт», рейтинги якого за рік обвалилися нижче статистичної похибки. Небезпідставні страхи Києва намагається розвіяти Тарута, наголошуючи на тому, що йдеться про вибори місцевої влади і територіальна громада обирає тих, кого вважає потрібним.

«Якщо сьогодні за провладні сили не голосуватимуть, то це питання насамперед до влади, чому вона нічого не зробила для Донбасу, щоб за неї голосували, – говорить  екс-голова Донецької ОДА. – Спроба скасувати вибори на Донбасі – маніпуляція, щоб і далі намагатися управляти з центру. Це ще більше буде радикалізувати ситуацію, замість того, щоб надати право керування місцевим громадам, як записано в Конституції».

Політик переконаний, що загроза сепаратизму та місцеві вибори – не пов’язані поняття. Інакше під таким же приводом можна було б скасувати передвиборчу кампанію у прикордонних Закарпатській, Івано-Франківській і Львівській областях, населення котрих має по кілька паспортів і бачить вищий рівень життя у країнах-сусідках.

Юридичних підстав для скасування виборів на Донбасі немає і проводити їх варто всюди, де це тільки можна. Так, зокрема, вважає заступник голови ЦВК Андрій Магера. Проте там, де існує загроза життю громадян, не має сенсу організовувати волевиявлення. Скажімо, Дебальцеве формально, за Мінськими домовленостями, перебуває під українським контролем. Де-факто ж місто під владою росіян і бойовиків.

Явка на таких виборах буде, безумовно, низькою. І не тому що люди не підуть голосувати (за даними опитування «Демініціатив» і Центру Разумкова, 40% донбасців не збираються брати участі у волевиявленні). А тому що за час бойових дій вимушеними переселенцями зі Сходу стали 1,4 мільйони людей. Багато з них не повернулися і на звільнені від окупантів території.

Та й ті, хто залишився на Великій Україні, не зможуть проголосувати, адже формально зареєстровані в Донецькій і Луганській областях. За довідкою внутрішньо переміщеної особи реалізувати своє право голосу теж неможливо. Щоб урегулювати це питання, потрібно вносити поправки до закону. Часу на це обмаль. Вибори вже на обрії. Парламент, мабуть, не перейматиметься такими «дрібницями». Йому б устигнути визначити, де ці вибори не проводити. І чи проводити взагалі.

Негативна відповідь на це питання законсервує на Донбасі нинішнє становище, яке більш вигідне владі. Зате це рішення неодмінно буде розкритиковане активістами, місцевим політикумом і західними партнерами України. Світові лідери підштовхують її керівництво до виборів не те що на вільних – на окупованих територіях, проведення яких заплановане до кінця 2015 року. Виходитиме нелогічно: на українському Донбасі кампанію скасовуємо, а в його «окремих районах» проводимо за спеціальним законом і під наглядом ОБСЄ.

Якщо керівництво держави, стиснувши зуби, готове на фактичну легалізацію й амністію проросійських терористів, то чому тоді не хоче забезпечити громадянам право голосу на вільних теренах? Цілком можливо, що дехто з обраних депутатів чи міських голів не сподобається Києву й патріотичним донбасівцям. Але невже більш прийнятними й адекватними партнерами для «інклюзивного діалогу» з Донбасом будуть Захарченко, Плотницький чи якийсь, прости Господи, Моторола?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук