Експорт страху – made in Russia

Порівняно з окремими районами Донбасу, на території яких із квітня 2014-го точиться війна з російсько-терористичними збройними формуваннями, решта України живе загалом у мирі та спокої, ніби у паралельному світі. Але ці категорії, «мир» і «спокій», мало не з кожним днем стають дедалі відноснішими. Спроби дестабілізувати ситуацію в державі та залякати суспільство відбуваються не лише на лінії вогню та у прифронтових областях, а й далеко за межами зони проведення АТО. Громадянам мирних регіонів щораз важче почувати себе у цілковитій безпеці.

Снаряди лягають щораз ближче

Місцем регулярної активності (про)російських диверсантів майже від самого початку «заворушень на Сході» став Харків, де торік ледь не постала ще одна маріонеткова «народна республіка» казкової «Новоросії». Тільки завдяки оперативному втручанню МВС і Національної гвардії сепаратизм у столиці Слобожанщини вдалося приборкати та відновити керованість ситуації. Це, однак, не означало, що загроза ліквідована, бо й після того, як з облдержадміністрації вдалося вибити заколотників й зняти триколор, встановлений московським нацистом, Харків не зажив спокійним життям і почав періодично здригатися від вибухів.

Об’єкти атак диверсанти вибирають невипадково, кожен із них має своє символічне значення. Це, зокрема, були військкомат, в який поцілили з гранатомета, військова частина, бронетанковий завод, що виконує оборонне замовлення, паб «Стіна», господар якого надає волонтерську допомогу армії й куди часто заходили бійці з АТО під час ротації. У перелік вписався навіть, здавалося б, безневинний меблевий магазин. Однією з причин вибуху в ньому вважають не бізнесові конфлікти власника з конкурентами, а його громадянську позицію. Зловмисника із гранатою РГД-5, який намагався підірвати людей на місцевому Євромайдані, на щастя, вдалося затримати і передати СБУ. Таким чином, підривники недвозначно натякають, що може чекати на активістів українського Харкова, якщо вони нарешті не отямляться.

Але тільки натяками і погрозами диверсанти (або, як вони ще себе називають, «харківські партизани») не обмежуються: нещодавно біля приміщення Московського районного суду міста здетонувала вибухівка, внаслідок чого були поранені 14 людей, зокрема члени «Правого Сектора», які прийшли на засідання підтримати свого побратима. Після цього на вулиці Харкова вийшли посилені патрулі міліції та Нацгвардії, а МВС і СБУ спільними зусиллями ліквідували осередок сепаратистської організації «Исход».

Її учасники, не криючись, заявляли в мережі про наміри займатися підривною діяльністю на Харківщині та боротися з «хунтою» («бойся, нацик, бойся»). Але не доведено, що це саме вони влаштували вибух біля суду. Також в офісі «Исхода» знайшли антиукраїнську агітаційну літературу та символіку «народних республік», створювати які затримані зможуть хіба що в тюремній камері, як сказав міністр Аваков. Днями арештували 5 осіб зі «Слобожанського козацтва», що займалися виготовленням і збутом вибухових пристроїв.

Не менш напружена ситуація в Одесі, де регулярно влаштовують диверсії за схожою схемою. Об’єктами атак, що не призвели до жертв, були магазин патріотичних сувенірів, центр волонтерської допомоги бійцям АТО і рада громадської безпеки, пов’язана з місцевим Євромайданом. Відомою, напевно, не весь світ стала трагедія в Будинку профспілок, в якому під час пожежі через отруєння чадним газом загинули 39 учасників проросійського мітингу (ще 8 осіб були вбиті в перестрілках). При чому їхнім провокаціям потурало місцеве міліцейське керівництво, високий представник якого хутко втік у маріонеткове Придністров’я. Тінь провини за «одеську Хатинь» була кинута на проукраїнських активістів Південної Пальміри, котрих «ватна» пропаганда виставляє як нелюдів, нацистів і, авжеж, послідовників Бандери.

Цілий Микита Михалков присвятив цій темі окреме відеозвернення. У ньому оскароносний режисер і підлабузник усіх влад побивався через те, що Одеса («жемчужина Бандерштадта») не зустрічає росіян як визволителів із квітами і триколорами, та ще й у серцях закликав одеситів довести, що вони – росіяни. Це сподівання було аж ніяк не безпідставними, адже протягом багатьох років Одесу послідовно перетворювали на «теплицю українофобії», фінансово підживлюючи організації відповідного спрямування (на зразок шовіністичної партії «Родина») та культивуючи імперську ностальгію. Але технологія побудови «Русского мира» чи міфічної «Новоросії» не спрацювала, а одесити довели, що Одеса – це («таки да!») Україна.

Щоправда, за відданість Батьківщині мешканці українського Сходу і Півдня змушені розплачуватися власною безпекою, і не лише нею. Диверсанти систематично знищують об’єкти інфраструктури, підриваючи залізничні мости й газогони, обстрілюючи з гранатомета цистерни з паливом. Що вже казати про «звитягу» (про)російських бойовиків на самому Донбасі, де їхніми мішенями стають шахти, заводи й теплоелектростанції. Відновлювати все це терористи та їхні московські куратори, ясна річ, не збираються та перекладають увесь тягар відповідальності за економічне відродження регіону на Україну (навіть є такий пункт у Мінських угодах).

