У передчутті майбутніх місцевих виборів, що мають відбутися в Україні 25 жовтня 2015 р., політики ледве не всіх калібрів уже почали активно до них готуватися. І, звісно, незмінними елементами передвиборчої кампанії (байдуже, якого масштабу) традиційно стануть особлива увага до проблем простого народу та щедрі обіцянки «покращення життя вже сьогодні». Варто тільки підтримати бюлетенями таких обіцяльників – і всі труднощі, від яких щоденно потерпають «маленькі українці», миттєво будуть подолані.
(Псевдо)адепти справедливості
Зарплати й пенсії підвищать або проіндексують з урахуванням інфляції, тарифи на комунальні послуги знизять, пільговий тариф на проїзд у транспорті збережуть, пенсійний вік зменшать, утрачені внески з радянського Ощадбанку обов’язково повернуть, а продукти і ліки продаватимуть за доступними «соціальними» цінами. Утім, як уже неодноразово доводила практика, славнозвісне «покращення» чи не менш легендарна «стабільність» усе не приходили в оселі громадян, які наївно велися на словесну патоку меркантильних пустобрехів й у кращому разі отримували лише крихти з панського столу.
Тим часом новоспечені господарі життя – що на центральному, що на місцевому рівні – отримували доступ до годівнички й подальшого розграбування знедолених виборців. Витрати на щедро роздану «благодійну допомогу» згодом «відбивали» сторицею. А вся риторика в дусі соціального популізму (з обіцянками якщо не раю на землі, то бодай елементарної справедливості) була тільки засобом досягнення цієї мети.
Здавалося б, навчені гірким досвідом українці надалі будуть уважнішими й відповідальнішими під час виборів чергових керманичів. Однак, як виявляється, запит на популізм і популістів не згас. Радше навпаки – на тлі глибокої соціально-економічної кризи, поглибленої війною з Росією та її найманцями, цінності виживання й патерналістські настрої зростають. І спритні політики чи, точніше, політикани відгукуються на цей запит, обіцяючи виборцям (перепрошую, народові) швидке вирішення наболілих проблем.
Дуже часто вони пропонують прості відповіді на складні питання, що надзвичайно подобається людям. Але саме така удавана простота є небезпечною і може призвести до заледве не катастрофічних наслідків, як це демонструє приклад не лише деяких країн Латинської Америки, а й окремих членів загалом благополучної Європи. Невтішний досвід Венесуели та Греції має стати пересторогою для українського суспільства, яке повинно чітко усвідомлювати, чим можуть «увінчатися» сподівання людей на нездійсненні обіцянки безвідповідальних балакунів і відмова від проведення реальних, не завжди безболісних реформ.
Однак логіка майбутніх місцевих виборів в Україні диктує дещо інший порядок денний. Парламентські й позапарламентські, провладні й опозиційні партії активно вдаються до риторики популізму. Намацавши хворий мозоль соціальної незахищеності значної кількості громадян, вони послідовно й нещадно експлуатують «вічні теми»: зарплати, пенсії, тарифи на послуги ЖКГ, пільги.
Незмінними акторами на сцені театру соціального захисту населення виступають представники колишньої Партії регіонів, що «мутувала» нині в «Опозиційний блок» і представляє в Києві голос «непочутого» індустріального Південного Сходу. Парадокс і цинізм ситуації полягає в тому, що в тогу найзатятіших поборників малозабезпечених категорій суспільства вбираються Бойко, Льовочкін, Королевська, Шуфрич, Папієв – мільйонери й мільярдери, олігархи й корумповані чиновники, які десятиліттями грабували Україну, а тепер повчають нинішню владу, як дбати про зубожілий народ.
Звертаючись до фракції «Опоблоку», лідер Радикальної партії Олег Ляшко запропонував такий рецепт стабілізації ситуації: «Поверніть накрадене, гади, і житиметься краще!». Бо тільки на «вишках Бойка» спритні ділки «наварили» 150 млн доларів і завдали державі збитків на 200 млн гривень. Що вже казати про оборудки з нелегальним видобутком вугілля на Луганщині, який до війни патронували Єфремов і Королевська, отримуючи надприбутки за каторжну працю безправних шахтарів у небезпечних копанках.
Екс-регіонали поводяться настільки нахабно, що навіть не приховують: завдяки критиці соціально-економічної політики уряду Арсенія Яценюка вони добиваються наростання масового невдоволення і проведення нових дочасних виборів, на яких розраховують отримати значно кращий результат і сформувати вже свій уряд. Відтак про жодну турботу не йдеться, ні. Просто «Опозиційний блок», який ще небезпідставно прозивають «злодійським», «ватним» або «кремлівським», фізично не може бути в опозиції, а тому готовий на все заради повернення у владу, і тоді вже настане повний «стабілізєц», із лещат котрого українці вирвалися дорогою ціною під час Революції гідності.
Із популізмом у серці
Утім лихоманкою соціального популізму заражені не тільки представники колишнього злочинного режиму. На нього також хворі молодші партнери провладної коаліції – ВО «Батьківщина» й Радикальна партія, що «пасуться» на одному електоральному полі та змагаються між собою, хто з них більше любить і захищає народ. Лідери обох політсил надзвичайно вправні в соціальній риториці, помноженій на акторську майстерність, тому їхні виступи знаходять відгук у людських серцях (не дарма ж свого часу агітаційним гаслом Юлії Володимирівни був заклик «Голосуй серцем»).
«Коником» Тимошенко стала тема тарифів на ЖКГ, які, на її думку, є зависокими й необґрунтованими. Особливий акцент очільниця «Батьківщини» робить на «справедливій» ціні на газ для населення, нехтуючи тим фактом, що це – ринковий, а не соціальний товар і видобувні компанії не можуть працювати собі на збиток. Точніше, можуть, проте недовго, бо незабаром вони збанкротують. Хай терплять, пропонує їм колишня «газова принцеса», зараз усім складно.
До того ж газ власного видобутку – це багатство, що належить українському народові. Якщо приватні компанії не схочуть ним ділитися, їх треба забрати у державну власність. Що це, як не заявка на сумнівні лаври місцевої версії венесуельського лідера Уго Чавеса з його націоналізацію тамтешнього нафтовидобувного сектора? «От тільки, що робити, якщо потім в міжнародних судах з’являться позови проти України на десятки мільярдів доларів?» – слушно запитує економіст Борис Кушнірук і нагадує історію про те, як прем’єр Тимошенко 2009 року «повертала» державі 11 млрд кубометрів газу компанії «РосУкрЕнерго». Більшовизм («забрати й поділити») у виконанні леді Ю, може, і сподобається її стійким симпатикам, але навряд чи стане позитивним сигналом для інвесторів.
Так само незрозумілою і шкідливою є критика уряду з боку «Батьківщини», яка, нагадаємо, перебуває в коаліції та голосувала за кабінет Яценюка. Але на практиці виступає з відверто опозиційною риторикою, ніби сама партія не є частиною влади і не несе солідарної відповідальності за її дії. Тимошенко демонстративно обурюється буцімто складною процедурою оформлення субсидії (насправді це два аркуші) й високою зарплатою урядовців, зокрема голови НАК «Нафтогаз», який, на її думку, має працювати задарма. І все це говорить людина, котру важко назвати взірцем скромності й аскетизму, хай би що вона не писала у своїй декларації.
Критика уряду з уст Тимошенко звучить не лише з парламентської трибуни. «Розгромні» виступи лідерки «Батьківщини» можна регулярно спостерігати й на телебаченні (наприклад, на ток-шоу «Шустер live»), де вона вправно жонглює цифрами, маніпулює аудиторією та займається демагогією. Натомість серйозні проблеми «заговорюються» на догоду передвиборчій політичній доцільності. Намагання зберегти чинну донедавна систему пільг не вирішує соціальних проблем, а лише їх консервує і продовжує існування корупційних схем. Перехід же на цільові субсидії та монетизацію пільг допоможе вивести з тіні значні суми грошей, які осідають у кишенях нечистоплотних посадовців, і поступово відучить суспільство від психології утриманства.
Здібним учнем Тимошенко зарекомендував себе й Ляшко, який успішно пройшов БЮТівську школу популізму і тепер з притаманним йому артистизмом розпікає численних «пузатих держиморд» й усіляких інших «паразитів» і «скотиняк». Олег Валерійович надзвичайно органічний в образі українського Робіна Гуда з вилами, тому й зачаровує виборців. Хоча його підтримка на парламентських виборах-2014 дещо підупала (7,44%) порівняно з дочасними президентськими (8,32%). «Тільки Олег у парламенті за народ, усі інші – олігархи», – кажуть його прихильники у громадському транспорті.
Ляшко намагається їх не розчаровувати. Зустрічається з людьми у селах, бореться зі спецпенсіями високопосадовців, вимагає індексації зарплат і пенсій за рахунок арештованих 1,4 млрд доларів, украдених Януковичем, і перевиконання держбюджету-2015. Якщо треба, то головний радикал разом з «Батьківщиною» і позафракційними заблокує трибуну Ради, допоки своя ж влада не скасує обов’язкове застосування касових апаратів малими підприємцями. І він досягає бажаного, підтверджуючи реноме народного захисника.
Простолюдин із сокирою
Затятим критиком уряду є ще один, з дозволу сказати, член коаліції – Сергій Каплін із Блоку Петра Порошенка. Він ще спочатку голосував проти призначення Яценюка прем’єром, що, у принципі, можна було б розглядати як окрему думку представника пропрезидентської фракції. Але ж ні – Каплін послідовно й театрально з місця і з трибуни виступає проти «режиму» Яценюка, звинувачуючи його у корупції, що за масштабами перевершує правління Азарова, непрофесійності та придушенні свободи слова.
Свою непримиренну позицію парламентарій активно доносить до суспільства через телеканали «112 Україна» й «Інтер», гостем яких він буває навдивовижу часто. Хоча ще три роки тому він, будучи пересічним депутатом з «УДАРу», не мав такого потужного медіа-супроводу. Що це тоді, як не черговий проект Фірташа – Льовочкіна? Звідки в нардепа абонемент на «Інтері»? І яким чином антиолігархічна риторика ув’язується з регулярною появою в ефірах олігархічного каналу, який він самовіддано захищає від нападок критиків і контролюючих органів?
У 2012-му Каплін ще не мав власної політсили. А нещодавно він очолив Партію простих людей, яку нині активно піарить у базовому регіоні, на Полтавщині. Саме тут він стартував у велику політику, вигравши вибори в 144-му мажоритарному окрузі Полтави, критикуючи місцеву «мафіозну» владу, яка з-поміж іншого крала з поштових скриньок його «бойову» газету «Іскра простих людей» і не давала простим людям почути слово правди. Крім того, ексцентричний Каплін уславився тим, що пройшов пішки 350 кілометрів до Києва, аби вручити президентові Януковичу «подарунковий набір»: гречку «Фальсифікації та підкуп», тушковане м’ясо «Самовисуванець», цукор «Суд і ЦВК», пляшку горілки «28 жовтня поминаємо корупцію та Партію регіонів».
Звісно, ніхто до нього не вийшов і подарунків не прийняв, зате який ефект! Простий полтавський парубок під пекучим сонцем, переслідуваний недоброзичливцями в дорозі, мужньо долає шлях до столиці, де його зустрічають однопартійці з «УДАРу», і він веде колону під стіни самої «обителі зла» на Банковій. Картинка – супер! Ефектно, але не ефективно. Так само, як і неефективною й паперовою була очолювана Капліним «Народна антикорупційна армія», про здобутки якої (зокрема й анонсовані «антикорупційні трибунали на очах ЗМІ») широкому загалові нічого не відомо.
Попри все, 2014 року полтавці вдруге обрали до парламенту відвертого популіста, який свого часу сокирою (римейк ляшківських вил?) прорубав двері до кабінету полтавського мера. А ще раніше, 2013 року, буквально штурмом брав міську раду разом із нардепом-«свободівцем» Юрієм Бубликом і близько 800 обуреними мітингувальниками. Так він добивався від Олександра Мамая скасування майже триразового підвищення тарифів на обслуговування будинків і прибудинкової території. Тоді також не обійшлося без виламування дверей, правда, без сокири. Своє рішення міськвиконком оперативно скасував після прочуханки у голови облдержадміністрації, не тільки через «героїзм» Капліна. Преса тоді писала: «Азаров доручив губернатору Полтавщини привести до тями мера Полтави».
Нині Каплін, схоже, увійшов у смак і не задовольняється статусом пересічного парламентарія. Поки що він націлився взяти владу в Полтаві, заявивши, що розраховує на 60% голосів виборців і не виключає, що змагатиметься за посаду мера. По місту вже висять багато білбордів новоспеченого лідера, який обіцяє захистити простих людей, на регіональних каналах чи не з кожного приводу транслюється думка нардепа або його вітальні слова до свят, а зі шпальт його «іскрометної» газети капосному «Нафтогазу» погрожують безстроковим пікетом і комунальним Майданом – хай там тільки-но спробують не ввімкнути гарячу воду в оселях полтавців.
І ось воно – диво. Проблема вирішується практично миттєво після особистої участі в мітингу Капліна: «19 червня. Гаряча вода з’являється в оселях полтавців. Чергова перемога простих людей над знахабнілими чиновниками». Підготовка до місцевих виборів триває повним ходом і риторика простоти експлуатуватиметься нещадно, що може обернутися для полтавців заміною одного популіста-«гречкосія» на іншого, «правдоруба».
Зміцнівши, так би мовити, «на місцях», такі-от вдавані «простаки» претендуватимуть на вищу політичну лігу. Власне, і в нинішньому парламенті не бракує популістів, які заради набирання електоральних балів готові роздавати нереалістичні обіцянки, прибіднятися й грати народних захисників. Тільки от ціна за наївну віру в таких «захисників» може бути занадто високою.
Популісти – загалом природна складова політичного ландшафту. Але коли вони з маргінесу потрапляють у мейнстрім, це стає вже небезпечно. Загравання із соціальним популізмом ще якось можна зрозуміти в політично й економічно стабільній ситуації, коли країна має певний «запас жиру». В умовах же неоголошеної війни з Росією та боротьби за саме існування держави суспільний інфантилізм просто згубний і неприпустимий.
Ми використовуємо