Обережно з фактами, або Диявол ховається в деталях

Крім загальних зауважень до концепції виставки, Василь Расевич підняв питання достовірності окремих фактів та адекватності їх інтерпретації. Розбіжності у відомостях, якими володіють автори виставки і рецензент, починаюся вже з теми Першої світової війни, наслідкам якої присвячено стенд «Interbellum» («Міжвоєння»).

Пан Расевич стверджує, що Україна програла у Першій світовій війні, а Росія – ні. Дивно, що таке нібито просте питання надається до настільки витонченої казуїстики.

Росія вступила у конфлікт у складі Антанти. України як міжнародно-політичного суб’єкта тоді просто не існувало. Підсумком участі Росії у Першій світовій війні був сепаратний Берестейський мирний договір 3 березня 1918 року, за умовами якого Петроград відмовлявся від значної частини територій колишньої Російської імперії і сплачував Центральним державам репарації. Інакше, ніж поразкою Росії, назвати умови договору важко. Однак залишається місце для припущення, що Росія «програла битву, але не війну». Чи справедливе таке припущення для Першої світової війни? Аж ніяк, оскільки умови Берестейського договору діяли до самого Комп’єнського перемир’я 11 листопада 1918 року. Радянський уряд анулював сепаратний договір вже після завершення війни, після того, як від нього відмовилася переможена Німеччина. Росія (ні біла, ні радянська) не була учасником Паризької мирної конференції, яку зібрали держави-переможці. Якщо, звісно, не плутати Велику війну (1914-1918) із Громадянською війною (1917-1923), то варто заявити однозначно, що Росія Першу світову програла, навіть незважаючи на своє перебування в Антанті.

Щоб розібратися у питанні, чи програла у Першій світовій Україна, варто сформулювати його інакше: а чи була Україна учасницею цього конфлікту? Про політичну суб’єктність України можна починати говорити від часу проголошення УНР Третім універсалом 20 листопада 1917 року. Як автономія у складі Росії, якою УНР себе вважала, республіка не мала компетенції вирішувати питання зовнішньої політики, однак настрої у Києві були про-антантівські. Наприклад, в одному з інтерв’ю для французької преси член Центральної Ради Іван Маєвський заявив: «Для нас не може бути й мови про сепаратний мир. Ми хочемо повернути землі, окуповані німцями. Ми маємо ще визволити Галичину, Буковину і частину України».

Західні учасники Антанти помітили такі поривання українців тоді, коли більшовицьке керівництво оголосило про намір вивести Росію з війни. Франція і Велика Британія спрямували до Києва своїх представників, сподіваючись зберегти Східний фронт принаймні в Україні. Між іншим, це спростовує твердження Василя Расевича, що всі плани України були тісно пов’язані з Центральними державами. Укласти свій Берестейський договір Україну змусили тяжкі обставини, а саме – необхідність якось відбиватися від радянської Росії.

На відміну від Росії, для України її Берестейський договір не став поразкою. Угода була взаємовигідною: УНР отримала військову допомогу; її територію Центральні держави не урізали, а навпаки, розширили. Фактично Київ не встиг приєднатися до складу Антанти, а укладення УНР Берестейського договору з Центральними державами не призвело до оголошення Антантою війни Києву. Україна як міжнародно-політичний суб’єкт не брала участі у Першій світовій війні ні до, ні після Берестейського договору 9 лютого 1918 року, хоча й перебувала в орбіті політики Центральних держав. Отже, програти в цьому конфлікті Україна просто не могла.

Поразка України настала пізніше, її завдала не Антанта чи Центральні держави, а радянська Росія. Між іншим, зв’язок України з Центральними державами не був для УНР «червоною карткою» у її відносинах з Антантою протягом 1919-1921 років. Свою історію співпраці з Центральними державами мали і такі держави, як Румунія, Фінляндія, країни Балтії та Польща. Натомість негативне ставлення Антанти до України після завершення Першої світової війни  було зумовлене цілим комплексом причин. Тут ми не станемо зупинятися на них докладно.

Всупереч твердженню Василя Расевича, «український політичний провід» (під яким рецензент розуміє, звісна річ, ОУН) орієнтувався на Німеччину не за інерцією Першої світової війни, а як на найбільш потужну силу, що ставила під сумнів версальсько-вашингтонську систему міжнародних відносин, в якій не знайшлося місця для незалежної України. Ця орієнтація поступово слабшала, але загалом протрималася до 1941 року. Визнання цього факту ніяк не «втягує українську державу до числа так званих ревізіоністів, які «втомилися» традиційно нести відповідальність за розпалювання Другої світової війни і хочуть знайти хоч якесь виправдання політиці нацистської Німеччини та її сателітів». Врешті-решт, за розпалювання війни 1939 року відповідальність несуть не підпільні угруповання, а суверенні держави, серед яких – нацистська Німеччина і сталінський СРСР. Коли автори виставки вказували на цих винуватців, вони не шукали, хто з них є «меншим злом». З контексту викладу чітко зрозуміло, що за нацистами визнане тільки хронологічне друге місце, а не другорядність за значенням. The last but not the least, кажуть у таких випадках.

З тексту стенду про Карпатську Україну 1938-1939 років рецензент зробив висновок, що автори вітають гітлерівське розчленування Чехословаччини. Щоб продемонструвати «національний егоїзм» укладачів виставки, пан Расевич пропонує читачам аналогію, в якій Чехословаччина посідає місце сучасної України, Гітлер – місце Путіна, а Карпатська Україна – сепаратистів «ДНР» і «ЛНР».

Насправді драма на Закарпатті мала більшу кількість акторів, відносини між якими були більш заплутаними, ніж ситуація в Україні з 2014 року. Автономізація Закарпаття після Мюнхенської угоди 1938 року спочатку і справді вкладалася у рамки гітлерівського плану. Від самого Мюнхена і до березня 1939 року процес ліквідації Чехословаччини відбувався практично без жодного опору Праги.

Незважаючи на пан-українські візії, уряд Августина Волошина дочасно не виходив з підпорядкування Празі. Уявімо собі на мить, що президент Петро Порошенко призначає членів уряду «ДНР». Неможливо? А президент Чехословаччини, наприклад, призначив міністром внутрішніх справ Карпатської України Лева Прхалу, антинімецьки і антиукраїнськи налаштованого генерала.

Незалежність Карпатської України проголошено щойно тоді, коли існування єдиної Чехословаччини стало примарним: між Прагою і Хустом вже утворилася самостійна Словацька республіка, а Чехія без бою здалася Вермахту. Незалежність Закарпаття проголошена в умовах реального зникнення Чехословаччини, яке не можна порівнювати з пропагандою проросійських сепаратистів про «зникнення України» після Майдану або після подій в Одесі 2 травня 2014 року.

Ще одна відмінність Карпатської України від «ДНР» і «ЛНР» полягає у тому, що закарпатські українці виявилися хоч і германофілами, але не німецькими маріонетками. Берлін санкціонував угорську окупацію Карпатської України, та це рішення не прийняли у Хусті. Виступ «сепаратистів» Карпатської січі спільно із залишками чехословацької (!) армії справді був першим збройним опором проти перекроювання кордонів довоєнної Європи. Змоделювати ситуацію для сучасної України, яка б хоч приблизно могла слугувати аналогією епопеї Карпатської України, не так просто.

Для Василя Расевича висновки авторів виставки про те, що в березні 1939 року Гітлер вирішив здобути підтримку Угорщини, Польщі та СРСР, звучать наївно. Він аргументує:  «Угорщина і так була союзницею Третього Райху, Польща навіть при найбільшому бажанні не могла стати такою, а щодо СРСР, то питання зайві, бо Радянський Союз весь час справно постачав сировину Німеччині, вишколював на своїй території німецьких воєнних пілотів, і взагалі виглядав надійним партнером у новому переділі світу».

