Попса попсою для споку й супокою

У творчості Скрипки зараз більше політики, аніж музики, його етно-дискотеки – це нью-шароварництво, яке з патріотизмом немає нічого спільного. Патріотизм – це коли росіяни співають «Весну» і відриваються під «Танці».

Попса, як і словечко гламур, стала, мейбі, найбільш поюзаним вордом в мікроофісі постсовкового простору. З яким має такий чудовий коннєкт і країна Україна. Після попсючки-Сердючки, попсянки-Русланки, попсямочки-Ламочки та інших пающіх піпісісьок (з якими все й так зрозуміло), цікаво було б розібрати роялі в райських кущах звьод так званої вищої ліги української музики.

Взявши до уваги 3-ри параметри для визначення ознак попси, окреслені Володимиром Якимцем в його «Загадці про Стінга і Вєрку Сердючку», закинемо їх на совість прочитання шановних глядачів. На незабутній спомин залишимо речення «переважно ті, хто ступили на стежку попси, не збиваються на вузькі манівці якості».

І поки ще жива згадка про Стінга, поцікавимось соцопитуванням, чи багато піплів прослухало його останній альбом «Songs From The Labyrinth» (2006), принаймні, до середини? Альбом, навіяний життям придворного лютніста часів королеви Єлизавети I - Джона Доуланда, творчість якого рекламно називають поп-музикою 16 століття. В порівнянні з цим альбомом, вся попередня музичка Гордона Самнера в полосатому светерику, забивається в далекий куточок попси і намагається не дихати. Але це так, для красного слівця.

Для чорно-білого слівця, запропонувавши свої параметри для ознак непопси, - мислення, оригінальність (не вторинність) і талант - зазначимо, що все ж Інтернет знає (і качає) майже все, і що ми знаємо інші імена.

Саме можливість скачування найновіших альбомів за місяць чи 2-ва до їх офіційного релізу та іншої закордонної (не менш цікавої і майже безмежної) музичної продукції, дозволяє написати, що Мандри, Танок на Майдані Конго і Тартак - це вже попса. Саме такі інтернетні можливості дають змогу сказати, що в творчості Скрипки зараз більше політики, аніж музики і що його етно-дискотеки - це нью-шароварництво, яке з патріотизмом немає нічого спільного. Патріотизм - це коли росіяни в Москві підспівують його «Весну» і відриваються під його «Танці».

Саме інет дозволяє зупинити свій вибір на Matisyahu і на Atongo Zimba, а не допотопних, як на даний час, ДДТ, Братьях Карамазових, вторинній Другій Ріці (Coldplay і Депеш форева) та абсолютно ніякому тернопільському СКАЇ.

Саме інет дозволяє сказати, звідки «взяли» саунд на своїх останніх альбомах Руслана, Інкунабула, ТОЛ (яких хтось дуже розумний назвав нашими зеппелінами) і море інших банд. Саме завдяки нету можна сказати, що Qарпин «Інжир» - це рідкісна і вторинна фігня, а останні альбоми Гайдамаків, Скрябіна, Таліти Кум, Оркестру Янки Козир - це взагалі невідомо що.

Саме інет дозволяє писати про тотальну присутність на останньому і класному альбомі Esthetic Education запозичень з дисків Muse та орієнтації Океану Ельзи на творчість Coldplay, Starsailors, Manic Street Preachers. А з'ява нот Рікі Мартіна в їх «Зелених очах» на останньому і, напевне, найгіршому альбомі «Міра» - то взагалі одні знаки запитання.

Саме інет і не тільки дозволяє говорити про прогресивну харківську інвазію Lюків, Оркестру Че, Бабкіна, Сансея і дивуватись, чому ж за всі ці роки до Львова не привезли 5'ніццу (найкраще, що було на Україні за цей період) та чому не було на «Флюгерах Львова» Кола і Ч.А.Й.К.И. Саме інет дозволяє радіти шикарній якості альбому «Ищу друга» дніпровців ...и Друг Мой Грузовик (де вони у Львові?), хвалити і матюкати одеситок Fleur та сподіватись на київських Надто Сонну і Борщ.

Саме нет і не тільки дозволяє приходити на концерт Заволоки і Котра, щоб подивитись, якими великими очима на їх IDM-ні штучки дивляться бики, а молоді інтілігєнти в акуратних плащиках кричать «валіть нах... з такою музикою». Заволока успішно грає на різних закордонних фестах електронної музики, а кон'юнктурні Гайдамаки їздять тільки потрясти шароварами для п'яних поляків. От і вся різниця між попсою та музикою.

Саме це і дозволяє писати про нюні і соплі навколо прокидання вже давно Здохлого Півня, команди, яка навіть в найпрекрасніших снах не наблизиться до статусу Братів Гадюкіних. Добре, що вже потрохи зникають ще одні мамині синочки - Плач Єремії.

