Чи пригадуєте славетний марш полковника Юлія Мамчура 4 березня 2014 року на військовому летовищі в Бельбеку? Командир 204-ї Севастопольської бригади тактичної авіації повів своїх беззбройних підлеглих під синьо-жовтим прапором і під спів державного гімну на озброєних до зубів «зелених чоловічків», які блокували злітну смугу. «Чоловічки» відкрили вогонь у повітря, але це не злякало хоробрих українських авіаторів. Що додавало мужності нашим воякам, стало зрозуміло з перших їхніх фраз, кинутих у бік ворога: «Америка з нами, з нами весь світ!».
Так, в українських військовиків у Криму, які не зрадили присязі, була надія на «всемогутню Америку», яка не дозволить нас образити й поставить нахабну Росію на місце. Щиро кажучи, і я був тоді майже впевнений, що Вашингтон таки не дасть Москві окупувати й тим більше анексувати Крим. Адже ми були захищені Будапештським меморандумом. Передбачаю, що після прочитання останнього речення в багатьох читачів на обличчі мимоволі з’явилася скептична посмішка.
Та ні, зрозуміло, що сам меморандум як документ не мав ні найменшої юридичної сили, він жодним чином не захищав Україну, не змушував країн-підписантів (а передовсім Сполучені Штати) кидатись нам на допомогу в разі зовнішньої агресії. Утім, не забуваймо, що меморандум було підписано в процесі передачі Україною всього свого ядерного арсеналу та ще й відмови від ядерного статусу. Виходячи з цієї обставини, наприклад, я міркував так. Україна стала першою державою, яка добровільно відмовилася від своєї вже наявної атомної зброї. Членам ядерного клубу дуже залежить на тому, щоб атомною зброєю диспонувала якомога менша кількість країн. Тому вони робитимуть все для того, щоб переконати решту світу: у жодному разі не створюйте атомну зброю, якщо ж ви її вже створили, то можете спокійно здавати її нам, від цього ви не станете менш захищеними, ми виступатимемо гарантами вашої безпеки і в разі нападу на вас захистимо вас усіма своїми силами й засобами.
Це ж абсолютно логічно, був переконаний я десять років тому. Адже, якщо Росія спробує окупувати Крим, а США не докладуть усіх зусиль, аж до прямої військової конфронтації, щоб не дозволити цьому статися, то який дурень ще захоче в майбутньому відмовлятися від ядерного арсеналу? А значить, уся глобальна політика нерозповсюдження ядерної зброї, спрямована на те, щоб перешкодити набуттю ядерного статусу державами, які не мали його до 1967 року, летить коту під хвіст.
Однак США під керівництвом президента Барака Обами не забажали жорсткіше, ніж на дипломатичному рівні, втручатися в суперечку. Крим було окуповано й анексовано, відповідно, глобальна політика нерозповсюдження ядерної зброї полетіла коту під хвіст. Ось так і живемо з цим.
Але до чого я це веду? Звісно – до «Плану перемоги» Володимира Зеленського. Погоджуся з тими, хто стверджує, що «План» насправді не є жодним планом. Просто на Заході, а точніше у Вашингтоні, а ще точніше на Капітолійському пагорбі, а радше у фракції республіканців Палати представників Конґресу, а ще конкретніше в контрольованій Дональдом Трампом групі MAGA вимагали від Києва репрезентувати саме «План перемоги». То на Банковій і вирішили собі: «План» – так «План».
Перший пункт плану – геополітичний, другий і третій – військові, четвертий – економічний, п'ятий – присвячений безпеці. Пунктом першим плану є вступ України до НАТО, за словами Зеленського, він передбачає запрошення нас до Північноатлантичного альянсу вже найближчим часом.
Другий пункт, судячи з усього, передбачає допомогу партнерів у комплектуванні бригад резерву для Збройних сил України та зняття обмежень на завдання ударів західною далекобійною зброєю по військових об'єктах у глибину Росії, а також надання Україні відповідних засобів ураження. Також другий пункт передбачає ангажування західних партнерів до спільного збиття російських дронів і ракет. Окрім того, продовження операцій ЗСУ в низці районів Росії «для посилення українських позицій і знищення наступального потенціалу ворога».
Третім пунктом Зеленський пропонує розмістити на своїй території «комплексний неядерний стратегічний пакет стримування, який буде достатнім для захисту країни від будь-якої воєнної загрози з боку Росії».
Четвертим пунктом Україна пропонує стратегічним партнерам укласти спеціальну угоду щодо «спільного захисту наявних у країні критичних ресурсів, спільного інвестування та використання відповідного економічного потенціалу». Ідеться про природні ресурси і критично важливі метали, зокрема уран, титан, літій, графіт та інші стратегічно цінні ресурси.
І нарешті п’ятий, безпековий, пункт розрахований на повоєнний час і передбачає в разі згоди партнерів заміщення окремих військових контингентів збройних сил США, дислокованих у Європі, українськими підрозділами, які мають реальний досвід сучасної війни, застосування західної зброї та взаємодії з військовими НАТО. «Цей український досвід має бути використаний для зміцнення оборони всього Альянсу та гарантування безпеки в Європі», – підсумував Зеленський.
Чим ситуація десятилітньої давності відрізняється від нинішньої? З одного боку тим, що ми, навчені гірким досвідом, уже знаємо, що цілковито покладатися на допомогу Заходу загалом і США зокрема не варто. З іншого – на Заході загалом і в США зокрема теж усвідомили просту істину, що ефективніше й дешевше допомагати Україні вчасно, а не намагатися, схопившись за голову, виправити ситуацію, відвоювати уже втрачені позиції. Так, ще два роки тому ми дуже сподівалися, що «цивілізований світ» не дозволить країні-агресорці анексувати територію чужої європейської держави, адже тоді буде знищено архітектуру безпеки, так старанно вибудовувану за повоєнний період. Тепер ми вже усвідоми, анексувати де-юре Захід не дозволить, а де-факто цілком може допустити. І єдиний запобіжник для українців – самим не допускати окупації власних територій, а якщо вже допустили, то намагатися деокупувати.
Тому поруч зі здоровим скепсисом щодо «плану Зеленського» плекається й обережний оптимізм щодо можливості його реалізації. Хоча, як уже було сказано, це ніякий не план, а радше такий собі «райдер Зеленського», він як успішний актор у минулому звик укладати такі списки своїх побажань. Хоча треба зазначити, що «План перемоги» має ще й три таємні додатки, зміст яких нам не відомий. Імовірно, що саме вони й перетворюють «райдер» на «план».
Утім, спробуємо оцінити ту вже відому нам відкриту частину документа. Передовсім – вступ до НАТО. Пункт трохи дивний, адже не стосується зусиль України й українців, а цілковито залежить від доброї волі країн-членів західного оборонного блоку, але ми вже домовилися, що назва «план» цілком умовна. У чому полягає проблема із цим пунктом? У тому, що керівники деяких з натовських країн уже заявили про свою категоричну незгоду з членством України, передовсім прем’єр-міністри Угорщини і Словаччини – Віктор Орбан і Роберт Фіцо. Зрештою, й багато інших західних лідерів (включно з Джо Байденом) висловлювалися про можливість прийняття України до Альянсу лише після завершення війни чи принаймні бойових дій. Хоча якщо питання стоятиме руба: остогидла для всіх, виснажлива війна чи таки членство України заради миру – то, може, ситуація і зрушить з мертвої точки.
Другий пункт виглядає вже трохи реальнішим для виконання. І знову ж таки він залежить головно від доброї волі Заходу. Якщо Збройні сили України здобудуть можливість бити по російських військових аеродромах, складах з амуніцією, штабах тощо, то ситуація на фронті може радикально змінитися на нашу користь. Але як змусити західних ухвалювачів рішень відмовитися від малювання у своїх головах червоних ліній, які нібито не можна перетинати, щоб не наразити світ на ядерний апокаліпсис? Це головна проблема, яку мусить вирішити наше військово-політичне керівництво. Бо наразі навіть Курська офензива не переконала західних партнерів, що можна, не боячись ядерної відповіді, завдавати Росії найболючіших ударів. І можна впевнено стверджувати, що до 5 листопада, тобто до президентських виборів у США, якихось серйозних рішень у цьому питанні ухвалено не буде.
Третій пункт щодо «стратегічного пакету стримування» – теж цілковито залежить від західних партнерів. Україна, зі свого боку, може зробити лише одне: викреслити з Конституції пункт про заборону на розміщення іноземних військових баз на своїй території.
Четвертий пункт, з одного боку, може зацікавити Захід у спільному освоєнні українських корисних копалин. З іншого – про щось таке можна говорити лише після вирішення пакету всіх інших проблем, гарантування безпеки в місцях розробки копалин. Бо якими б багатими не були наші копальні, нікого вони не зацікавлять, якщо будуть загрожені російськими засобами ураження.
У цьому контексті згадується, як ще до спалаху російсько-української війни, на початку 2010-х років (тобто за президентства Віктора Януковича) американська і британська енергетичні компанії Chevron і Shell намагалися отримати контракти на видобуток сланцевого газу в Україні. Компанії ладні були вкладати в це мільярди доларів інвестицій. Проте наразилися на потужний політичний спротив передовсім опозиційних політичних сил. Найбільше партія «Свобода» тоді опиралася приходу на українську землю американців і британців. Врешті-решт потенційним інвесторам набридли ці політичні ігри.
І це далеко не єдиний випадок, як наші бюрократи й політики відшивали західних інвесторів. І відбувалося це не тільки за президентства Януковича. А уявіть собі на мить, що всі вони отримали б «зелене світло» на створення тут своїх підприємств. То зараз би не стільки ми, скільки б вони вимагали від своїх урядів підтримувати Україну всіма силами й засобами.
І останній, п’ятий пункт. Це знову ж «замануха» для Заходу, як і пункт четвертий. І знову ж реалізація можлива лише після завершення бойових дій.
Загалом «План перемоги» це, як справедливо стверджують експерти, передовсім – піар-кампанія (навіть така собі лагідна ІПСО), спрямована на те, щоб не всякала західна допомога для України. Але що ж поробиш, нам навіть не для перемоги, а для виживання передовсім потрібно доводити нашим партнерам всю ту небезпеку, яку несе перемога Росії. Навіть не перемога, а більш-менш помітний її успіх. І тут уже йдеться не просто про руйнування архітектури глобальної безпеки, а про небезпеку цілковитого хаосу в міжнародних відносинах, відсутності будь-яких правил і конвенцій. Тобто руйнація всього того, на чому й тримався цивілізований світ.
Ми використовуємо