Запах Мюнхена

Зараз точиться багато розмов щодо переговорів України з російським агресором, які можуть стартувати уже найближчим часом. У дипломатичних колах і в оточенні політичних лідерів світу висловлюються різні формати досягнення угоди. І, відверто кажучи, окремі з них дуже наближені до задоволення чималої частини вимог Кремля. Здається, світ втратив орієнтири й забув, хто є агресором, а хто жертвою в російсько-українській війні. У повітрі першої половини XXI століття знову відчутно запах Мюнхена.

Мюнхенська змова 1938 року стала класичним символом умиротворення агресора й жахливим прорахунком західних демократій в особі Англії і Франції. До цієї історичної події регулярно апелює офіційний Київ, намагаючись переконати сучасний світ, що задовольнити апетити Путіна за рахунок України – це дуже погана ідея, яка матиме драматичні наслідки. Але далеко не всім відомі тонкі, а подекуди вкрай цинічні дипломатичні нюанси, які передували Мюнхенській змові. Лідери тодішнього вільного світу вважали морально прийнятним і вигідним варіантом розплатитися значною частиною території Чехословаччини за збереження миру в Європі.

Після того як Третій Райх у березні 1938 року здійснив аншлюс Австрії, Гітлер звернув свою увагу на Чехословаччину. Чехословаччина була утворена 1918 року. Це була відносно розвинута в економічному сенсі держава з дієвими демократичними інститутами. Але до її складу входили землі, населені різними етнічними меншинами. Однією з них були судетські німці. Фюрер, який висунув ідею об’єднання у складі Райху всіх німців, зневажав встановлені після Першої світової війни державні кордони в Європі. І перед тим як приступити до етапу «розширення життєвого простору», поставив за мету будь-якою ціною долучити території, населені переважно німецьким населенням, до складу нацистської держави.

У листопаді 1937 року під час приватної зустрічі майбутнього міністра закордонних справ Великобританії лорда Галіфакса й німецького рейхсканцлера Адольфа Гітлера англійський політик натякнув, що Лондон принципово не заперечуватиме, якщо Райх захоче долучити до свого складу Австрію, Чехословаччину, Гданськ і польське Помор’я. Але за умови, якщо ці територіальні зміни відбудуться мирним шляхом. Згодом ця непублічна позиція лягла в основу політики умиротворення.

Після приєднання Австрії до Райху в Чехословаччині за вказівкою з Берліна різко активізувалася екстремістська діяльність Судетської німецької партії на чолі з Конрадом Генляйном. Спочатку ця політична сила виступала за національну автономію німецької меншини. Але поступово вона почала висувати все більш радикальні гасла, реалізація яких загрожувала основам існування самої Чехословацької республіки. На територіях, населених німцями, почалися заворушення й погроми. Генляйнівці у тісній координації з Райхом створили у світових медіа спотворене інформаційне тло, начебто німців у Чехословаччині переслідують і вбивають.

У цій ситуації Прага розраховувала на підтримку західних союзників. Передусім Франції, з якою в неї був договір про союз і дружбу. Але замість цього навесні 1938 року отримала від Лондона й Парижа наполегливу рекомендацію: піти на якомога більші поступки судетським німцям. Насправді ж переговори Генляйна і його соратників з урядом Чехословаччини були зрежисованим спектаклем. Головна мета Судетської німецької партії зводилася не до пошуку компромісів, а до затягування часу і фінального приєднання території до Третього Райху.

Дипломатичний шлях до Мюнхенської ганьби розпочався з того моменту, коли політичні еліти Великобританії і Франції, нехай і з певними муками совісті, внутрішньо для себе ухвалили рішення, що віддати Третьому Райху частину територій, населених переважно німцями, є достойним варіантом розплати за збереження миру. Це означало, що на уряд у Празі потрібно тиснути з метою змусити його досягти порозуміння з німецькою меншиною будь-якою ціною. У приватних переговорах, які стосувалися подій у Чехословаччині, англійці і французи не раз скаржилися на те, що «чехи самі винні у своїх проблемах, бо були надто непоступливі перед німецькими вимогами».

Звісно, іноді совість у політиків західних демократій прокидалася. Трохи частіше вона мучила французів, оскільки їх все-таки пов’язував із Прагою окремий договір. Під час франко-британських переговорів у Лондоні 18 вересня обговорювалося питання: як реагувати на пряму погрозу Гітлера розпочати війну і силою забрати Судети в Чехословаччини. Прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен заявив, що чехословацький президент Бенеш сам несе відповідальність за кризу, оскільки завжди був позаду, а не попереду розвитку подій. Французький прем’єр Едуард Даладьє натомість відказав: «Завжди дуже делікатна справа – пропонувати другові й союзнику ампутувати собі ногу».

Втім, у французів теж не було особливого бажання воювати з Райхом за «якусь там далеку країну». Тож дуже скоро обидві сторони знайшли спільну мову. І наступного дня надіслали Чехословаччині спільну ноту, яка наполегливо рекомендувала віддати Гітлеру всі землі, населені судетськими німцями. Як пояснювала нота, республіка мала зробити це для свого ж блага. А щоб бодай хоч трохи втішити Прагу, Франція й Великобританія обіцяли надати Чехословацькій державі гарантії безпеки в її нових кордонах. До офіційного підписання Мюнхенської угоди, яке відбулося о 1-й годині ночі 30 вересня, ще залишалося одинадцять днів.

Після того як остаточний текст Мюнхенської угоди було погоджено, чехів, які чекали на рішення великих держав у готельному номері, відвідали члени британської делегації. Вони недвозначно заявили: якщо Прага не прийме угоду про добровільну передачу частини своєї території, то буде самостійно з’ясовувати свої відносини з німцями. Вже після того як документ ратифікували, чехи запитали: чи очікують підписанти Мюнхенської угоди якоїсь відповіді. Натомість генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції Алекс Леже безжально заявив: «Наддержави вважають само собою зрозумілим, що їхній диктат буде прийнятий».

По прибуттю до Лондона прем’єр-міністр Великобританії Чемберлен виступив перед радісним натовпом. «Розв’язання чехословацької проблеми, яке тепер випрацюване, є, на мою думку, лише прелюдією до ширшої угоди, яка принесе мир усій Європі», – самовпевнено сказав британський політик. Йому відповіли бурхливими оваціями і влаштували яскравий прийом у Букінгемському палаці. Французький прем’єр Даладьє повернувся з Мюнхена в гіршому настрої. Але французьке суспільство теж сприйняло абсолютно позитивно зраду своєї союзниці Чехословаччини. Адже в такий спосіб, на його думку, вдалося відвернути страшну війну. Втім, радіти французам й англійцям залишалося недовго.

У нинішню добу привиди Мюнхена також переслідують душі й уми багатьох політиків. Спокуса домовитися з Росією ціною здачі України існує, хай би там що казали. А ілюзія тривалого стабільного миру в обмін на території й інші критичні поступки агресору затьмарює свідомість. Якщо значна частина політиків світового рівня ретельно уникає слів «війна» і «російська агресія», це означає, що вони відмовляються сприймати правду. Ступити на шлях, який привів до Мюнхенської ганьби, завжди легко. Але радість від таких угод з дияволом нетривала і завершується болісним поверненням до реальності.