Піонер українського хокею Омелян Бучацький

Іван Яремко, 26 серпня 2011364125

Омелян Бучацький (20 березня 1918 – 1 вересня 1997), львівський хокеїст, баскетболіст, тренер, учасник Олімпіади ДП 1948 року. Чемпіон Австралії, призер чемпіонату Австрії з хокею.

Нарешті після багатьох років відсутності львівських команд у чемпіонаті України з хокею, маємо львівський клуб серед тих, хто буде змагатися за нові титули. Якось пішов рух з тим хокеєм. Маємо ковзанку у Новояворівську, де навчаються премудростям гри з ключкою юні львівські хокеїсти, Львівська залізниця охоче підтримує хокейну команду, виділено земельні ділянки під будову зимових палаців. Зрештою, задекларовано бажання України прийняти Зимові Олімпійські ігри 2022 року із зимовою столицею ігор у Львові.  

І нині мало хто знає, що ця популярна гра, народжена на замерзлих ставках Канади ще у середині ХІХ століття, прийшла до Львова понад сто років тому. 15 січня 1905 року на Панєнських ставах (нині – початок вулиці Вітовського) учні Реальної школи показали львівській публіці нову для Галичини гру, яку глядачі зустріли із захопленням, а газети наступного дня широко описали перебіг зустрічі.

Після Першої світової війни хокей у Львові здобув популярність і при кожному спортивному товаристві почали створювати хокейні секції, що змагалися у першості міста. Цікаво, що гімназійне керівництво всіляко підтримувало розвиток хокею, суворо забороняючи своїм учням виступати у складі футбольних команд. Не дивно, що виросли у місті майстри, які виступали за збірну Польщі, брали участь у чемпіонатах світу та Європи, п’ятеро львівських хокеїстів виступали на Зимових Олімпійських іграх 1932 і 1936 року. Українців, на жаль, до збірної не запрошували (бо ті не хотіли зрікатися своєї віри). Єдиний Владислав Лемішко, захисник футбольної «Погоні» і гравець хокейного клубу «Чарні» був українцем у збірній Польщі.

Хокей був дуже популярним серед українців, хокейна секція в СТ «Україна» створилася ще 1928 року і скоро стала учасником різноманітних змагань на теренах Галичини. Найпопулярнішими гравцями у ній були брати Мирон та Роман Труші, сини відомого художника Івана Труша.  Їхнім наступником міг бути Омелян Бучацький, найздібніший серед юних хокеїстів «України», але на  його майбутню спортивну кар’єру вплинула війна. І життя поточилося зовсім іншим колом…

Омелян Бучацький народився у Львові бурхливою весною останнього року Першої світової війни в родині Олександра Бучацького та Марії Сосенко. Його батько був відомим громадським діячем, опікуном молоді, директором ремісничих бурс у Львові, одним з найближчих співпрацівників митрополита Андрея Шептицького.

Маленький Мільо був невисокого зросту, але надзвичайно рухливим і кмітливим хлопчиком, а тому з малих літ захопився різноманітними спортивними іграми – футболом, хокеєм, баскетболом, настільним тенісом, бігом на ковзанах. Він учився у Головній академічній гімназії, де разом з іншими учнями з власної ініціативи створив спортивний гурток «Богун», що проводив змагання з ровесниками польських гімназій. Згодом українці, набравшись майстерності, стали непереможними у неофіційних гімназійних першостях Львова, а найменший з них, але найбагатший спритністю і духом,  – Омелян – визнаним лідером «Богуна». 1934 року керівництво СТ «Україна» запросило усіх членів «Богуна» до своїх лав, і відтоді Бучацький посів постійне місце в першій команді товариства. 1936 року, закінчивши гімназію, почав студіювати право у Львівському університеті. Тоді ж, восени, його було визначено до тренувального табору найздібніших  молодих хокеїстів Польщі, який вів спеціально запрошений тренер з Канади. На цьому зборі Омелян також пройшов тренерський курс. Це дозволило йому ще у дуже молодому віці (щойно минув 21 рік, коли прийшла осінь 1939 року) розпочати працю граючого тренера у «Спартаку», а одночасно тренувати й команду інституту радянської торгівлі.

