Оборона Львова 1672 року. 1,5 тисячі проти 200 тисяч – вистояли!

Друга половина XVII століття. Османська імперія «підіймалася з колін». Розповідали, що султан Мегмед IV на прізвисько Авджи (Мисливець) нібито заявив: «Я завоюю всю Європу. Спочатку я завоюю Відень, згодом Рим, затим Париж – і тисячу років до Атлантичного океану не буде рости трава». І ось на виконання поставленого завдання величезна турецька армія разом із союзниками вирушила з Криму в Україну. Через Україну завоювати Європу – звичайно ж не винахід сучасної оркоподібної недоімперії, а звична історична традиція усіх колишніх загарбників. Майбутній король Речі Посполитої, а на той час її великий коронний гетьман Ян Собеський, оцінив кількість цього війська у 277 тисяч, «не рахуючи ремісників та купців, які волочаться за армією султана».

26 серпня 1672 року турки взяли найпотужнішу фортецю Речі Посполитої Кам’янець, після чого Ян Собеський у розпачі писав: «Якщо неприятель… рушить до Львова, то тоді кінець вже нам напевно, бо жодного порятунку не маємо». Але турки таки рушили до Львова, і більшість польських гарнізонів утікала при наближенні велетенського турецького війська. Перелякані львів’яни благали короля Міхала Корибута Вишневецького про допомогу, але король, якого насправді можемо вважати першим автором вислову: «Грошей нема, але ви тримайтеся», ввічливо порадив львів’янам «боронитися самим, як зможуть» і побажав «доброго усім від Пана Бога здоров’я».

Отримавши відмову від короля, львів’яни зрозуміли, що вкотре їм доведеться непереливки, тим більше, що Ян Собеський, який мав сентименти до Львова і власну кам’яницю на площі Ринок, на прохання львів’ян хоч про якусь військову допомогу декілька разів повторив своє «нема жодного порятунку» і з більшою частиною своїх військ відійшов до Городка, а згодом до Любачева.

Львів’ян охопив страх, велика кількість громадян залишила місто, у тому числі дев’ять райців, найбагатші купці та ремісники. Утім найбільш патріотичні та шляхетні львів’яни вирішили залишитися у місті і боронити його до останнього. 13 вересня 1672 року 75-літній легендарний львівський бургомістр, поет і хроніст Бартоломей Зиморович очолив оборону Львова.

У складі турецького війська, яке підійшло до Львова, були волохи, семигородці, кримські татари Селіма Гірея і українські козаки Петра Дорошенка, які перебували під протекторатом Туреччини. Ті часи можна назвати буквальним підтвердженням приказки: «Де два українці, там три гетьмани», бо майже одночасно правобережний гетьман Петро Дорошенко перебував під орудою турків, лівобережний – Іван Брюховецький – під москалями, а третій Михайло Ханенко був союзником Речі Посполитої.

Як ми вже знаємо, львівські джерела, як власне і цього разу, називали цифру наїзників у 200 тисяч вояків, хоча деякі тодішні воєнні експерти більше схилялися до цифри у сто тисяч. Натомість сили оборонців були не до порівняння менші: усього 20 солдатів регулярного королівського війська на Високому Замку з двома невеликими гарматами, 400 вояків найманої іноземної піхоти (тодішні натівці) і 1000 озброєних громадян Львова (тодішня тероборона).

Після декількох раундів перемовин про здачу міста, які від нападників вели представники кримського хана Селіма Гірея, львів’яни дипломатично, проте дуже рішуче відповіли, що «сенат і народ львівський дякують ханові незмірно за його зичливість та ласку, утім позаяк у місті немає людей віроломних чи боягузів, отож немає нікого, хто б цей останній форпост Речі Посполитої здав».

Від 27 вересня почалися щоденні артилерійські обстріли міста. Турецькі гармати били з відстані 1100-1500 метрів від фортифікаційних мурів. Одне з перший ядер захисникові, що стояв на мурі, «пів голови знесло». Складалося враження, що турки, замість того, аби за всіма канонами облоги шукати слабкого місця у фортифікаціях і робити там пролами, стріляли не прицільно, ядра, перелітаючи через мури, навмання руйнували міські будинки і вбивали людей. Таким чином, метою такого обстрілу було лише справити психологічний тиск і налякати львів’ян, змусивши їх здатися. Як бачимо, така тактика наїзників триває і у XXI столітті.

Близько другої години ночі 28 вересня ядро, випущене турками з Личакова, вцілило у вікно катедрального костелу з боку вулиці Галицької і, не розірвавшись, впало досередини храму перед вівтарем, а далі закотилося під велике Розп’яття і там зупинилось. Зараз це ядро, разом із двома іншими, висить на стіні катедри з відповідним написом латиною про цей воєнний епізод. Власне 28 вересня 1672 року військовий комендант міста Еліяш Лонцький нарахував 1 500 пострілів з гармат з обох боків, це величезна кількість як на той час. Можемо собі уявити, наскільки витратною є і завжди була війна, бо ще у XVI столітті один постріл з гармати дорівнював вартості семи корів.

До речі, ім’я військового коменданта Львова в часі турецької облоги Еліяша Лонцького стало сумнозвісно відоме для нас через назву тюрми «на Лонцького», де московські нелюди вже у XX столітті закатували тисячі невинних людей. Вулицю поблизу цієї в’язниці назвали його ім’ям 1898 року, від 1946 року вона називалася Карла Брюллова, і ось менше місяця тому сесія Львівської міськради надала цій вулиці ім’я української письменниці, поетеси і правозахисниці Ірини Калинець.

