Пане Президенте, приїздіть до нас частіше!

Візит Президента у невеличке містечко – це щось як святкування Нового року. Стільки ж гаму, очікувань, розмов про те, де зустрічати, що готувати, кому прибирати, і чимало подібних речей.

Практично те саме відбувалося в моєму рідному містечку Буську, коли стало відомо, що до нас їде Глава держави.

Президент мав взяти участь у відкритті погруддя президенту ЗУНР Євгену Петрушевичу з нагоди 90-ї річниці утворення Західноукраїнської народної республіки. Не знаю, до чого готувалися більше - вшанування пам'яті визначного діяча української історії, який народився в Буську, чи до того, що в наше містечко їдуть гості з Києва, і не хто-небудь, а Президент.

Майбутній візит став важливою темою до обговорення на базарі, у владних коридорах, сусіда з сусідом. Готуватися почали заздалегідь. І в «найкращих традиціях» радянського часу (мало траву не фарбували). Зробили, як це завжди бува, коли дуже треба перед кимось добре виглядати, досить багато, принаймні там, де мала ступати нога Президента і куди могло сягнути поглядом його око.

Я особисто довідалася про відкриття погруддя, коли в невеликому скверику перед гімназією, що носить ім'я президента ЗУНР, почали вирубувати дерева. Було прикро, адже вони там давно росли, і дуже гарно цвіли навесні. Адже в нашому містечку є достатньо місць, де могли встановити це погруддя... Але підготовка тривала. Аби Президентові було зручніше ступати до погруддя, стежку, про яку не дбали роками, вимостили бруківкою, біля погруддя висадили квіточки, встановили ліхтарі... і знесли будинок. Навіть так!

Стояв той будиночок на цьому місці скільки себе пам'ятаю. Давно, одним словом, і з плином часу, звісно, став аварійним. До цього моменту - відкриття погруддя чи то візиту Гаранта - аварійний будинок нікого не бентежив, як, напевно, й те, що в ньому мешкали люди. Кожен раз, проходячи повз будинок і бачачи у вікнах світло, дивувалася, як ті люди там не бояться. Хоча, мабуть, вони й бояться, але їм просто нікуди йти, одразу ж давала відповідь сама собі.

Можу сказати, що людям з цього будинку таки повезло. Будівлю, в якій вони жили, вирішили знести, оскільки вона не вписувався у перспективу території, яку мав відвідати Президент. Повезло, бо хтозна скільки б вони там ще жили, коли б Президент не мав приїхати. У владних кабінетах Буська постановили - будинок знести, людей переселити в тимчасові помешкання, а згодом переселити в новий!

Зробили все, як це буває, коли дуже треба, швидко: ледь не в один день все було зрівняно із землею і засипано піском. Можуть, коли хочуть. Але не лише цей будинок псував краєвид. Таких було ще два. Один, в якому ніхто не мешкав, від Ока Гаранта (бо не личить Президентові промовляти речі про минуле наших героїв і обіцяти світле майбутнє їх нащадкам, спостерігаючи руїни) прикрили двометровим плотом з бляхи, а інший, що замаскувати було неможливо, почали облагороджувати. Пофарбували двері, поштукатурили фасад. Ці роботи тривали практично до моменту відкриття самого погруддя, риштування забрали ледь не перед носом у гостей з Києва.

Гості зі столиці приїхали, але Той, заради кого так старалася влада (хоча, може, я й помиляюся, і старалися таки не для теперішнього Глави держави, а для вшанування пам'яті Президента ЗУНР та для місцевої громади), так і не приїхав. Це розчарувало низку людей,  перш за все, місцеву владу, та бабусь, які хотіли побачити Президента «на живо». Решта громади, а мешканців містечка на відкриття погруддя зібралося чимало, до новини про те, що ВІН таки не приїхав, поставилися спокійно: «Вже на Майдані його бачили, а толку?»

Попри все, люди тішилися, що в місті таки встановили погруддя Петрушевичу. Бабусі й дідусі під час церемонії плакали.

Кілька днів потому, проходячи повз це місце, бачила, як батьки з діточками фотографувалися біля погруддя, розповідали їм, хто це такий.

Приїхав чи ні, а для людей хоч щось добре зробили, бояться ще на місцях гніву київського. Тому, пане Президенте, а також прем'єр-міністре, голово Верховної Ради, приїжджайте до нас частіше.

Хоча, можете навіть не їхати, просто скажіть місцевій владі, що збираєтеся. Бо нам ще стільки всього треба зробити!