Бучацький був і активним дописувачем до українського спортового тижневика «Змаг», бо мав про що розповідати, виступаючи у змаганнях з різних видів спорту. Саме він залишив нам спогад про першу воротарську маску, яку змайстрував і почав використовувати голкіпер «України» Микола Скрипій. «Наша команда мала найкращого воротаря Львова, якого польські клуби не раз позичали у нас для міжнародних матчів. Микола Скрипій, якого всі називали «Люсько Тигрис», за його спритність і відвагу, був мабуть, першим у світі хокейним воротарем, який сам зробив для себе охоронний шолом з примітивною дротяною сіткою на обличчя. Це сталося після того, як в одній грі кружок (тепер – шайба) несподівано потрапив йому в обличчя. Ми завмерли, а Микола виплюнув на лід кілька вибитих зубів, і замість тих зубів поклав собі до писка трохи льоду для замороження болю і був готовий грати далі. А до наступної гри приготував собі ту маску».

Під час воєнної окупації міста продовжував виступати в «Україні», яку часто запрошували до турнірів за участі німецьких, словацьких та чеських команд. Надзвичайно зворушливою є його розповідь про турнір у Криниці за участі чотирьох команд, які представляли Словаччину та Генеральне губернаторство, і львівську «Україну».

«У вирішальному поєдинку зустрілися «Ді Шварце Тойфель» («Чорні Чорти») і «Україна». «Чорти» мали кількох репрезентативних грачів і по їхньому боці були симпатії майже всіх глядачів. Глядачів зібралося щось зі три тисячі, які пережили протягом зустрічі  низку незвичайно емоційних моментів. Серед цієї маси людей в кутку трибуни стояла група глядачів – може кількадесят, а може більше. Ці люди перед грою товпилися коло нашої роздягальні, підбадьорювали нас, як уміли, всміхалися до нас і вірили. Вірили, що ми виграємо, вони хотіли цього з глибини серця, може більше, ніж ми самі… У відведений для гри час було 4:4 і мусимо грати догривку, бо в турнірі мусить бути переможець. У догривці робимо з противником, що хочемо і перемагаємо 8:5. Втомлені до краю, але щасливі, сходимо з льоду. У роздягальні душно, крикливо – типова атмосфера після виграних змагань.

І нагло – відчинилася двері. У них з’явилася група людей. У довгих кожухах, чоботах, з баранячими кучмами, вусаті й бородаті постаті. Очі всіх мимоволі звернулися туди. Троє з них виступили вперед і один почав говорити – стихли розмови, крики і гамір. А він говорив простими невишуканими, мужицькими словами. Говорив, що вони прийшли в делегації від усіх тих, хто приїхали саньми з віддалі кількадесят кілометрів, щоб побачити «ототу» «Україну». Вони прийшли привітати нас на лемківській землі, подякувати нам за те, що ми не зрадили надій і «такисте набили тих мазурів ту, на нашій землі, де слово Україна ані віговорити не можна било». Від цих простих мужицьких слів віяло такою сердечністю, бачилося в цих рум’яних від морозу лицях, у цих добрячих очах стільки радості і батьківської втіхи, що коли він скінчив говорити – зробилося тихо, як маком сій. І тоді ми зрозуміли, що це таке, що єднало нас, «паничів» зі Львова, з тими верховинцями… Багато років по тій події не раз повертаюся пам’яттю до того дня і завжди маю перед очима тих трьох селян – лемків, які вірили, і завжди, напевно, вірять у перемогу «ототої» «України». Їм і присвячую свій спомин, найкращий різдвяний спомин. Було це у січні 1942 року».

А влітку 1944 року, коли до Львова став наближатися фронт, разом з молодою дружиною Лесею (вони побралися 22 лютого 1944 року) виїхав до Братислави, де професійно грав у хокей до кінця воєнних подій. Після війни опинився, як і тисячі інших українців-біженців, у таборах, переміщених осіб, де провів майже п’ять років, поки емігрував до далекої Австралії. Але й у ті неспокійні таборові роки продовжував свою активну діяльність в українському спортовому товаристві «Леви», яке було створено у Міттенвальді. Виступав за футбольну, волейбольну та баскетбольну команди, а згодом підібрав хлопців і створив хокейну дружину, яка мала великі спортивні успіхи. Тоді ж (1948-1950) тренував і сам виступав за австрійський клуб «Інсбрукер Айсляуф Ферайн», що посідав друге місце в чемпіонаті Австрії. З цим клубом подорожував до Італії, Швейцарії, Німеччини, змагаючись проти італійців, французів, німців, канадців, американців.

Лиха доля України неодноразово змушувала багатьох українців залишати рідний край і мандрувати світом у пошуках кращого життя. Проживши після війни кілька років у таборах на території Австрії чи Німеччини вони розлетілися по країнах і континентах.

Еміграція до Австралії не змінила зацікавлень Бучацького – відразу став членом українського клубу «Леви» у Сіднеї. Водночас продовжував виступати на хокейному льоду за команду «Бомберс», складену майже повністю з чехів, визнаних лідерів європейського хокею. «Бомберс» були кільканадцять років чемпіонами країни з хокею, а Омелян Бучацький ще виходив на лід, коли йому минуло п’ятдесят. Майже як знаменитий канадський хокеїст Горді Хоу. Останні кілька років грав в одній ланці зі старшим сином Бучацького – Романом.

В Австралії Омелян Бучацький працював на різних фабричних роботах, а згодом придбав бакалійну крамницю, яку провадила його дружина. Кілька передпенсійних років був менеджером компанії, яка займалася експортом живої худоби (корів, коней, овець, верблюдів) зі Зеленого континенту до країн Азії та Африки. Журналістську діяльність продовжував і на далекому континенті, дописуючи до українських газет Австралії, США, Канади, Німеччини, а в останні роки і в Україні. Писав не тільки про спорт, а й про політику та економіку, понад три роки вів сатиричну колонку в газеті, був співредактором четвертого тому Енциклопедії української діаспори – «Австралія» та книги «Українці в Австралії». Написав історію українського спорту на п’ятому континенті та працю про український спорт у роки війни (1939-1944). Писав навіть оповідання та театральні скетчі.

Омелян Бучацький був надзвичайно працелюбним і вмів викресати енергію, якою захоплював усіх, хто з ним працював, тренувався чи грав. Любив займатися з молоддю, якій прищеплював найкращі риси спортовця – наполегливість, завзятість, повагу до суперника. На далекій відстані до рідної землі продовжував жити для України, для якої не жалів сил, палко бажав їй кращої долі. Створював довкола себе приязну атмосферу, яку, до речі, я відчув на собі при нашому знайомстві влітку 1991 року у Львові під час святкування 80-річчя СТ «Україна». В останніх листах бідкався, що погано бачить і не може працювати в олімпійському комітеті, який створили в Сіднеї місцеві українці для допомоги олімпійській команді України 2000 року. Кожного свого листа закінчував традиційним гаслом «Слава Україні!»

  

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 25

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Artur z Wrocławia 30 серпня 2011, 11:11

    Były szef niemieckiej dyplomacji Hans-Dietrich Genscher opowiedział się w poniedziałek za włączeniem Polski w rozmowy o rozwiązywaniu kryzysu w strefie euro. Jego zdaniem zatroszczyć się o to powinien Trójkąt Werimarski.
    Zdaniem Genschera Polska jest dobrym przykładem tego, że problemy gospodarcze, z jakimi boryka się obecnie UE, można rozwiązać. "Jak chybiony okazał się panujący w naszym kraju stereotyp mówiący pogardliwie o +polskiej gospodarce+ (polnische Wirtschaft). Dziś polska gospodarka jest wzorem rozwiązywania problemów" - ocenił były niemiecki minister.
    Jego zdaniem kraje UE muszą "porozumieć się co do tego, że wspólna waluta będzie stabilna tylko wówczas, gdy zacieśnimy współpracę gospodarczą i w sferze polityki finansowej. "UE musi współpracować lepiej we wszystkich dziedzinach" - podkreślił.
    Zdaniem Genschera Polska, Francja i Niemcy powinny wziąć losy Europy w swoje ręce i starać się o to, by UE zrozumiała i sprostała odpowiedzialności za przyszłość swoją i świata. "To historyczna szansa" - ocenił.
    Głównymi organizatorami poniedziałkowej uroczystości były berliński Komitet Wspierania Współpracy Francusko-Polsko-Niemieckiej w ramach Trójkąta Weimarskiego oraz miasto Weimar.
    cały artukuł: http://www.pb.pl/2/a/2011/08/29/Genscher_wlaczyc_Polske_w_walke_z_kryzysem_w_UE

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Artur z Wrocławia 26 серпня 2011, 21:57

