Портрет зі скрипкою
IQ

Портрет зі скрипкою

До 90-річчя художника Володимира Патика

Микола Петренко, 6 вересня 20168840

З художником Володимиром Патиком ми товаришували понад півстоліття. Були майже ровесниками – я лишень на рік був старшим за нього. Щоправда, останнім часом, на жаль, не доводилося зустрічатися часто, вже не ті літа, не та мобільність, не те здоров’я.

Тому я надзвичайно втішився, почувши, що на дев’яте вересня заплановано ювілейну виставку митця. Щонайменше буде нагода зустрітися, випити якої кави з коняком. Згадати юнії літа. Не встиг потішитися цій думці, як прилетіла скорботна звістка. Зустрітися за кавою, побалакати вже ніколи не вийде… Залишилося хіба що розповідати молодшому поколінню, що я знаю про цю непересічну людину.

Знайомство

Працював я тоді на Львівському телебаченні, і в мої обов’язки входило висвітлювати творчість українських художників, переважно львівських, хоча часом вибиралися і до сусідів, на той час телевізійна студія була одна на всю Західну Україну. І все ж переважали наші рідні. Молоді мистецтвознавці Христина Саноцька та Богдан Горинь допомогли мені визначитися з пріоритетами, і ми почали з найповажніших: Іван Севера, Антон Монастирський, Роман Сельський, Софія Гебус-Баранецька, Петро Обаль, Леопольд Левицький.

Аж тут мені пропонують двох геть молодих: скульптора Теодозію Бриж і живописця Володимира Патика. «Ти побачиш, вони варті доброго слова», – запевнив мене Богдан Горинь. Автором нарисів про них зголосився бути також відносно молодий тоді Володимир Овсійчук – і все вийшло досить пристойно. Ми відзняли телефільм на тему «Лісової пісні» Лесі Українки, Теодозія саме завершувала працювати над скульптурною композицією до цієї теми, а Патикові влаштували телевізійну виставку.

Відтоді я часто бував в обох творчих майстернях, та й взагалі зустрічалися дружнім гуртом художників. Тоді й трапилася ця унікальна історія з Володимиром.

Партконтроль

Річ у тім, що львівське молоде творче середовище зачало викликати дедалі більше занепокоєння владних ідеологів, грізні оклики почулися навіть із  Москви. Як же: захоплюються іноземним модерном, розводяться про «соціалізм із людським обличчям» на зразок чехословацького.  Того чехословацького, що невдовзі буде розчавлено кремлівськими танками.

Тож після придушення Празької весни владцям праглося якось підретушувати свій кривавий образ. Було вирішено провести Фестиваль чехословацько-радянської дружби, поновити оте «З Радянським союзом на вічні часи».

А щоб надати акції високого ідейного звучання, до Львова прибула авторитетна бригада з Києва: секретар ЦК КПУ з ідеології Андрій Скаба, завідувач відділу науки та культури ЦК КПУ Юрій Кондуфор, ще з ними добірніші функціонери.

У сесійній залі міськкому партії скликали нараду, переважно творчої молоді. Виступив Скаба, секретар обкому по відповідній лінії Федір Коваль, ось за трибуну піднімається Кондуфор.

І тут трапилося таке, що хіба фантасти могли б до такого додуматися: десь із-під ліпнин високої стелі вилетіли два кажани! Ну, всі очі на них. Вони ж кружляють, жінки прикривають руками свої перуки, піднявся гомін. Першою спохопилася президія, кинулися ловити тих кажанів, але де там. На догоду начальству кажани невдовзі заховалися у своє сховисько.

Ну а ми натішилися.

Нарада закінчилася, час розходитися – але ж не всім: підкликають партійні боси Теодозію Бриж, підкликають Володимира Патика, Леопольда Левицького, здається, ще Любомира Медведя: приготуйтеся, київські гості на ранок завітають до ваших майстерень, поцікавляться вашим творчим доробком, бо ж самі знаєте, які до вас претензії.

Ну, серія Т. Бриж на тему Лесиної «Лісової пісні» якраз була на виставці у Національному музеї, то їй легше. А Патик задумався: як же вийти зі скрутного становища, що показати таке «ідеологічно витримане»?