Двадцять днів тривала облога Львова турками зі своїми союзниками. Нападники, переконавшись, що їхні зусилля здобути цю «твердиню християнства у поганській пащі» і просто найбагатше торгівельне місто Східної Європи марні, почали вести перемовини про викуп. У ході торгу львів’янам вдалося зменшити суму викупу до 80 тисяч талерів, четверту частину з яких вони зобов’язалися сплатити готівкою одразу. Під час цих перемовин воєнні дії припинилися, і поки збирали у місті 20 тисяч талерів викупу, під брамами міста розігралися події, що свідчать, якими доброзичливими, виявляється, можуть бути навіть непримиренні вороги.

Просто перед Краківською і Галицькою брамами розгорнулися два базари, де учорашні вороги спокійнісінько собі торгували. Разом із різноманітними товарами турки й татари продавали й невільників. Чимало милосердних львів’ян викуповували рабів і одразу ж випускали їх на волю, такі прояви людяності були у Львові давньою традицією. У турків найчастіше викуповували дітей і матерів із дітьми: хтось викупив молоду маму з немовлям біля грудей, хтось жінку з трьома малими діточками. У ході цих торгів кільком десяткам невільників навіть вдалося втекти від турків до міста, де їх одразу ж заховали. Деякі турки, торгуючи із львів’янами, так з ними здружилися, що навіть приходили до них у місто в гостину. Це, до речі, про «темне й жорстоке середньовіччя», яке, як бачимо, було незмірно більш людяним, аніж наші «цивілізовані» часи, де будь-який контакт із ворогом має лише один варіант – це його знищення, і жодних інших не дано.

Турки вирішили, що гарантією виплати їм тих 60 тисяч талерів, які львів’яни одразу не змогли заплатити, буде взяття в полон як заручників десятьох громадян міста, які перебуватимуть в ув’язненні доти, доки Львів не сплатить борг до копієчки. Перед львів’янами постала нелегка проблема: вибрати тих десятьох нещасних, які, можливо, підуть у турецьку неволю на неминучу загибель. На той час, як ми вже знаємо, всі боягузи з міста повтікали, залишилися тільки шляхетні й патріотичні мужі. І ось між ними навіть виникла суперечка, хто ж піде в полон, першим туди рвався сам 75-літній бургомістр Бартоломей Зиморович, за ним ще декілька багатих і шляхетних львів’ян, зрештою вирішили кидати жереб, і в турецьку неволю вирядили трьох поляків, трьох українців, двох євреїв і двох вірмен.

До поляка правника Яна Чехуцького з власної волі приєднався його син Францішек, який щойно закінчив університет у Падуї і декілька днів тому одружився з донькою відомого і заможного купця Анчевського Анною. Можна собі уявити розпач молодої дружини, але синовні почуття Францішка до батька, який був не цілком здоровий, перемогли. Також до заручників з власної волі (його ніхто про це не просив) приєднався містянин українець Яків Нирка. Якщо він цим вчинком хотів добитися того, аби його ім’я було безсмертне у віках, то він цього досяг, хоча це могли бути просто почуття справжнього патріота Львова.

Отож, у турецьку неволю пішло не десять, а дванадцять заручників. Вісім років просиділи вони у підземеллях фортеці Кам’янця, і лише тоді, коли Львів повністю виплатив туркам викуп, заручники повернулися з неволі, але, на жаль, лише дев’ятеро, троє з них неволі не пережили.

І на останок не можна не згадати гетьмана Петра Дорошенка, ім’ям якого названа одна з головних вулиць Львова. Зазвичай вулиці міста називають іменами видатних людей, які мали до цього міста якусь дотичність. Якою ж була дотичність до Львова Петра Дорошенка? Коли він довідався, що з викупу за зняття облоги він і його козаки нічого не отримають (а вони ж так старалися, руйнуючи зі своїх гармат вороже місто), він чомусь не звернувся з претензіями до султана, який обділив свого ревного васала, а вислав послів до магістрату з погрозами спалити передміські будинки і фільварки, якщо йому не заплатять грошей.

Але мудрі львів’яни знали, як залагодити справу. Вони миттєво спорядили декілька великих барил з горілкою і вислали їх у табір до козаків. Петро Дорошенко одразу ж подобрішав, і зняв пробу з горілки, яка йому дуже припала до вподоби. Тому перший тост він проголосив за здоров’я свого ворога короля, а вже другий за здоров’я султана, який обділив його викупом. Запорожці підтримали свого гетьмана, випивши дуже багато (multum, як написав хроніст) чудової львівської оковитої.

Отак у Львові називали вулиці іменами невдах, які не змогли взяти цього міста військовою силою. Спочатку іменем Богдана Хмельницького, який двічі тут спіймав облизня, до речі, вдруге агітуючи львів’ян стати підданими московського царя, а згодом і такого ж невдахи Петра Дорошенка. Особливе місце серед оцих львівських невдах, іменами яких названі вулиці Львова, займає Іван Виговський. Так, він був учасником безуспішної операції облоги нашого міста в союзі з москалями 1655 року, але чотири роки по тому лише за один день (!) Конотопської битви 29 червня 1659 року військо під його орудою знищило 30 тисяч москалів, тобто майже стільки, скільки ЗСУ за чотири місяці російсько-української війни 2022 року. Ось такі дивовижні речі викомарює наша історія.