    – Rozpoczynamy współpracę z kolejnymi 5–6 spółkami ukraińskimi, głównie z sektora rolno-spożywczego, choć nie tylko, które chcą zadebiutować na GPW – przyznaje Tomasz Ciborowski z DM BZ WBK, który wprowadził na nasz parkiet większość spółek wschodnich sąsiadów. – Na razie radzimy im wstrzymanie się, być może nawet do następnego roku. Nie sprzyja koniunktura giełdowa, koniunktura na surowcach i nasycenie rynku – wskazuje Ciborowski. Podobnie jest u Nicka Piazzy, szefa gruzińskiego domu maklerskiego BG Capital z siedzibą w Kijowie, który też był aktywny przy debiutach. – Mamy teraz pięciu klientów chętnych do wejścia na warszawską GPW – mówi. – Wciąż jest dla nich miejsce, choć trzeba zaproponować atrakcyjne dyskonto w ofercie – podkreśla.

    Nazw spółek nie wymieniają. Ale w ukraińskich raportach i prasie można znaleźć informacje o poważnych przymiarkach do giełdy na Książęcej rolno-spożywczej Sintal Agriculture, Ukrland­farming, mleczarskiej Agropolis, producenta koncentratów dla soków Jabłunewyj Dar, producenta oleju słonecznikowego Creative Group, a także spółki wydobywczej Geo Alliance, dystrybutora obuwia Intertop, holdingu medialnego UMH, operatora stacji paliwowych Galnaftogaz i dewelopera T.M.M.

    – Z naszych rozmów z przedstawicielami spółek ze Wschodu wynika, że w najbliższych 12 miesiącach debiut rozważa kilka firm z sektora rolniczego i przetwórstwa żywności, górnictwa, paliw i handlu. W sumie ponad 10 firm, głównie ukraińskich. Rośnie także zainteresowanie spółek z Rosji pozyskaniem kapitału na GPW – opowiada Marek Buczak.

    Wyceny spółek już notowanych są relatywnie niskie, np. cena do zysku dla Astarty i IMC to ok. 6, choć dla Agrotonu już ok. 11 (w połowie sierpnia); C/Z dla całego WIG-Spożywczy wynosiła ok. 11. Jak wynika z wyliczeń ukraińskiego banku inwestycyjnego Dragon Capital, średnie dyskonto ukraińskich wycen względem konkurentów z Rosji to 30 proc., a względem rynków rozwiniętych 50 procent.

    Jeśli Ukraina, to rolnictwo. 32 mln hektarów ziemi uprawnej, z czego większość to cenny czarnoziem, zobowiązuje. Ale, jak widać, ukraińskie spółki notowane na GPW wcale nie są homogeniczne.

    – Problemem jest brak rozpoznawalności marek. Polscy inwestorzy wiedzą na przykład, że Kruk i Wittchen to nie są identyczne firmy, bo mają z nimi codzienny kontakt. Zawiodła tu komunikacja z rynkiem na etapie przed ofertą. Rynek o tym, że spółka w ogóle istnieje, dowiadywał się tuż przed publikacją prospektu emisyjnego – zwraca uwagę Andrzej Szurek, szef ds. nowych rynków w firmie doradczej Inner Corp.

    Komunikacja z inwestorami już po debiucie też pozostawia wiele do życzenia. Na przykład Westa informację o budowie zakładu produkcyjnego, który istotnie może zwiększyć przychody, opublikowała w piątek o godz. 20, kiedy większość inwestorów nie przegląda wiadomości ze spółek, natomiast Sadovaya o zmianach w zarządzie poinformowała miesiąc po fakcie.

    Inwestycja w spółkę ze Wschodu budzi obawy. Najczęściej inwestorom przeszkadzają zmieniające się jak w kalejdoskopie przepisy prawne. Na przykład rok temu rząd wprowadził limity na eksport zboża i zmienił przepisy celne, co utrudniło wywóz surowców rolnych za granicę. Tutaj przydają się konotacje polityczne, z których słyną zarządy postsowieckich przedsiębiorstw, a które przez niektórych są z kolei odbierane jako dodatkowe ryzyko związane z obsadzaniem niekompetentnych osób w zarządach.

    Zaufanie ogranicza też choćby to, że większość firm rejestrowana jest na Cyprze, w Luksemburgu i Holandii. To nie tylko daje korzyści podatkowe, ale też pozwala obejść niewygodny wymóg dla spółek zarejestrowanych na Ukrainie: konieczność sprzedaży 20–30 proc. akcji przez kijowską (niepłynną i małą) giełdę.

    Warszawski parkiet jest dla wschodnich spółek miejscem idealnym.

    – Silnie obecne są fundusze emerytalne, które mają stały dopływ gotówki. Przy tym na GPW nie ma krajowych spółek z sektora rolnego. Z analiz wynika też, że łatwiej tutaj o lepsze wyceny dla spółek niż w Europie Zachodniej – mówi Nick Piazza. Ponadto większość ukraińskich firm jest za mała, by załapać się na główne rynki w Londynie czy Frankfurcie. Niektóre, np. Agroton, na niemieckiej giełdzie notują kwity depozytowe. Dlaczego nie wchodzą na giełdę w Moskwie? – Wejście na rynek unijny ma im dać więcej prestiżu i eks­pozycję na pozasowieckie rynki zbytu – mówi Andrzej Szurek.

    Cena jest tym, co płacisz; wartość jest tym, co otrzymujesz – mawiał inwestor Warren Buffett. Giełdowe zniżki, skłaniające do pozbywania się akcji, pokażą prawdziwą wartość spółek notowanych na GPW, w tym zagranicznych.

    Autor: Natalia Chudzyńska-Stępień

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Artur z Wrocławia 26 серпня 2011, 21:56

    Dla tych małych wiarą rusinów, którzy nie wierzą w Polski raj dla nich przesyłam artykuł z dzisiejszego Forbesa opisującego jak wasi oligarchowie dziekują Bogu ,że jest taki kraj jak Polska:
    Teraz jest 11, a do końca roku na GPW może być nawet 20 ukraińskich firm, głównie rolno-spożywczych. Inwestorzy czują przesyt. Mimo to Wschód nie ustaje w drodze do Warszawy. W poczekalni są też m.in. spółki z Rosji, która jeszcze nie ma reprezentacji na ul. Książęcej.

    Krótki test wśród specjalistów. – Czym zajmuje się Milkiland? – Na pewno produkuje mleko – odpowiada błyskotliwie zarządzający funduszami inwestycyjnymi. Prawie: nie produkuje, tylko kupuje i przetwarza na masło, sery, jogurty. – Jakie branże reprezentują notowane w Warszawie ukraińskie spółki? – Rolno-spożywczą – odpowiada inny specjalista od inwestowania. Nie do końca: jest producent akumulatorów, są dwie kopalnie. Nietrafnych odpowiedzi jest jeszcze kilka. – Która ukraińska spółka rolna ostatnio zadebiutowała na GPW? – Chyba jakiś producent jajek. Brawo: jakiś, czyli Ovostar Union.

    Polscy inwestorzy gubią się w ofertach spółek ze Wschodu, głównie rolno-spożywczych z Ukrainy. W ostatnich kilku miesiącach weszło ich na nasz parkiet sześć. IPO nakładały się na siebie, najczęściej po dwie w miesiącu. Dodatkowo na rynku pojawił się litewski rolniczy Agrowill i jeszcze trzy ukraińskie firmy z innych sektorów. Także na przykład litewska Avia Solutions działająca w biznesie lotniczym. A to nie koniec. Kilka debiutów zostało tymczasowo odwołanych – ze względu na giełdowe spadki. W poczekalni jest po­nad 10 firm. Reprezentacja sąsiadów zza Bugu jest na tyle silna, że GPW w maju uruchomiła nawet indeks WIG-Ukraine. Wcześniej otworzyła biuro w Kijowie. Kapitalizacja ukraińskich spółek na GPW w połowie sierpnia oscylowała wokół 10 mld zł (polskie liczyły ponad 460 mld zł).

    Wschód strzela sobie w stopę: spółki albo będą musiały sprzedawać się tanio i odbierać inwestorów obecnym już na parkiecie rodzimym firmom, zbijając ich kursy, albo pożegnać się z polskim kapitałem w ogóle. Tak czy inaczej, na pokaźne zyski z inwestycji w rolnicze akcje wschodnie na razie raczej nie ma co liczyć.