Зрештою, зважився на неординарний крок: усі свої роботи, а їх було досить-таки багато, перетягнув додому, решту сховав у комірчині, а сам у майстерні натягнув велике полотно і засів на цілу ніч малювати.

І от десь так після десятої години наступного дня до нього гості: показуй свій набуток!

А Патик відгортає запону з картини. А на ній – шахтар із Червонограда грає на скрипці! Досі нічого подібного не було у Патиковому доробку.

Пояснює київським гостям: знаєте, як росте духовно наш робітничий клас? Він не тільки до праці беручкий, він і до науки, і до мистецтва. Я оце їздив на два ні до нашого шахтарського краю, то мені скільки цікавого побачилося. Коли б мені дали туди відрядження бодай на місяць, я б звідти не тільки цю картину привіз, я б!..

Скаба дещо спантеличений, але й задоволений: налаштувався бештати модерніста, а тут слова хвали на язик лізуть. Він до Федора Коваля: то як, мовляв, розуміти те, що ви мені наговорили? Коваль закрутився, сюди-туди очима бігає, до чого б причепитися – а довкруж голо, на стінах лишень кілька репродукцій. То він пальцем на одну, та до Патика: 

– А це, скажіть, ваша дружина?

– Ні, – відповідає Патик, – це «Дєвушка з персікамі».

Коваль своє:

– Та я бачу, що вона з «персікамі», але чи вона ваша дружина?

І тут уже Скаба не витримав, і як покриє свого підлеглого матюком:

– Сєрова не знаєте?..  

Московські гості

А потім був і вже згадуваний фестиваль. З Праги спеціальний потяг привіз велику делегацію. А з Москви – зоряне підкріплення: Гагарін, Терешкова! Чеські гості заявилися і на Телестудію: ми хочемо відзняти все, а те і те особливо, допоможіть. Ну, начальство було вже попереджене, виділило кількох редакторів для консультацій. Мені випало бути з групою, яка захотіла відзняти фільм про молодих художників. Ну що ж, немає проблем. Звернемося у Спілку, визначимося. Ні, кажуть гості, в нас уже є прізвища, у кого ми б хотіли побувати. І називають – знову ж тих Бриж, Патика, Медведя, Бокотея…

Побували в усіх, відзняли матеріалу цілу гору. А ще треба відзначити ритуальне: у кожній майстерні на завершення – львівська кава і відповідне.

Коротше – під вечір, коли мав розпочатися мітинг, ми були вже відповідно налаштовані.

А мітинг організували на нинішній Личаківській (тоді ще вулиці Леніна), біля танка, царство йому небесне. Ми з деяким запізненням – а нас не пускають. Зрештою, вдалося переконати офіцера: це ж московські гості, спеціально приїхали все відзняти. Не без вагань, але командир дав наказ пропустити. Коли підскакує вищий чин, і вже криком: «Ну, смотрітє, єслі что случітся – всєх пересажаю!».

Боровиця

Минулося те, і Патик знову продовжував облюбоване: пейзажі, старовина. Об’їздив-облазив Карпати, заповідник під Яворовим, Волинь, збирається до Дніпра, на Кобзареві землі. Але так, щоб не у місті якомусь, а в цікавій глибинці. А я якраз перед тим гостював у козацькому селі під Черкасами – Боровиці. Це під ним 1637 року відбулася нещаслива битва гетьмана Павлюка, це тут все позначено старовиною.

Річ у тім, що звідси родом учень та колега тодішнього ректора Львівського університету Євгена Лазаренка – Олекса Щириця. Зі Щирицею, котрий був талановитим геологом, ми стали добрими друзями, навіть кумами. А він саме родом з Боровиці, має там хату, обійстя.

І що в одну з відпусток мені простяглася дорога в Боровицю – теж закономірно. Поїхав зі мною і Патик, котрий знайшов там для себе благодатний матеріал, бо природа там – просто на заздрість. Адже довкруж не тільки козацькі степи, а й священні шевченківські місця.

Патик  малював тут як несамовитий – зрештою, ті непочислимі етюди ставали мистецькою поживою ще на кілька років – перетлумачень, осмислення, вивершення.

Саме вони невдовзі стали підставою для представлення творчого доробку неординарного художника на дорогу для нього Шевченківську премію.

Ще цікава деталь: саме тоді до Боровиці гостинний господар запросив ще одного львів’янина – у 50-60-ті роки провідного бас-баритона Львівської опери Олега Вітика. Козацькі нащадки довго згадували, як львівські гості вечорами поверталися від Дніпра – і в небо злітало Кобзареве могутнє та зболене – «Гетьмани, гетьмани!..» чи Гімн  Почаївській Божій Матері – чого вони не могли почути з жодного телеекрану чи радіорепродукторів…

Від боровицької наснаги написав такого вірша:

Подніпров‘я. Там привітні люди,

Щедрі ниви, тінь старовини.

Їздив живописець на етюди,

Їздив друг мій малювать млини.                                       

 

Ті млини, що звуться вітряками,

Вкриті мохом, чорні диваки, –

Лицарі з протрухлими руками,

Що звели до неба кулаки.

 

На пригірку, на старій могилі –

Чи не той це, із козацьких літ,

Де мої думки сріблястокрилі

Прилучались до його орбіт?

 

Може й так. Життя таємні знаки,

Кимось недоспівані пісні.

Лицарі з легенди, гайдамаки,

Вітряки на сірім полотні!..

Ювілей

Це було вже 1980 року, Патикові наближається півстолітній ювілей. Напевно ж, буде персональна виставка, будуть урочистості. Принагідно запитую про святкування в голови правління Спілки художників Львівщини Якова Чайки. Той якось розгублено розводить руками: відмовився Патик від виставки. Хай, каже, дещо пізніше, без ювілейного гуркоту.

Ну, скромність – похвальна річ, але статтю про свого колегу я все-таки напишу! Іду до нього: – Володимире, як хочеш, а мусиш мені дати інтерв’ю...

Від якось хитрувато посміхнувся:

– Миколо, мені не п’ятдесят, мені на чотири роки більше, я твій ровесник. А записали так – щоб ні в армію, ні на шахти, ні, не дай Боже, в Сибір не загриміти. Поки вивчуся, поки зачеплюся за життя!..

Справді, так робилося: от і моя колега Марія Хоросницька, виявляється, зменшила собі віку – щоправда, це їй не дуже допомогло: таки запроторили в тайгу на 25 років. Добре, що «дорогий вождь» помер, то й вернулася раніше…

Тоді ми таки відзначили його день народження – але звично, в майстерні, у товариській  обстановці.

Він був щедрий: «Вибирай картину, щоб мав на пам’ятку». Я вибрав одну, не зовсім звичну для нього: два чорні птахи сидять на сукуватому дереві біля свого гнізда. Він несподівано для мене: «Цієї не дам, вибирай іншу».

І все ж невдовзі, коли вже в мене були чергові уродини, сам приніс своїх ворон – хоча вже не ту саму картину, а її перероблений варіант. Однак цікавий та рідний для мене. Досі висить у моєму кабінеті – хоча подарунків від нього багато. Як і дружніх шаржів, він і тут був на рівні з Миськом чи Ілку…

Митець про себе

Щоб ви, дорогі читачі, об’ємніше витворили у своїй уяві образ цієї непересічної особистості, я дозволю навести цитату з написаної ним самим автобіографії:

«Природа наділила мене працездатністю, пам’яттю відтворювати побачене навіть через багато років, маю імунітет до зла, уміння відрізняти правду від олжі, не сприймаю фальші…

У свої 25 років я мав 178 см зросту, важив 72 кг,  мав 32 зуби…

Один раз в житті я одружений, маю одну жінку, одного сина, одну доньку, одну невістку, одного зятя, трьох внучат. У мене є 242 родичі, 16112 знайомих, і маю лише одного друга. 19 раз у житті був щасливим, 14 разів – безмежно засмученим.

За час молодості я приголубив 307 брюнеток (вагою до 55 кг) і 513 блондинок віком до 35 років. І вийшла з мене така людина тому, що в дитинстві мене виховувала палка, цитати з Біблії і праця…»

Спробуйте знайти схожий запис у чиїйсь автобіографії.

P.S.

А тепер йому мало б виповнитися дев’яносто. І почесті, і слави, і розголосу аж до міжнародного досить. І виставка відкривається. От лишень – його вже немає. Кільканадцяти днів до ювілею забракло…

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук