Оборона Львова 1704 року. Ратушний левик – віщун лихих часів

Рівно 351 рік – від 1353 до 1704 року нога жодного загарбника не ставала на бруківку Львова. Це насправді феноменальне досягнення нашого міста, яким навряд чи зможе похвалитися якесь інше європейське місто. Перебуваючи у «поганській пащі», на вкрай небезпечному геополітичному тектонічному розламі, «на грані двох світів», серед майже безперервних війн і облог, наше місто забезпечило своїм, схованим за надійними мурами громадянам, три з половиною століття мирного життя.

Безперечно зовні, за фортифікаціями міста, часто-густо буквально під самими львівськими мурами вирували пожежі, руйнування, насильства, грабежі й смерть, і це відчували містяни, утім власне всередині міста якийсь неймовірно щасливий фатум, щасливий «Genius Loci», дух-покровитель Львова невпинно й надійно оберігав від жахів війни «Senatus Populusque Leopoliensis» (SPQL) – «Сенат і народ львівський». І це, власне, повна заслуга міської влади і самих громадян, наділених Магдебурзьким правом, бо коли для міста наставали скрутні трагічні часи, королі Речі Посполитої і найвищі урядники королівства лише відкараскувалися листами на кшталт: «Жодного порятунку немає!», «Грошей нема, але ви тримайтеся!» або займалися пустопорожніми обіцянками.

Місто повністю своїм коштом забезпечувало будівництво надійних фортифікацій, фінансувало військові підрозділи іноземних найманців, які у Львові ставали його найгарячішими патріотами і найбільш героїчними захисниками. Самі громадяни міста, практично всі чоловіки забезпечували себе зброєю, і коли було потрібно, рішуче ставали на захист своєї міської батьківщини. Міські хроніки (до битви на Лисеницьких полях 1675 року) не подають нам точних цифр втрат захисників і мирних громадян Львова під час облог, але можна впевнено стверджувати, що ці втрати були мінімальними, обчислювані декількома десятками, а часто-густо навіть декількома загиблими особами.

Але, звісно, в історії людства, як і в футболі, немає лише безперервних перемог, і якою б довгою не була низка цих перемог, за нею рано чи пізно неминуче має настати поразка. 1704 року шведські війська під орудою короля Карла XII захопили Львів, востаннє таке ставалося 1353 року, і на цій давній події варто коротко зупинитися. По смерті фактично останнього князя Галицько-Волинського князівства Юрія II Болеслава Тройденовича 1340 року, ця держава так ослабла, що одразу з’явилися аж три претенденти на її захоплення: Польща, Угорщина і Литва.

Поки польський король Казимир III придивлявся і розмірковував, як би захопити ці землі, львівські бояри під проводом Дмитра Детька вирішили віддати Галичину і Волинь князеві литовського походження Любарту Гедиміновичу, який, прийнявши мову і віру місцевих українців-русинів, прибрав собі християнське ім’я Дмитро. І ось у вирі безперервного військового протистояння з Польщею і Угорщиною, влітку 1353 року князь Дмитро напав на своїх фактично підданих, православних братів-єдиновірців русинів, на номінально своє ж місто Львів, спаливши, пограбувавши і спустошивши його. Отак православні правителі нападають на своїх же православних, грабуючи і вбиваючи їх. Так було не вперше і не востаннє в історії.

Також не вперше і, на жаль, не востаннє у своїй історії 1704 року Львів змушений був віддатися на поталу загарбникам-шведам, але цьому передував перебіг доволі нудних і заплутаних політичних подій європейської історії початку XVIII століття, з якими ми дуже коротко і дуже спрощено мусимо ознайомитись. 1700 року засяяла зірка 18-річного шведського короля, на той час уже блискучого полководця Карла XII, який під Нарвою вщент розгромив утричі більшу московську армію під орудою царя Петра I.

Молодий шведський король на чолі нечисленного війська наводив страх на всю північну Європу, змушуючи грати за його правилами Данію, Саксонію, Московське царство і Річ Посполиту. Невеличка за чисельністю шведська армія клацала один за одним, немов горішки, укріплені європейські замки і міста. Наче блискавичний ураган шведи пронеслися землями Речі Посполитої, без особливого клопоту захопивши обидві польські столиці – Варшаву і Краків. Обкладаючи захоплені міста великою контрибуцією, шведи відправляли на батьківщину велику кількість возів із різноманітним добром, грошима й коштовностями.

Польська шляхта, вважаючи винуватцем усіх цих бід свого короля Августа II Сильного (Моцного), фактичного ставленика московського царя Петра I, в липні 1704 року усунула його з трону і оголосила новим королем проєвропейського Станіслава Лещинського. Лещинський одразу запопадливо напросився в союзники до Карла XII, натомість Август II, сподіваючись на підтримку Саксонії і Московії, оголосив Станіслава Лещинського самозванцем і, уникаючи вирішальної битви зі шведами, з недобитками польсько-саксонського війська відступив у бік Львова. До Львова сунуло також майже десятитисячне московське військо з трьома тисячами українських козаків під орудою князя Дмітрія Голіцина.

