Після Євромайдану країну накрило цунамі громадського активізму. Натхненні перемогою українці стали масово вливатися до волонтерського руху, створювати громадські об’єднання, започатковувати низові ініціативи – коротше кажучи, розбудовувати Україну, відповідно до власних поглядів і можливостей. З цієї лихоманкової діяльності народилося славне військове волонтерство, чимало активістів навіть увійшли в органи нової влади, аби власноруч просувати реформи. Однак згодом темпи змін почали падати, реформи – буксувати, а бюрократично-олігархічна система стала чинити дедалі більший спротив. І суспільна енергія стала шукати іншого виходу, зокрема у філософії малих справ. Якщо Європу не будують у високих київських кабінетах – почнемо будувати її самі, починаючи з себе: з власного подвір’я, вулиці, міста. На жаль, сотні маленьких благородних ініціатив жодним чином не наближають зміни, а ймовірно – навіть віддаляють їх.
Шляхом малих справ
«Європа починається з тебе!», – наголошує популярний відеоролик, в якому прекрасно все: велосипедист вдягає люмінісцентний браслет, дітлахи відповідально сортують сміття, водії чемно роз’їжджаються на дорозі і всі усміхаються одне одному. Ідилія! З авторами відеоролика не посперечаєшся: багато що в нашому повсякденному житті залежить лише від нас, і в наших силах – зробити середовище більш комфортним. Тому небайдужі українці охоче беруться за маленькі добрі справи, особливо в царині модної урбаністики. Прикрасити похмурий бетонний паркан красивим муралом, провести весняну толоку, добитися від міськради створення велодоріжок – щороку в Україні реалізують сотні, якщо не тисячі подібних ініціатив.
Філософія малих справ приваблює своєю простотою і логічністю. Бо країна – це передусім люди. І якщо кожен почне змінюватися сам, то і країна почне мінятись. Крім того, вона зачіпає високі громадянські почуття, апелюючи до особистої відповідальності. Краще написати заяву в поліцію з приводу місцевої «розливайки», ніж волати у Фейсбуці про алкогольний геноцид нації. Створити волонтерську групу для допомоги безпритульним тваринам продуктивніше, ніж лайкати сльозливі пости про вимираючих панд. А замість того, щоб нарікати на важкі часи, можна організувати у своєму місті безкоштовний тренінг з основ підприємництва. При цьому маленькими справами може займатися практично кожен – це не потребує надзвичайних фінансових, часових та організаційних ресурсів.
Та й місцева влада зазвичай охоче підтримує такі здебільшого аполітичні ініціативи. Чиновникам потрібні ідеї і люди, готові їх втілювати, а активістам – організаційна підтримка. Підтягуються і спонсори з числа місцевих бізнесменів, які отримують позитивний імідж, підкидаючи грошенят на добрі справи. Ну а місцева преса, якій вічно бракує новин, готова носити ініціативних громадян на руках. Так, завдяки мінімальним навичкам дипломатії, активісти легко знаходять свою нішу у житті власного міста, включаючись до процесу творення нової європейської України.
Філософія переможених
Звісно, нічого поганого у «малому» низовому активізмі як такому нема, проте у певних історичних ситуаціях він стає пасткою. Так буває, коли громадянське суспільство, не відчуваючи в собі сил просувати системні зміни, переключається на третьорядні завдання, розраховуючи в перспективі досягти системного ефекту. Грубо кажучи, якщо закрити бордель не вдалося через суд, філософія малих справ підказує зайти з іншого боку. Наприклад, зробити поруч велопарковку, фотозону і освітлений LED-лампами пішохідний перехід, сподіваючись, що і кубло розпусти колись перетвориться на бібліотеку з коворкінгом. Приблизно так у 1880-х російські народники, не піднявши селянські маси на революцію, масово пішли у вчителі, агрономи та лікарі, аби своєю сумлінною працею пом’якшити царський гніт.
Розуміючи хибність такої філософії, влада ставиться до «малого» активізму прихильно. А іноді навіть сама ініціює такі рухи, як це було в СРСР. У 1960-х, коли країна вже оговталась від сталінського терору і Другої світової війни, КДБ став ініціювати різні суспільні рухи, зливаючи туди найбільш активних громадян. Одним із таких рухів були радянські «зелені». Формуючи «дружини охорони природи», вони затримували браконьєрів, проводили власні конференції і навіть виступали в офіційній пресі, зокрема з критичними матеріалами. Не будучи дисидентами, ДОПівці могли собі дозволити багато – приміром, протестувати проти будівництва целюлозного заводу на Байкалі. При цьому ДОПівці отримували фінансування по профспілковій лінії і сприяння міліції – звичайно ж, в обмін на повну аполітичність.
Так само і сьогодні тисячі низових активістів роблять свої маленькі добрі справи, уникаючи «великої політики». І не треба вже ніякого КДБ, бо мовчазний консенсус з антипрогресивними силами є взаємовигідним: активісти здобувають свої маленькі перемоги, але не чіпають механізмів, які визначають глобальні правила гри. Бо якщо корумпована місцева влада душить бізнес і відлякує інвесторів, містечко N не врятують ніякі велодоріжки. І саме тому влада міста N охоче ці доріжки відкриває, аби створити у громади ілюзію позитивних змін. Інструментів обману чимало: хай громада міста Y чубиться за копійчаний партисипативний бюджет, поки мерія дерибанить бюджет муніципальний. Корупціонери отримають відкати, а активісти – ще одну маленьку перемогу, яка жодним чином не наближає перемоги великої.
Звісно, Європа справді починається з кожного громадянина. Однак сортувати сміття і дотримуватися ПДР можна і в умовах тоталітаризму, і в умовах олігархії. Приміром, довоєнний Донецьк, який жив в умовах автократії всім відомих регіоналів, також славився чистотою вулиць та красою клумб. Тому копіювання побутових звичок умовних європейців жодним чином не наближає Україну до Європи. В цьому сенсі мають значення лише системні зміни у законодавстві і структурі влади, що переконливо довів Майдан. І буде прикро, якщо енергія Майдану піде в пісок малих добрих справ.
Ми використовуємо