Перспективи «Української мрії»

Результати парламентських виборів у Грузії не могли залишити нас байдужими. Ми віддавна любили Сакартвело, любили пишну природу країни, її вишукані архітектурні пам’ятки, гостинних людей, їхні запальні пісні і танці, грузинську кухню. Ми не забули, як грузини ще 1989 року одними з перших взяли на себе болісний удар агонізуючого СРСР, у вигляді саперних лопаток вояків-окупантів. Пам’ятаємо, як вони боронили свій суверенітет в абхазькій війні, яка фактично була російсько-грузинською гібридною війною. Не забули ми й пряму російську окупацію Грузії в серпні 2008 року.

Тож ні в кого не виникає сумнівів, що Грузія – це братня нам країна, за духом і досвідом відстоювання незалежності. Принаймні була такою ще зовсім недавно. Зрештою, має шанс стати такою знову. Хоча результати останніх виборів засвідчують, що це перспектива не найближчих років.

В українському секторі соціальних мереж останні кілька днів тривають бурхливі дискусії на грузинську тему. Зокрема, навколо питання популярності провладної й лояльної до Росії партії «Грузинська мрія». У чому була запорука її перемоги на виборах – у масових фальсифікаціях чи таки в електоральній прихильності населення?

У будь-якому разі ця політична сила є лідером. Навіть якщо брати за вихідну точку екзит-поли, проведені незалежними соціологічними центрами (де «Грузинська мрія» програє партіям об’єднаної опозиції), то відрив «Грузинської мрії» від наступної у списку партії сягає понад трьох десятків відсотків.

В одній із фейсбучних дискусій, у якій і я брав участь, відомий український політичний оглядач критикував грузинське суспільство за таку електоральну інфантильність і запевняв, що в сучасній Україні щось подібне неможливе. Що партія, яка хоч відкрито, хоч латентно буде лояльною до Росії, не матиме жодної перспективи. Я ж дозволив собі заперечити, нагадавши тернистий 30-літній український електоральний шлях. Наприклад, що через три роки після здобуття Незалежності, коли, здавалося б, Комуністична партія мала зійти далеко на маргінес політичного життя, а то й взагалі самоелімінуватися, стає найпотужнішою політичною силою у Верховній Раді. Нагадав, як після Помаранчевої революції, коли, здавалося б, сили проросійського реваншу втратили суспільну підтримку й адміністративний ресурс, проросійська Партія регіонів виходить у лідери симпатій виборців, у прем’єрське крісло повертається колишній кримінальник Віктор Янукович, а через три роки він взагалі виграє президентські вибори і стає квазідиктатором України. Нагадав, як через п’ять років після анексії Криму й інвазії на Донбасі майже відкрито проросійська партія ОПЗЖ здобуває другу позицію на парламентських виборах. І це без голосів найбільш проросійсько налаштованої частини населення, яке залишилося на тимчасово окупованих територіях Криму, «ДНР» і «ЛНР», а отже не брало участі у виборах.

На всі згадані аргументи мої фейсбучні опоненти навели мені залізобетонний контраргумент: «В Україні це все було до, в Грузії – після». Тобто в Україні це було до повномасштабного вторгнення Росії, а тепер, після інвазійної ін’єкції ймовірність повернення популярності проросійських партій – нульова. А от у Грузії таке електоральне лайно відбувається після прямого вторгнення Росії. Як же ж тепер грузинам не соромно, ай-яй-яй.

Що відповів я? Я щиро зізнався, що мені навіть страшно подумати, що буде в Україні «після». Тобто яким стане наше соціальне, політичне, економічне, культурне життя. До яких електоральних результатів воно нас приведе. Я неймовірно хотів би помилятися у своїх прогнозах, але чогось мені здається, що для оптимізму залишається небагато шансів. Що наша ситуація, настрої українського населення можуть виявитися ще гіршими, аніж нині у Грузії.

Які в мене підстави для песимізму. Ну, погляньмо хоча б на результати опитування громадської думки щодо питання євроінтеграції, проведеного нещодавно соціологічною групою «Рейтинг». З першого погляду, нібито все супер: 91% респондентів підтримують вступ до Європейської Унії (у грудні 2022 року таких було 79,4%, у січні 2024-го – 84,3%). Однак євроентузіазм уже не той, що був раніше. Так, з тезою, що «Україна обов’язково повинна вступити до ЄУ» погоджується 43% опитаних. Водночас аж 48% вважають, що Україна може і не вступити до Європейської Унії, а лише зміцнювати з нею зв’язки. Тобто вони нібито й не проти вступу, але, в принципі, можна обійтися й без нього. А чому так? Нескладно здогадатися: щоб паралельно відновлювати східний вектор кооперації. І саме ця хитка, але велелюдна електоральна група може стати непоганим ґрунтом для засівання проросійських настроїв.

І от, як співає Славко Вакарчук, «коли настане день, закінчиться війна…». А закінчиться вона для нас навряд чи добре. І це стає зрозумілим для кожного, хто слідкує за актуальним розвитком подій на фронті та на міжнародній арені. Закінчиться, на жаль, аж ніяк не омріяною перемогою з покаранням агресора, відновленням справедливості, поверненням під контроль втрачених територій та отриманням репарацій. Покараною, на жаль, може стати сама жертва, а не нападник.

І в такій далеко не найсприятливішій для України ситуації нарешті розпочнеться давно очікуваний виборчий процес. Аж моторошно стає, коли уявляєш, навколо яких гасел формуватимуться нові політичні сили в Україні, вступаючи в передвиборчі перегони. Що партії будуть нові, у мене практично немає сумніву, оскільки всі чинні нівроку дискредитували себе, тож лише політичні самогубці зважаться піти на вибори під старими брендами. І якщо не сформувати новий політичний проєкт, то принаймні перефарбуватися буде справою необхідною, щоб не вилетіти з парламентського пулу.

Частина партійно-політичного спектру, безумовно, буде пропрезидентською. У ній апологетизуватимуться славні здобутки Володимира Зеленського, який «не втік», який зумів мобілізувати український народ для захисту від набагато сильнішого агресора, який зміг об’єднати весь цивілізований світ, переконавши його, що єдиний шанс для нього – це рішуча і щедра допомога Україні.

Друга частина – це будуть безкомпромісні критики Зеленського і чинної влади загалом. Президентові згадуватимуть його фатальну «шашличну» промову, небажання активно готуватися до майбутнього вторгнення, попри наполегливі застереження союзників, завал оборонного замовлення, замороження оборонних проєктів на користь «Великого будівництва» тощо.

І в тіні цього безжалісного протистояння тихо, але впевнено формуватиметься умовна «партія миру». Її головна теза: «Цієї війни можна було уникнути». Просто треба було не дразнити Росію, йти на всі можливі поступки, не лізти в Європейську Унію, а особливо – у НАТО. Лунатиме заклик забути старі образи, налагодити добрі відносини з Росією задля відновлення і процвітання мирної України. Тобто закладався б міцний фундамент для формування такої собі «Української мрії».

Ви скажете: «Неможливо»? І дійсно, нині це виглядає малоймовірно. Припускаю, що для грузинів у вересні 2008 року виникнення такої проросійської партії, як «Грузинська мрія», також виглядало абсурдно. Але минуло чотири роки, і вона увійшла у владу, як ніж у масло, й утримує її вже 12 років, щороку посилюючи свої позиції.