Саме нет дозволяє заходити на Музпросвєт Горохова і погоджуватись з тією думкою, що майже вся музична критика спрямована на те, щоб якнайкраще продати альбом, а не реально оцінити його вартість. І вже погоджуватись або ні з його думкою, що будь-який подальший розвиток музики можливий тільки в електроніці.

Саме завдяки нету можна писати про карикатурність нью-металу (де ж ці лімпи бізкіти, лінкіни парки і навіть, koяn?) на якому ще сидить купа українських банд і вважає, що то круто. Це дозволяє писати про попсовість хеві-металу, про кінець емо, яке залишиться тільки в прикідах, як і готика (фазери готик-рока Bauhaus записали в цьому році свій останній альбом і поставили на всьому крапку). На гранж вже просто плюються.

Британські рок-банди успішно поширюють свою ретро-моду на 60-70-ті. NME перестало розкручувати Arctic Monkeys, фронтмен яких Алекс Тернер, залабавши інший проект The Last Shadow Puppets, віднайшов своє натхнення аж в 1967 році в альбомі культової банди Love «Forever Changes». Хоча минулого року це навіть дуже успішно зробили ще одні герої британської сцени - The Coral.

Стає модним ньювейв, дрім-поп і шугейз 80-х та євроденс початку 90-х. На якусь далеку вершину заліз психофолк (Devendra Banhart, Animal Collective, Annuals чи дивна звєзда пічфорка - Panda Bear). Пост-рок вже давно загинув смертю хоробрих і саме за ним ридає Thee Silver Mt Zion Memorial Orchestra & Tra-La-La Band, воздихає Explosions In The Sky і біситься 65daysofstatic.

Останній писк моди на нью-рейв та диско-панк (Klaxons, These New Puritans, Tokyo Police Club, Hadouken!, Simian Mobile Disco, Shitdisco, New Young Pony Club) доживає свої останні дні.

Не встигли герої початку цього року MGMT, Vampire Weekend чи навіть Foals засидітись в дамках, як на їх місце прилетіли Crystal Castles з крейзанутим міксом 8-біток невідомо з чим і з ким. Що тоді робити ще з минулорічним nintendocore-м HORSE the band?

Саме завдяки нету можна дізнатись про російські англомовні Мои Ракеты Вверх та Punk TV і під кого вони косять. І вже точно ніхто не сподівався почути такий сан-ремо-рок від краснодарців Dasaev на альбомі «International Slalom». Пітерці 2h-Company - то, мейбі, найкраще, що зараз в Росії є.

В Росії дають свої концерти Einstuerzende Neubauten, Telefon Tel Aviv, Liars, Еріка Баду, Antony & The Johnsons, And You Will Know Us By The Trail Of Dead, Sonic Youth, Чак Беррі. В Україні якимсь дивом опинились тільки Muse і The Chemical Brothers. Про Елтона Джона і Пола Маккартні в їх теперішньому стані краще мовчати.

Тому в Росії і є якась тусня, постійно відбувають фестивалі, є якийсь рух і є обмін. І чи не тому так класно на тлі інших українських банд виглядають харківські групи? І чи не тому Бумбокс зараз більше гастролюють в Росії, ніж вдома, бо відчули, що стояння на одному місці небезпечне? Що вони стають і вже стали на території України попсою (про бабло інша розмова).

Така доля може чекати і ТІК (хоч хтось може нормально простібнутись), якщо їх 2-й альбом не буде кращим за перший. І це добре, що Бронюк це розуміє, а не починає пантуватись, як Вакарчук, Кузьма, Руслана чи навіть Харчишин.

Після всієї вищезганої можливості качати усе найновіше, я не розумію, як можна слухати вже попсову українську музику, яка відстає від світу бог-зна на скільки років? Така ж аналогія може бути з літературою. Про кіно взагалі краще мовчати.

Після такого дивними є заяви Руслани про піратів, які стирили в неї диск. Руслана - не Metallica, в неї немає мільйонних тиражів. Від сили її новий диск скачало з нету 200-300 (а мо й менше) чоловік. Вона краще б сказала, звідки вона взяла свій «фантастичний звук», а не займалась самопіаром і не косила під викладений в неті останній альбом Radiohead та записані за останні 5 місяців 2-ва (!) альбоми Nine Inch Nails, також викладені Резнером на свій сайт.

Ще одна проблема так званих крутих українських груп в тому, що якщо пающіє труси претендують на розкладушку і бухло, то ця вищолігова попса претендує на моральний авторитет. Українські банди в найкращих традиціях неонародництва повинні показувати добрий приклад громадянам. Вся вище перерахована рокова тусня це і показує на мітингах, як помаранчевих, так і голубих. Навіть Скрипка, при усій повазі до нього.

Тому, мейбі, ще варто подякувати піратам за сайти, де можна скачати справді музику, а не її копію, побачену в снах своїх австро-угорських бабусь?

Фото з сайту zhurnal.lib.ru