У рецензента тут явні проблеми з хронологією і причинно-наслідковими зв’язками. Саме територіальні розширення Угорщини за сприяння Німеччини (перший і другий Віденські арбітражі, анексія Закарпаття) міцно прив’язали Будапешт до гітлерівського блоку. Відносини Берліна з Варшавою за часів польського міністра закордонних справ Юзефа Бека набули позитивної динаміки, і так тривало до висунення Гітлером вимоги забезпечити Німеччині сухопутне сполучення зі Східною Пруссією та відкритого загравання німців з українським питанням. Не варто забувати про позитивне для Варшави вирішення проблеми Тешинської області у 1938-му і про радісні сцени зустрічі угорських та польських вояків на карпатських перевалах навесні 1939-го.

Що ж до СРСР, то ні про яке «надійне партнерство» з Німеччиною тоді не йшлося. Це партнерство припинилося разом із Веймарською республікою і відновилося щойно у серпні 1939-го. Рішення Гітлера закрити дражливий для Москви «український проект» на Закарпатті позитивно відзначив Сталін на XVIII з’їзді ВКП(б), і це можна вважати прологом для підписання Пакту Молотова-Ріббентропа.

Деякі зауваження пана рецензента стосуються термінології виставки. Наприклад, він пише: «Незрозуміло, чому автори  цього речення застосовують термін "військово-політичний блок" до Союзників. Якщо у випадку держав Осі ще проглядалася хоч якась ідеологічна та політична спільність (хоча блоком вони не були), то що спільного політично та ще й блокового було у Об’єднаного королівства Великої Британії і Радянського Союзу?» Якби існувало якесь єдине, всіма прийняте визначення поняття «військово-політичний блок», яке передбачало політичну та ідеологічну близькість учасників, то такий закид можна було б вважати справедливим. Але узгодженої дефініції не існує. Визначення можуть бути різними, наприклад, таке: військово-політичний блок – це військово-політичний союз або угода держав з метою спільних дій для вирішення загальних політичних, економічних і військових завдань.

Обидві коаліції Другої світової війни за рівнем згуртованості, звісно, не дотягували до НАТО, але під запропоноване визначення (взяте з Великої радянської енциклопедії) цілком потрапляють. Тобто акцент – не на подібності політичних режимів держав, а на їхніх спільних цілях. Як відомо, цілі держав Осі були задекларовані у Троїстому пакті 1940 року, а цілі Об’єднаних Націй (Антигітлерівської коаліції) – в Атлантичній хартії 1941 року.

Друга світова – протистояння блоків

Варто також відреагувати на зауваження Василя Расевича щодо окремих українських організацій та військових формувань. Звісно, у міжвоєнний період УНДО була, як пише рецензент, найпотужнішою центристською парламентською партією. Але виставка присвячена передусім періоду Другої світової війни, коли ця політична сила припинила будь-яку діяльність. Натомість ОУН вціліла і навіть кардинально збільшила свій вплив, тож її роль не «гіперболізована». Коли йдеться про «легіон Сушка», то буква «б» не губиться з назви ОУН, вона там зайва, адже розкол організації відбувся вже після розформування легіону.

Не відповідає дійсності твердження, що у жовтні  1941 року батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» не припинили свого існування. Річ у тім, що створення батальйонів було наслідком політичної домовленості ОУН(б) з Абвером. За дії батальйонів ОУН несла політичну відповідальність. Крім того, вояки «Нахтігалю» за наказом націоналістичного проводу сприяли проголошенню Акта 30 червня у Львові. Натомість 201-й шуцманшафт-батальйон, хоч і складався з частини ветеранів «Нахтігалю» і «Роланду», був суто німецьким поліційним формуванням. Його вояки підписали індивідуальні службові контракти. Доки 201-й батальйон воював із партизанами у Білорусі, члени ОУН(б) в Україні вже перебували в антинімецькому підпіллі. Всупереч словам пана Расевича, 14 дивізію Ваффен-СС «Галичина» створили не «мельниківці». Це була ініціатива керівництва дистрикту «Галичина», якій всіляко сприяв УЦК Володимира Кубійовича. Некоректно заявляти, що «коли ОУН(б) прийняла рішення долучитися до збройної боротьби поза Вермахтом, то одразу влаштувала мародерську атаку на формування отамана Бульби-Боровця». Обидва партизанські формування співіснували поруч більш ніж півроку, постійно провадячи безуспішні переговори про об’єднання.

Василь Расевич вважає, що автори виставки недостатньо розкрили тему про різницю життя в дистрикті «Галичина» і в райхскомісаріаті «Україна». Тут і надалі рецензент підводить читачів до висновку, що преференції для галичан були наслідком їхньої більшої схильності до колаборації  з нацистським режимом, ніж, наприклад, волинян або поляків. Мусимо не погодитись, адже масштаби співпраці з ворогом визначались не так настроями підвладного населення, як позицією окупаційної адміністрації. Уявлення нацистів про Галичину як колишній австрійський край стали основною причиною встановлення «м’якішого» режиму окупації. Не непокірність волинян, а політика Еріха Коха призвела до величезних жертв у райхскомісаріаті. Рішення відхилити петиції польських політиків правого спрямування (Анжей Свєтліцький, Владислав Студніцький) про створення антикомуністичних легіонів також ухвалювали німці.

Тема українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни – одна з найболючіших для наших сучасників. Наукові та суспільні дискусії щодо характеру цієї трагедії та кількості її жертв не вщухають десятиліттями. Звісно, виставка не розв’язує цих проблем, а лише представляє позицію її авторів. Рецензент стверджує, що «ніякої "жакерії" на Волині та Поліссі 1943 року не було». Але величезний масив свідчень демонструє, що у складній структурі міжнаціонального протистояння стихійна селянська ініціатива була яскраво виражена. Якщо це не «жакерія», тоді до лав УПА варто зараховувати цілі села регіону.

Українсько-польський конфлікт – злочини з обох сторін

Хай там як, але польсько-український конфлікт не варто розглядати з точки зору протистояння коаліцій учасників Другої світової війни. Василь Расевич пише: «УПА, керована ОУН, можливо, навіть керуючись благими намірами не допустити закріплення за поляками української території, виступила автоматично на боці нацистської Німеччини, розв’язавши збройну боротьбу проти Союзників». Послуговуючись такою логікою, можна зробити припущення, що УПА регулярно переходила з лав Об’єднаних Націй на бік держав Осі, і навпаки. Наприклад, у квітні 1944-го під Гурбами повстанці діяли в межах оперативних планів OKW, а на горі Лопата в липні того ж року виконували накази ставки ГКО у Москві.

Власне, підхід до УПА як до українського визвольного руху, а не як до руху опору Другої світової, допомагає уникнути цих кліше. Згадана рецензентом акція «Буря» була не узгодженою членами антигітлерівської коаліції спільною акцією, а невдалою спробою польського еміграційного уряду поставити Москву перед доконаним фактом. Між іншим, на той час між цими двома учасниками Об’єднаних Націй дипломатичні відносини були офіційно розірвані. Та й випадків взаємного збройного протистояння у лавах антигітлерівських сил не бракувало. Згадаймо тут збройні зіткнення тієї з Армії Крайової із червоними партизанами в Білорусі або так звані Грудневі події 1944 року в Афінах.

Усе це демонструє складність історичних процесів під час Другої світової війни. Не можна вимагати привести історичний наратив у відповідність до потреб поточного політичного моменту, коли, як пише пан Расевич, «союзники на Заході ой як потрібні країні, проти якої триває агресія». Історикам належить шукати наше місце в минулому, а не в майбутніх геополітичних коаліціях.

ZAXID.NET публікує цю статтю за домовленістю з Українським інститутом національної пам’яті та Центром досліджень визвольного руху як відповідь на тексти Василя Расевича, присвячені виставці «Українська друга світова»  («Виверти пропаганди», «Історичні паралелі “Української другої світової”» та «Кривава історія війни заради миру?»). Це – друга стаття-відповідь, перша – за посиланням «Виставка про війну і вистава про «незаангажованість»».