В атмосфері керованого жаху

Утім арсенал методів диверсантів не обмежується вибухами чи замахами на політичних діячів, зокрема на міського голову Львова  Андрія Садового та першого віце-спікера парламенту Андрія Парубія. Вони також активно застосовують психологічний тиск із метою залякування українців, нагнітання паніки і дестабілізації ситуації у країні. Значного поширення набув «телефонний тероризм». Так, за даними РНБО, із квітня до вересня 2014 року надійшло 702 повідомлення про закладення вибухівки або здійснення терористичних актів: у Києві – 278, Львівській області – 60, Донецькій, Одеській та Харківській – по 45, Запорізькій – 32, Дніпропетровській – 30, Чернігівській – 22.

Левова частка дзвінків про псевдомінування військових частин, обласних рад, залізничних вокзалів, метро, телеканалів, торговельних центрів, готелів і ресторанів надходить саме із зони АТО. Звідти ж на мирні території проникають диверсанти й інформатори терористів. Наприкінці минулого року СБУ затримала в Києві мешканку Луганська, котра зізналася, що під керівництвом куратора з ФСБ Росії планувала масштабний теракт на Майдані Незалежності. Тому, щоб запобігти подальшому розповзанню терористичної загрози в мирні регіони України, було запроваджено жорсткий пропускний режим на Донбасі та перекрито транспортне сполучення з тимчасово окупованим Кримом. Це створює масу незручностей для громадян, але міркування безпеки все-таки переважили.

Плідно працюють численні провокатори у популярних соціальних мережах. Проплачені «боти» і «тролі» систематично збурюють хвилю панічних настроїв, утілених в універсально-сакраментальних зворотах «все пропало» і «нас зливають», які підхоплює й тиражує частина суспільства. Не гребують скористатися настроями мас і популістські політики, вдаючись до спекуляцій на темі бойових дій на Сході.

Ще влітку 2014 року деякі «трубадури війни» закликали президента Петра Порошенка запровадити в Україні воєнний стан (зокрема з розрахунком зірвати проведення дочасних виборів до парламенту), перестати називати війну з Росією АТО (не усвідомлюючи масштабу наслідків цього кроку), створити Ставку Верховного Головнокомандувача, повести українську армію в наступ і нарешті прогнати «геть з України москаля некрасивого» (не уявляючи кількості потенційних жертв з українського боку та військового потенціалу агресора, що нині сконцентрував на кордоні купу техніки і 50 тисяч живої сили).

Не дочекавшись від «президента миру» жорстких дій, «яструби» почали звинувачувати його в нерішучості, ганебних домовленостях із РФ та лобіюванні власних олігархічних інтересів коштом державних. Мовляв, Порошенко економічно залежний від Путіна, бо в нього кондитерська фабрика в Липецьку (яку планує купити російський бізнес-холдинг) і судноремонтний завод у Севастополі (націоналізований окупаційною владою). Характерно, що схожі звинувачення лунають навіть від коаліційних партнерів з «Батьківщини» (Ігор Луценко написав про це не одну статтю). Паралельно у соцмережах через відсутність швидких реформ, які мають принести негайний позитивний ефект, критикують президента, уряд і парламент. Їх уже треба змінювати, причому не на чергових позачергових виборах, на які немає грошей, а шляхом третього, збройного, Майдану, який Україна може й не витримати. Та кого це хвилює?

Нині ж активно мусується тема четвертої хвилі мобілізації чи, точніше, її зриву під нібито слушними аргументами. У мережах поширюють зразки юридично вмотивованої відмови від мобілізації, в яку треба вписати своє прізвище – і квит. Є й ті, котрі у принципі не відмовляються виконати обов’язок перед Батьківщиною, але водночас наполягають, що на східний фронт передовсім повинні йти «пузаті й мордаті» чиновники всіх рівнів та роздута армія міліціонерів, суддів, прокурорів. Тоді й «маленькі українці» з більшою охотою потягнуться у військкомати, бо так вони не хочуть бути пішаками у «братовбивчій війні» чи «олігархічному переділі влади».

Антимобілізаційну кампанію неодмінно висвітлять у прокремлівських мас-медіа та продемонструють, що українці відмовляються служити у війську. Ще однією яскравою ілюстрацією можуть стати протести обурених солдатських матерів – і цілком реальних, і професійних мітингувальниць, уже не раз використовуваних для створення відповідної картинки. Моторошні описи знущань над полоненим у «ДНР» і «ЛНР», які тиражують у медіа сумнівної якості, також деморалізують потенційних захисників Вітчизни. Тим часом бійцям, котрі перебувають на Сході з минулого року, необхідна заміна, а самій країні, щоб встояти, потрібні боєздатна армія та надійний тил.

Так, ворог наступає. І цей наступ не обмежується мілітарною потугою. Симбіоз воєнних дій, терактів, диверсій та психологічних атак покликаний залякати українське суспільство і посилити позиції Кремля на переговорах із Заходом, який нібито за власною ініціативою має визнати «природне» право Росії домінувати на всьому пострадянському просторі й визначати долю країн «близького зарубіжжя». У США і ЄС усе ще розраховують, що керівництво Росії нарешті отямиться й переключиться з війни в Україні на порятунок власної економіки, що потерпає від санкцій. Світові лідери дають шанс президенту Путіну зберегти обличчя, але він керується іншою логікою, заганяючи себе в кут, як щур, і наближаючи неминучий крах того, що нині називається РФ.