Польські «кресові» шляхтичі у Львові були прибічниками Августа II, а тому й палкими шанувальниками Московії, тому московські війська наприкінці липня 1704 року були зустрінуті у Львові з особливою помпою, гучними святкуваннями і салютами. Історія не знає умовного способу, і ми може можемо лишень гадати, якби у Речі Посполитій тоді перемогли проєвропейські політичні сили, то чи не втратила б вона на півтора століття своєї державності, але тут навіть до ворожки не треба йти, аби стовідсотково стверджувати, що всі можливі союзи з Московією будь-якої нації ведуть лише до знищення її державності, економічного і суспільного регресу, насильства і смерті, що класично неодноразово доводила історія Польщі, та й інших держав теж.

Москалі з козаками надовго не затримались у Львові, після цього відступивши в бік Сокаля, і цілий серпень 1704 року польські і саксонські війська разом зі своїми союзниками москалями туди-сюди «передислоковувалися» навколо Львова, можемо припустити, для того, аби не вступати в битву з грізним шведським військом Карла XII. Ба більше, ще раніше за наказом короля Августа II великий польсько-саксонський підрозділ вирушив зі Львова до королівського табору під Сандомир, а майже напередодні наступу шведів на Львів із міста вийшов місцевий гарнізон, і в мурах лишилося заледве 120 вояків.

Як написав про ці події сучасник: «місто із жалем прощалося з гарнізоном», позаяк Львів залишали найдосвідченіші ветерани попередніх переможних облог. На їхнє місце прийшли загони новобранців, не надто добре озброєні й навчені, до них приєднався загін професійної угорської піхоти – куруци, ще декілька підрозділів піхоти і рота добровольців у складі п’ятдесяти вояків на чолі з полковником Беренсом. На момент облоги міста шведами захисники Львова налічували 300 солдатів.

Серед львів’ян ширилися чутки, що військовий комендант міста Францішек Галецький нібито має намір вивести з міста весь гарнізон, а на додачу ще й усю артилерію. Містян охопили панічні настрої. Не дуже покращив ці настрої лист короля Августа II, де той обіцяв невдовзі прислати для оборони Львова по дві тисячі саксонців, москалів і козаків, а далі так розщедрився у своїх обіцянках, що запевняв про подальшу допомогу містові аж 32 польських і 14 литовських корогв, не говорячи вже про гарантованих 20 тисяч українських козаків, утім льв’яни зі свого гіркого досвіду знали, що ці обіцянки нічого не варті.

Тривогу львів’ян підсилювали ще й різноманітні чутки та містичні історії, в яких шукали і знаходили сумні знамення лихих часів. Так містяни пригадували, як 9 липня 1672 року «коли раптово подув південно-східний вітер, зламавши верх ратушної вежі, скинув гербового лева, який там обертався, встановлений як хоругва, разом із гербами міста, що він їх тримав. Позолочена куля, впавши на землю, так сплющилася, що вся її округлість зморщилася…» І справді невдовзі трапилася найстрашніша в історії міста турецька облога, яка надала забобонній тривозі видимість дійсності.

Подальші нещастя і поразки міста оточили ратушного левика якимось ледве не містичним ореолом, і коли напередодні шведської облоги 1704 року вітер знову скинув його з вежі, настрої львів’ян були майже катастрофічні. Забігаючи наперед, розповімо, що коли 14 липня 1826 року завалилася кампіанівська ренесансна ратуша, з її шпиля востаннє впав левик разом із кулею, яка розплющилася на бруківці, і з неї випав пергаментний документ – послання нащадкам:

«Левик цей, якого бачиш, це чуйний і невсипущий ані вдень, ані вночі охоронець міста, що все бачить і усе осяває своїм блиском, віщун не лише напрямку вітрів, а також і нещасть міста…

…згори дивиться він на зміну часів, речей, людей і сильним голосом волає, що нічого немає під сонцем сталого й щасливого…

…бачив він року 1648 подібні троянським пожежі міста…

…бачив озброєний і на згубу королівству змовницький натовп, здобуті замки, потоки крові, занепад міст, ущент розбиті війська…

…бачив у наступних роках, що навіть війни було замало для повної катастрофи: страшні епідемії, невпинні поховання, голод, уярмлення, неволю, гноблення, грабежі…»

Із цього емоційно-поетичного послання наших предків про ратушного левика бачимо, що у XXI столітті мало що змінилося в історії людства, порівняно з усіма попередніми віками, а про перебіг облоги Львова шведськими військами ми з вами довідаємося наступного понеділка.