Нормативні герої проти «свинопасів»
IQ

Нормативні герої проти «свинопасів»

Сучасна українська історична політика взяла собі за основу виключно «боротьбистську» лінію

Василь Расевич, 30 червня 2017 3216 20

Те, що сучасна українська історична політика взяла собі за основу виключно «боротьбистську» лінію, не підлягає сумніву. Творці цієї політики, як і їхні історичні протагоністи, мислять досить шаблонно: під час війни з Росією треба вишукувати і підбирати з історії всі прояви антиросійської боротьби. Роблять вони це зі щирого серця, бо вірять, що такими нехитрими маніпуляціями зможуть мобілізувати все українське суспільство для відсічі «гібридному» агресорові. Роблять, бо переконані, що українське суспільство монолітне у плані спільної історичної пам’яті і навіть не допускають, що колективна пам’ять може бути відмінною чи навіть антагоністичною.

Якщо бути відвертим і не витати думками у високих емпіреях, то такий пропагандистський, інструментальний підхід може навіть дати тимчасовий ефект. Дійсно, допоки ллється з російських медій брудна пропаганда, можна навіть найгірші вчинки своїх національних історичних персонажів списувати на зловороже оббріхування. Так може тривати доволі довго, аж до моменту, поки в самому суспільстві не почнуться внутрішньополітичні «розбори» із використанням історичного матеріалу. Але навіть тоді кращі шанси матимуть ті, в чиїх руках опиниться державний ресурс. Тобто ті, хто з опорою на державний бюджет «продавлюватиме» свій історичний канон, пантеон своїх героїв та включення його з дидактичною метою у шкільні підручники.

То що поганого в такому підході? Кожна нація ж бо боролася за свою державу, а під час боротьби траплялося різне… Все ніби так, але завжди є «свої» але. Такими українськими але є те, що нам пропонується безкритично прийняти героями людей, які в різні періоди свого життя сповідували нацистську ідеологію, служили у Вермахті, СС, співпрацювали зі спецслужбами Третього Райху, брали участь у проведенні етнічних чисток. Ті, для кого це «неважливо», бо «був такий час», а «наші» боролися за самостійну Україну – глибоко помиляються. Такою історичною політикою Україна відбирає собі політичну перспективу і прирікає себе бути парією в сучасному світі.

Ніхто не каже викидати одним махом згаданих персонажів з історії. Ніхто не пропонує застосовувати до них низку лайливих інвектив, характерних для радянської та сучасної російської пропаганди. Просто ці люди були далеко неоднозначними історичними персонажами, а їхня глорифікація в підручниках автоматично «олюднює» не тільки учасників тих подій, але й легалізує старі нацистські ідеології та колабораціоністські формації. Більше того, формалізований відбір до героїчного сонму за принципом «воював проти росіян і поляків» є шкідливим ще й тим, що залишає поза увагою ідейне спрямовування і наповнення боротьби за незалежну Україну. А саме ідейними доктринами та методами боротьби у цьому випадку легковажити аж ніяк не можна. Тому, що учні та студенти, а також допитливі читачі не довідаються нічого про те, якою ж мала бути держава Бандери, Сціборського та Шухевича.

Не довідаються, що вона мала бути вождистською, корпоративною (фашистський принцип представницької влади), однопартійною, з диктатурою однієї ідеології та з ураженням у правах усіх нетитульних націй. Дійсно, якщо ставитися до ідеї самостійної держави як до фетиша, за принципом – будь-яка, але наша національна, то на певному етапі таку поведінку, примруживши очі, хтось навіть може зрозуміти. Але не можна аж ніяк виправдовувати такого фанатичного підходу у ХХІ столітті – тим більше, якщо він провадить у глухий кут. Бо хто з нас теперішніх хотів би жити в авторитарній державі із диктатом однієї партії, засиллям однієї ідеології і з великим вождем на чолі? Сподіваюся, що навіть якщо не з ідейних переконань, то виключно з питань особистого комфорту українці хочуть жити в сучасній демократичній країні. Будемо думати краще про українців і виокремимо всіх запеклих прихильників панування «білої раси», «арійської крові» та широко посаджених очей на обличчі в одну маленьку і непримітну групку. Решта ж, сподіваюся, є адекватними й бажають Україні процвітання серед усталених демократій світу.

Та чому все-таки українська історична політика так і тягнеться підтримати саме ті рухи й формації з минулого, які, м’яко кажучи, були тоталітарними, авторитарними і сповідували тактику революційного терору? У мене складається, наприклад, враження, що творці актуальної політики пам’яті в Україні у своєму житті обмежилися читанням програмних документів УВО та ОУН, а також працями теоретиків українського інтегрального націоналізму. До названого переліку можна хіба ще додати пропагандистські брошури та спогади діячів цього ж крила. Що, на мою думку, промовляє на користь цього припущення? Докази лежать просто на поверхні.

Почнімо з того, що в публікаціях, а особливо виставках, підготовлених Українським інститутом національної пам’яті, до увагу майже не беруться мирні, неконфліктні періоди української історії. Квінтесенцією цього підходу є поява окремого закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» авторства депутата Юрія Шухевича, прийнятого Верховною Радою 9 квітня 2015 року у пакеті так званих декомунізаційних законів. Поява окремого закону з переліком усіх «правильних» історичних формацій, складеним за «боротьбистським» принципом, є свідченням, що для УІНП історія з’являється лише там, де є боротьба й насильство. Періоди європейських реформ та парламентаризм, яким має завдячувати своїм існуванням модерна українська нація, для молодих істориків не існують. Як нема і мирних періодів «органічної праці». Зрештою, навіть не всяка боротьба у них підпадає під це означення. І тут з’являється стійке відчуття дежавю. Саме з таких оцінок і підходів починали молоді галицькі радикальні націоналісти.

Молодіжне радикальне націоналістичне крило постало в колишній Галичині через розчарування від поразки українських державницьких змагань. Молоді люди об’єдналися в Українську військову організацію (до речі, внесену в героїчний перелік згаданого закону). Тут особливо варто наголосити на слові «військову», оскільки молоді й запеклі військовики одразу задекларували, що їхнім основним методом буде збройна боротьба. Мало того, вони піддали повному остракізму попередній період української історії, вважаючи, що парламентськими методами добитися державної незалежності – неможливо. Так в історії українців з’явилася організація, що сповідувала тактику збройного революційного терору. При чому цей терор спрямовувався не тільки проти «зовнішніх» ворогів (пишу це слово в лапках, бо визначала, хто ворог, а хто ні, купка ідейно зациклених осіб), але й проти «внутрішніх».

Не маючи конкретної програми на перспективу і не уявляючи того, як досягти своєї мрії, молоді боївкарі заходилися організовувати саботаж, здійснювати напади на польських державних діячів, а головне – вони вбили українця Сидора Твердохліба за те, що він посмів кандидувати до польського сейму. Терор проти легальних українських політичних партій під час виборів до сейму 1922 року надзвичайно послабляв саме українців. Допомагав шовіністичним польським політикам витискати українців на маргінес державного і політичного життя. Тут, як не дивно, інтереси двох антагоністичних націоналістичних таборів збігалися: одні бажали позбутися величезної національної меншини в міжвоєнній Польщі (ендеція), а другі марили ефемерною націоналістичною революцією, на яку мали б піднятися всі без винятку українці, щоб змести вороже панування. Ідея націоналістичної революції могла теоретично спрацювати лише тоді, коли б усі без винятку українці мобілізувалися на цю боротьбу.

Теоретично – так. Але практично це була неможлива до здійснення ідея. Люди, вимучені Першою світовою та Українсько-польською війнами на заході України, хотіли передишки. Хотіли спокою. Хотіли жити мирним життям: збагачуватися, робити кар’єру. Та й особливої прив’язки до ЗУНР не дуже відчували, оскільки українська державність була короткочасною та ще й воєнною. Зрозуміло, що втрата була гіркою, а нова польська влада – часто зверхньою і шовіністичною. Старт у польській «націоналізуючій», за словами Роджерса Брубейкера, державі був дуже травматичним. Українці програли війну полякам. Поляки скасували всі автономні права і демократичні процедури, якими втішалися різні нації у державі Габсбургів. Але ще більшої шкоди завдавала розрізненість серед українців.

Лідер УНР Симон Петлюра «пожертвував» Західною Волинню і Східною Галичиною на користь Польщі, укладаючи сепаратний від галичан союз із Юзефом Пілсудським. Українські уряди в екзилі гризлися між собою і шукали тактичних союзників серед ворогів один одного. Східногалицьке питання застрягло на міжнародному рівні. А УВО марила національною революцією…

Але найцікавіше те, що вістря свого терору УВО спрямувала не тільки проти окупаційної в їхньому розумінні польської влади, але й проти тих українців, які намагалися відстоювати свої національні права політичними, парламентськими методами. Проти тих українців і поляків, які виступали за нормалізацію та примирення. Вимальовується така картина, що УВО, а пізніше її правонаступниця ОУН, всіма силами намагалися не допустити покращення життя українців і вбивали всіх тих поляків та українців, які бажали вивести з глухого кута українсько-польські взаємини. Оскільки позитивна зміна політики польської держави означала б втрату цією, що гріха таїти, маргінальною політичною силою опертя серед українців. Дійшло до абсурду, коли ледь не гаслом у радикальних українських націоналістів стала теза: чим гірше – тим краще. Чим гірше жилося б українцям у Польщі, тим швидше, на думку національних радикалів, вони дозріли б до націоналістичної революції.

Замахи, вбивства, грабежі, саботаж і терор, які застосували націоналістичні боївкарі, оберталися одразу терором з боку польської держави проти українського населення. Таким чином радикальна молодь просто нацьковувала і без того неприхильних поляків на мирних українців, яких члени УВО-ОУН вважали хрунями. А «гречкосіїв» і «свинопасів» тоталітарним елітаристам ніколи не було шкода. Одні вважали їх перегноєм для справжніх героїв, інші притримувалися принципу «баби єщьо нарожают».

Що ж тут скажеш? Тому ще раз варто повторити: якби історія УВО-ОУН була просто описана в історичних підручниках як один із багатьох епізодів, то в цьому не було б нічого поганого. Але… Сучасні творці пам’яті в директивний (через державний закон) спосіб зобов’язують нас любити і шанувати цих націоналістичних героїв. Мало того, цих героїв роздувають до загальнонаціонального масштабу, за якими тьмяніють ті, хто найбільше долучився до розбудови українського національного життя.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук