Православна імперія та українська церква

Рішення Москви рвати зв’язки з Константинопольським патріархатом підтвердило давно відомий факт: Російська православна церква є всього лиш одним з інструментів ФСБ. Тому про жодні інтереси самої Російської церкви не може бути й мови. Замість пробувати зберегти свої впливи в Україні (а церква, як відомо, є частиною саме «м’якої сили»), відступити і відігратися пізніше, Кремль вирішив пустити своїх парафіян в Україні на гарматне м’ясо. Достоту так, як робить це з «бурятськими танкістами» на Донбасі.

Яка в цьому логіка? Якщо мислити категоріями церкви, або навіть геополітичними інтересами – ніякої. Якщо ж подивитися на ситуацію з погляду російської верхівки, то все дуже навіть логічно. Їм потрібно швидше розхитати ситуацію в Україні, а що може бути кращим за міжконфесійний конфлікт? Якби Москва змирилася з рішенням Константинополя, то її віряни сприйняли б це або як поразку, або як дозвіл на перехід до автокефальної української церкви. Така ситуація могла б бути прийнятною за інших умов, але не тоді, коли санкції, Сирія, Крим, Скрипалі та купа інших злочинів. Зараз у них просто немає часу чекати.

Зрештою, це ще й доволі зручно – підставити російських православних в Україні. Схема випробувана у великому спорті: якщо виграє черговий Хасан, отже він – витязь і всі народи федерації – велика дружня сім’я. Якщо ж програє – значить «чурка», і що з нього взяти. Тому гоніння на РПЦ в Україні – це не тільки привід для «захисту православних», а й безпрограшний з погляду іміджу хід. Ніхто ж не чекає від фанатиків ніякої звитяги, їм треба просто страждати. А українським спецслужбам – пильнувати, щоб православні в погонах ФСБ не закладали вибухівку під православних у «платочках».

Важливим є й демографічний фактор. Раніше роль «запасних росіян» грали українці. Але сьогодні не та ситуація, і людський дефіцит Росія змушена перекривати Азією і Кавказом. Їх ще вабить Москва, але вже не як центр імперії, не як зразок для наслідування, а просто як ресурсна база, джерело грошей і дорогих імпортних автомобілів. Духовна складова, з усіма «скрєпами» і золотими куполами, їм глибоко нецікава. А коли варвари дивляться на Рим не як на центр світу, а як на склад дорогої біжутерії, значить скоро вони обезголовлять останнього імператора і відішлють його корону комусь більш впливовому.

До мінського рішення Російської церкви ще могли бути якісь ілюзії про «православну цивілізацію», «слов’янську культуру» та інший «третій Рим». Зараз же зрозуміло, що питання полягає тільки у виживанні правлячого режиму Росії. Більше пекла навколо, більше ворогів, більше згуртованості. Просто бізнес.

А що в Україні? А в нас тепер воістину візантійська симфонія державної влади і духовенства. То президента порівняють з Володимиром Великим і Ярославом Мудрим, то передадуть храм на Андріївському узвозі для потреб Константинопольської церкви-матері. Греко-католики не забувають нагадати про «дві легені християнства». Краса, та й годі.

Головне на цьому святі духовності не забути, звідки і куди Україна намагається вирватися. Пам’ятати, що Росія – це такий вид суспільного устрою, де церква і держава виконують спільну і зовсім не благородну функцію. Де візантійська традиція використовувати священиків як державних чиновників була доведена до абсолюту. Де верхівка нібито отримує владу від Бога, конвертує її в нафтодолари, але не ділиться ними з народом, пропонуючи натомість духовність і культуру. У цьому їй допомагає духовенство, взамін отримуючи недоступні для простих смертних матеріальні бонуси. Все просто.

Що ж до геополітичного аспекту, то, з одного боку, перехопити першість в православному світі та стати центром регіонального впливу виглядає дуже привабливо. З іншого – в історії не було ще народів, яким би після цього жити стало краще. Від Болгарського царства починаючи і сучасною Росією закінчуючи – візантійська модель завжди знищує суспільства, які її приймають.