    – Pojawiło się za dużo ofert w jednym czasie, rynek się nasycił – mówi Tomasz Ciborowski, dyrektor departamentu IPO i nowych emisji w DM BZ WBK.

    Zaszkodziły też czynniki rynkowe. Firmy pojawiły się w Warszawie na fali wzrostu cen surowców i żywności.

    – Wielu zarządzających obawiało się, że do szczytu cenowego żywności blisko, dlatego ostrożnie podchodzili do inwestycji w ten sektor. Gdy ceny zaczęły spadać, zainteresowanie zniknęło – wskazuje Marek Buczak, dyrektor ds. rynków zagranicznych w Quercus TFI.

    Najpierw była Astarta, największy producent cukru na Ukrainie, dodatkowo zbóż i mleka. W sierpniu 2006 r. przyszła na GPW po 95 mln złotych. Rok później 546 mln zł od polskich inwestorów zebrał Kernel, największy producent i eksporter oleju słonecznikowego na Ukrainie, który eksportuje też zboża, a wkrótce znajdzie się na liście producentów cukru, bo przejął spółkę Ukrros. Setki milionów złotych inkasował z kolejnych emisji akcji, w tym 400 mln zł wiosną tego roku.

    Pionierzy na warszawskim parkiecie radzili sobie znakomicie. Między innymi dzięki globalnej żywnościowej hossie w 2010 r. byli jedną z lepszych inwestycji: notowania Astarty poszły w górę 130 proc., Kernela 80 proc., a WIG w tym czasie zwyżkował 19 procent.

    Ich następcy chcieli tak samo. Najpierw Agroton, producent żywności rolnej, w listopadzie 2010 r. uplasował ofertę wartą 153 mln złotych. I znowu sukces: na debiucie kurs poszedł w górę 8 proc., a w kolejnych trzech miesiącach ponad 40 proc., podczas gdy szeroki rynek zaledwie 1 procent. W grudniu na parkiet wszedł Milkiland – wziął 236 mln złotych. I jeszcze mała Agroliga na NewConnect. Chwila oddechu i w pierwszych dniach maja dwa debiuty: KSG Agro i Industrial Milk Company, spółki zajmujące się właściwie tym samym, co Agroton. IMC wbrew pozorom z mleka ma ok. 25 proc. EBITDA. Oferty już nieco mniejsze: 108 i 81 mln złotych. Przy tym dyskonto odpowiednio 15 proc. i 50 proc. wobec ceny maksymalnej. I tak za mało. – Kolejne spółki pojawiające się na GPW były mniej interesujące od poprzednich, do tego miały mniej atrakcyjne wyceny – mówi Marek Mikuć, wiceprezes Allianz TFI.

    Wynikom z debiutów nie towarzyszyły też fajerwerki: pierwszego dnia notowań kursy KSG Agro i IMC wzrosły odpowiednio 0,5 i 2 procent. Następne trzy miesiące to straty podobnego rzędu jak cały rynek – 10–15 procent.

    W grudniu 2010 r. zadebiutowała kopalnia Sadovaya. Druga spółka z tej branży, Coal Energy, weszła na GPW na po­czątku sierpnia tego roku. Wcześniej, w czerwcu, wystartowały też notowania Westy, producenta akumulatorów, oraz Ovostara, jednego z największych producentów jaj na Ukrainie, dostawcy m.in. do McDonald’s czy hipermarketów Auchan. Ten ostatni jako jeden z zaledwie kilku tegorocznych debiutantów sprzedał wszystkie akcje po cenie maksymalnej, pozyskując 93 mln złotych. Zadebiutował jednak pod kreską.

    Jak mówi się nieoficjalnie, do lipcowego debiutu w Warszawie szykował się jego największy ukraiński konkurent – Avangard. Oferta miała być niebagatelna, bo kapitalizacja spółki, która jest już notowana w Londynie, opiewa na ponad 700 mln dolarów. Zrezygnował z planów ze względu na giełdowe spadki i obawę o niską wycenę. Podobnie Ukrainian Agra­rian Investment. Oficjalnie zapowiedziany na połowę lipca debiut odwołał też producent oleju słonecznikowego i rzepakowego ViOil, który zamierzał pozyskać 390 mln złotych. Dwa dni później podobny komunikat wypuścił rosyjski producent zboża, Valinor, który nastawiał się na polski zastrzyk kapitału rzędu 1 mld złotych.
    część 1/2

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук