Перемир'я з Росією шляхом переговорів?

Чи щось вказує у Східній Європі на близький мир? На перший погляд, так можна інтерпретувати низку останніх тенденцій. З одного боку, Україна перебуває під величезним тиском – і на полі бою, і на міжнародній арені. Російські війська повільно, але рішуче просуваються на Донбасі, а російські атаки на енергетичну інфраструктуру України стають дедалі більш руйнівними.

У Сполучених Штатах новообраний президент Дональд Трамп оголосив, що хоче закінчити війну якнайшвидше. У Західній і Центрально-Східній Європі з'явилася фаланга популістських партій, для яких міжнародне право, європейська солідарність і демократичні цінності – а отже й доля України – мають у кращому разі другорядне значення. Не лише радикальні ліві і праві, але й деякі політики центристського спрямування, включно з канцлером Німеччини Олафом Шольцом, ведуть передвиборчу кампанію як потенційні миротворці, чий здоровий глузд нібито запобігає ескалації війни.

З іншого боку, правління Путіна в Росії перебуває під економічним тиском. Інфляція зростає, а вартість рубля падає. Людські й матеріальні втрати Росії на українському фронті величезні, і Москва може компенсувати їх лише частково. На Близькому Сході, Південному Кавказі та в Центральній Азії Росія витісняється як фактор сили, і разом із цим Путін втрачає свою репутацію геополітичного стратега. І в Україні, і в Росії нещодавні опитування показують, що більшість населення виступає за якнайшвидше припинення вогню.

Чи дає це нарешті Європі шанс покласти край війні назавжди? Навряд чи, адже більшість добрих намірів і пропозицій у цьому напрямку ведуть у глухий кут. Багато планів припинення вогню і більш далекосяжних ідей урегулювання не враховують базових прагнень залучених сторін. Вони суперечать як амбітним гегемоністським прагненням Росії, так і базовим інтересам безпеки України. Формула «нічого про Україну без України» є не лише благородною політичною максимою, але й гарантією виживання для Києва. Росія прагне не просто обмеження української нації, а її ліквідації як незалежної культурної спільноти й суверенної національної держави.

Однак багато мирних проєктів свідомо чи несвідомо розробляють стратегії вирішення конфлікту, які передбачають винагороду Росії за її військову агресію та покарання України за її ядерне роззброєння. Подібно до наслідків недбалого ставлення нинішніх поколінь до навколишнього середовища, міжнародне визнання перемоги Росії в Україні заклало б бомбу уповільненої дії під систему міжнародної безпеки. Часткове припинення вогню на деякий час можливе вже сьогодні. Однак закріплення територіальних здобутків Росії та/або втрата суверенітету України сприятиме повторенню й наслідуванню дій наступними російськими або іншими ревізіоністськими урядами.

Більше того, закріплене договором територіальне та/або політичне урізання української національної держави стало б попереджувальним сигналом для інших країн світу, які є відносно слабшими щодо своїх сусідів. Незалежно від того, чи були уряди демократично обрані, чи прийшли до влади недемократичним шляхом, багато хто переосмислить свої стратегії національної безпеки. Ймовірні регіональні перегони озброєнь. Нові програми створення ядерної зброї і припинення дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та Конвенції про заборону хімічної й біологічної зброї стануть реальними перспективами.

Багато прихильників часткової капітуляції України зараз видають себе за друзів миру і противників війни. Однак вони повинні сказати не лише «А», але й «Б»: ціна перемоги Росії, яка наразі є єдиним можливим тимчасовим завершенням війни, буде не лише кричущою несправедливістю щодо України. Це також означатиме підрив міжнародної системи безпеки.

Людство увійшло б у своєрідний «новий старий світ»: сильніші знову відсунули б кордони, імперські держави військово придушували б слабші, а експансіоністські уряди безкарно чинили б геноцид. Тільки той, хто готовий платити таку високу ціну, має право вимагати припинення постачання зброї в Україну, скасування санкцій проти Росії та передачі Москві українських трофеїв – окупованих територій, депортованих дітей, експропрійованої власності тощо.

Багато позірних друзів миру не помічають своєї риторичної підтримки російських імперіалістів і розпалювачів війни. Більшість нібито противників війни в Європі забувають або замовчують той факт, що йдеться про винагороду загарбницьких кампаній і тим самим про збільшення ймовірності майбутніх воєн. Дозвіл агресору пожинати плоди своєї агресії вважається деескалацією, а не помилковою пацифістською стратегією, яка збільшує ймовірність повторного застосування сили.

На додаток до незнання високого рівня супутньої шкоди для світової й безпекової політики в разі перемоги Росії багато прихильників переговорів страждають від політичного кретинізму щодо імперських намірів Росії. Сьогоднішнє московське керівництво, можливо, ще не має повністю фашистських рис, але воно прагне набагато більшого, ніж обмеження суверенітету і передача територій в Україні. Кінцевою метою є не тільки ліквідація незалежної української національної держави, наскільки це можливо.

Україна також є політичним полігоном, геостратегічним інструментом, зоною військового розгортання й резервуаром ресурсів для Росії в досягненні її ширших цілей у Східній Європі та за її межами. Починаючи з 2022 року і ворожість Москви, і її цілі щодо Заходу неухильно зростають. Підкорення України тепер є не стільки призом, скільки першим кроком у фундаментальній перебудові європейської і глобальної політики, яку проводить Москва. Це ще не означає негайного продовження кінетичної війни за межами України. Неодноразові погрози Москви застосувати проти Заходу звичайну зброю і зброю масового знищення є не передвісником дій, а частиною гібридного інструментарію для знищення демократичних суспільств, держав та організацій.

На певних етапах дипломатичні дії також є для Москви відповідним підривним інструментом, а не альтернативним підходом до вирішення конфлікту. Як нещодавно висловилася шведська політологиня Шарлотта Роде, «російський театр переговорів» має більше перформативних і маніпулятивних функцій, ніж практичних. Мінімальною метою переговорів може бути утримання партнера по переговорах, а максимальною – отримання поступок, які в іншому випадку довелося б здобувати суто військовим шляхом. Іноземні прихильники переговорів сьогодні виступають у ролі «корисних ідіотів» Кремля, сприяючи гібридній війні Москви і мимоволі перешкоджаючи досягненню реального і тривалого мирного врегулювання шляхом посилення України.

Напад Росії на Україну є не лише загарбницькою війною й війною на знищення, а й слугує також клином для Москви. Дебати про допомогу Україні та припинення війни розділяють західні партії, парламенти, уряди й альянси. Потік біженців з України посилює антизахідні популістські партії, такі як «Альтернатива для Німеччини» та Союз Сари Ваґенкнехт у Федеративній Республіці Німеччина. І останнє, але не менш важливе: Росія, завоювавши Україну військовим, дипломатичним або комбінованим способом, використовуватиме її як плацдарм і ресурс для дій Москви на заході – кінетичних або гібридних.

Європейські держави, а також інші західні і незахідні країни повинні мати низку національних інтересів у досягненні справедливого миру, щоб покласти край російсько-українській війні. Однак це стане можливим лише за умови нових успішних українських наступальних операцій, основаних на хорошому оснащенні сучасним озброєнням. Допоки ця базова умова не буде виконана, пошук балансу і компромісу з Москвою буде лише підживлювати і без того авантюрні зовнішньополітичні амбіції Росії, а не стримувати їх.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Wynegocjowany rozejm z Rosją?