Привиди імперії та демони периферії

Є всі підстави вважати сутички 9 травня украй тривожним сигналом для українського суспільства. Від адекватної громадської реакції на нього залежатиме, чи вдасться зупинити ескалацію конфлікту, чи нам, цитуючи Миколу Рябчука, нічого не залишатиметься, як бути пасивними свідками перетворення України на Північну Ірландію.

Коментарі Ірини Маґдиш, Тимофія Гавриліва, Миколи Рябчука вимагають продовження.

Найсумніше те, що сутички сталися попри зусилля низки громадських діячів, маю на увазі передусім заяву, зроблену Тарасом Возняком за участі шанованих у регіоні осіб – Ярослава Грицака, Мирослава Мариновича, Ореста Друля та інших. Автори чітко говорять про те, що засуджують будь-які прояви радикалізму і вважають ходу з червоним прапором під егідою „Русского единства“ та „Родины“ відвертою, спланованою спецслужбами та політтехнологами провокацію.

Чому ж не спрацювали заяви громадськості? Чому свято перетворилося на побоїще і ганьбу?

Однією причиною можна вважати потурання нової української влади. Іншою – могутність російських спецслужб, які зацікавлені у дестабілізації ситуації. Гадаю, мало хто сумніватиметься у ролі Банкової у загостренні конфлікту. Хоч тут варто звернути увагу на арґумент Тимофія Гавриліва про те, що звалювати все на центральну владу означало б знімати відповідальність з усіх представників владної піраміди, включно з місцевою адміністрацією та простими громадянами, себто нами. Саме звідси мені хотілося б почати.

А щодо дій російських спецслужб, то про них можна лише домислюватися, тому я залишу ці домисли більш обізнаним коментаторам.

Найбільше мене непокоїть той факт, що пошук причин конфлікту знову ведеться ззовні . Вважаю, що перш ніж оголошувати спецслужби відповідальними за конфлікт пам'ятей в Україні, що як мантру повторюють деякі коментатори, слід нарешті наважитися на аналіз можливих внутрішніх причин цієї кризи. Вважаю це питанням елементарної суспільної гігієни. Адже українське суспільство вже досить наїлося історичних міфів, аби вкотре блукати у лабіринтах теорій змови, які неможливо ані перевірити, ані спростувати.

На мій погляд, якраз внутрішніх причин предостатньо, щоб без особливої підмоги російських (яких завгодно) спецслужб, політтехнологів чи таємних мудреців спровокувати кризу в країні. Ідея повного контролю ситуацією в Україні з певного зовнішнього центру є деструктивною не тому, що вона фантастична. А тому, що вона нівелює роль суспільства та ідеологій, якими це суспільство керувалося до моменту конфлікту. Звалюючи все на ФСБ, місцеві коментатори навіть не зауважують, як опиняються у добірному товаристві того ж Путіна чи Каддафі, які ладні звинувачувати у протестах своїх громадян кого завгодно – від ЦРУ до Аль-Каїди, тільки не свою політику чи ідеології. Отже, версія про спецслужби шкідлива тією мірою, якою вона приховує місцеві процеси, які накопичувалися не один рік. 

 

якраз внутрішніх причин предостатньо, щоб без особливої підмоги російських (яких завгодно) спецслужб, політтехнологів чи таємних мудреців спровокувати кризу в країні

 

Ті нетаємні, суспільні причини легко виявити, якщо уважніше придивитися навіть до опублікованої заяви. З одного боку, вона цілком адекватна – авторитетні громадські діячі заздалегідь розпізнали провокацію і закликали владу зупинити її. В цьому сенсі заява з’явилася вчасно. Але головна сила, перед якою застерігають підписанти, це чомусь представники тільки однієї з конфліктуючих сторін, яка пов’язана з радянською пам’яттю. Згідно зі зверненням, основним ініціатором конфлікту є нова адміністрація, персоніфікована Табачником. Це вона розколює країну, вона не дає вшанувати ветеранів обох армій, загоїти рани і т.д.

Але, панове, як щодо іншого табору? Замість нарікати на містичну „недосконалість світу“ чи не варто нарешті подивитися на „внесок“ іншої сторони? А тут війна, точніше „партизанка“, йде повним ходом останні роки, тільки радянський тоталітаризм не є її єдиним учасником, а має „достойного“ суперника в особі українського націоналізму. І він, на жаль, став справою не марґіналів, а галицького мейнстріму. Але чомусь у своїй заяві автори замовчують цього другого „агента“, відбуваючись лише туманним засудженням екстремізму. Відтак, підхопивши дотепну метафору Василя Косіва, можна сказати, що Львів справді перетворився на знімальний майданчик Мосфільму, тільки в ньому залюбки виступають актори місцевої кіностудії „Галичина“, які свої ролі заходилися вчити заздалегідь.

Тому насправді немає конфлікту різних поглядів на війну, а є конфлікт міфологій – радянської та націоналістичної. І тут зовсім не йде мова про „дві частини України“, оце зужите „ми і вони“, а про мужність громадянську, і, чорт забирай, інтелектуальну. Йдеться про здатність критично дивитися на власне минуле. Деструктивна роль таких осіб як Табачник чи його ляльководів очевидна. Але невже шановані підписанти не розуміли, що ескалація конфлікту почалася не із заяв Табачника? Для Галичини вона почалася з неспроможності належно розібратися з „рідним“ правим тоталітаризмом. Підготовка екстремізму почалася не з приходу до влади Путіна чи Януковича, вони гратимуть свою скрипку і використовуватимуть брудні технології, як зможуть. Криза почалася з наївної героїзації ОУН та УПА. 

 

насправді немає конфлікту різних поглядів на війну, а є конфлікт міфологій – радянської та націоналістичної

 

Де були ліберальні інтелектуали, коли відбувалося перейменування вулиць, встановлення пам’ятників особам, які сповідували фашистські ідеї чи були причетні до колаборації та етнічних чисток? Де була громадська опінія, коли псевдо-історики та есбісти оголошувалися відповідальними за упровадження нової „української правди“ у cуспільстві, зокрема у школах?

Переглядаючи кадри сутички біля Пагорбу Слави у Львові, а згодом демарш „Свободи“ у кабінеті голови облдержадміністрації, я зловив себе на думці, що закиди «свободівців» начебто слушні. Так, червоний прапор та партії під назвою „Русское единство“ є символами імперіального та тоталітарного минулого. Але як може „Свобода“, а з нею патріотичний істеблішмент звинувачувати Табачника у пропаганді тоталітарних символів, як ми самі є прихильниками тоталітаризму з оберненим знаком? А останні роки те й робили, що встановлювали культ осіб та ідей, які міжнародна наукова спільнота вважає причетними до злочинів. Адже годі собі уявити, щоб сучасна Італія взялася споруджувати пам’ятники Муссоліні або Іспанія – диктаторові Франко чи Чилі – генералу Піночету, які за логікою місцевих патріотів та міністра Могильова „будували потужні держави“ та „захищали національні інтереси“. Ми навіть не зауважуємо, як навіть у сусідній Польщі всупереч інерції загалу вже давно точиться дискусія довкола, здавалося б, ідеального національного героя Йозефа Пілсудського, якого звинувачують у руйнуванні польської демократії, а відтак і у порушенні прав меншин та появі таких фігур як Коновалець та Бандера.

Чого варті закиди у геноциді, якщо ми самі сидимо на зруйнованій польській, єврейській традиції, відхрещуємося від зв’язків з російською культурою або хочемо мати героїв будь-якою ціною, навіть ціною правди? Де була громадська, наукова опінія, коли у судини суспільного організму знову стала вливатися нова ідеологічна отрута? Я певен, це робилося неусвідомлено, з найщиріших переконань.

Так, це можна було не розуміти двадцять років тому. Чи закривати очі на початку 90-х, як це робило чимало симпатиків України з-за кордону, мовляв, націоналістичні тенденції – це природній наслідок радянського панування, люди прагнуть повернути собі свою історію, культуру, ідентичність. Все втамується. Доповерталися. Повернуті міфи стали бомбами сповільненої дії і починають детонувати саме зараз, під час чергового випробування громадянського суспільства.

Депутати від „Свободи“ праві у тому, що дії влади непрофесійні й є реакцією поліційної держави, що реабілітація символів тоталітарного минулого, передусім, Сталіна є злочином. Але невже вони не розуміють, що їхня відданість націоналістичним гаслам є також відновленням тоталітаризму, тільки більш прихованим і розтягнутим у часі. І що своєю короткозорістю вони штовхають власних дітей, за долю яких так тривожаться, у провалля. І тут справа не тільки в успішній роботі з молоддю. Річ у тім, що останні сім років ця молодь інтенсивно оброблялася не менш тоталітарними ідеологемами. І що силою, яка змушує її зараз йти за радикалами і в обійми політтехнологів, є така мила серцю „національна свідомість“, яка позбавляє молодь критичного мислення й перетворює на зомбі в руках спритних ділків від політики.

Найрозпачливішим є те, що проблема навіть не у „Свободі“. Неможливо мріяти про національних героїв, котрі утверджували насильство, й водночас засуджувати насильство як засіб вирішення конфлікту. І тут вже не грає ролі, чи йдеться про УПА, Крути, Мазепу і т.д. Річ у тому, що Бандера та Шухевич стали предметом широкого суспільного консенсусу. Тому, коли Михальчишин наполягає на тому, що Львів таки є Бандерштадтом, він недалекий від правди. Як би не хотілося це бачити в іншому світлі, „Свобода“ – це не марґінали, а продовження мовчазної згоди загалу, плоть від плоті „української ідеї“, яка в Галичині стала нормою, змусивши навіть доволі ліберального мера говорити про те, що „ми у Львові – всі націоналісти“. 

 

Повернуті міфи стали бомбами сповільненої дії і починають детонувати саме зараз, під час чергового випробування громадянського суспільства

 

І мені зрозуміла розгубленість цієї еліти. Вона справді у розпачі, не знає, як діяти далі. Вона вкотре не розуміє, чому найсвітліші надії на демократичну й заможну українську державу обернулися злиднями і корупцією. Щобільше, дійшло до нечуваного – походів під червоним прапором у серці українськості – Львові! Тут вже залежно від душевної рівноваги справді залишається лише звинувачувати в усьому Донецьк, вищі сили, сіонських мудреців, або спецслужби...

Але ж місцева еліта сама роками виплекала цього дракона, який ось-ось скрутить їй шию! Так, було кілька критичних статей Ярослава Грицака, обережні коментарі Мирослава Мариновича, дискусія на ZAXID.NET , заява Унівської групи. Але чому не було масштабніших і рішучіших дій? Де масові протести авторитетних галичан з приводу маршів ветеранів СС Галичини, яку оголошено цінною історичною спадщиною? Де були галицькі лицарі, коли за Ющенка почала розгортатися профанація історичної пам’яті чи здійснювалися чергові „рейди“ на Схід? За винятком кількох Дон Кіхотів на зразок Василя Расевича, Таріка Амара, Наталки Римської ніхто не хотів брати на себе невдячну справу критикування „наших героїв“.

Конфлікту на День перемоги не було б, або він мав би зовсім інший, цивілізований перебіг, якби не наша інертність і необізнаність, якби ми не віддали Табачнику тієї роботи, за яку досі ніяк не може взятися квола місцева еліта. І тут правий Мирослав Маринович, звісно, свій протест проти тоталітарних символів можна було висловити інакше – через мирну анти-демонстрацію, вшанування жертв радянського режиму. Але чому Маринович не говорить про те, що така демонстрація мусила б також включати пам’ять про жертви УПА, й не тільки поляків та євреїв, але й тисяч українців, які тією чи іншою мірою ставали такими ж заручниками системи, як і хлопці в лісі. І що сам термін „визвольні змагання“ є облудним, бо ніхто не хоче заглиблюватися у дискусію про характер цього визволення, яке обернулося смертю для етнічних чи політичних опонентів. І про його наслідки для мирного населення.

Цивілізований протест неможливий, бо Галичина офіційно та міцно ототожнила себе з тоталітарними гаслами. І це трагедія просвітня, а відтак суспільна, адже галицька громадськість досі не має доступу до якісної науково-історичної інформації, діє інстинктивно й сповідує цінності, які є руйнівними для неї і для країни. І тому нам так важко збагнути критичну реакцію Європи, яка ніколи не підтримає націоналістів, як і не підтримає сталіністів. І зовсім не йдеться про огульний осуд за радянськими штампами під табачниківським соусом на кшталт „буржуазних націоналістів“, „фашистських посіпак“ і т.д., а про пошук мови, яка б дозволила адекватно описати трагедію національного руху. 

 

Але ж місцева еліта сама роками виплекала цього дракона, який ось-ось скрутить їй шию!

 

Я твердо переконаний, що якби галицька еліта ретельно робила свої домашні завдання і критично переглянула історію краю, якби побачила той темний бік українського минулого, то не було б не тільки Пагорбу слави. Не було б антидемократичного режиму, який настільки ж є продуктом радянської ідеології, наскільки в останні роки виплеканий ідеологією націоналістичною. Невже так важко збагнути, що сам факт антирадянського (антиамериканського і т.д.) опору аж ніяк не гарантує демократичної чи гуманістичної програми розвитку суспільства? Це можна побачити хоча б на прикладі талібів чи моджахедів, які в певному сенсі теж є борцями за визволення – релігійне, національне, антиколоніальне. Небезпека провокації буде існувати доти, доки ми будемо вірити у націоналістичний міф, який проголошує українців жертвою історії і нездатними на злочин. І саме це створюватиме місцевий ґрунт для провокацій. Як не російських, то польських, як не польських, то єврейських, яких завгодно, пригадаймо лише велосипедний рейд через Польщу, яку галицька молодь планувала здійснити до могили Бандери у Мюнхені. Ці провокації повторюматимуться безкінечно, бо їхнім початком є перетворення Львова на Бандерштадт.

Згадана процедура історичної гігієни стосується не лише українців, через болісний процес внутрішнього очищення доводилося проходити багатьом цивілізованим культурам – і німцям, і французам, і іспанцям, і полякам, і чилійцям. І навпаки: добрим доказом того, наскільки небезпечною може бути невідпрацьована історія, є ситуація в Угорщині чи Австрії. 26 відсотків крайніх правих на місцевих виборах 2010 р. в Австрії стають зрозумілими тоді, коли відомо, що крім сучасних подразників, як економічна криза чи імігранти, реванш правих має й історичний вимір. Адже консервативні кола досі вважають Австрію однією з перших жертв Райху, заперечуючи існування власної версії правого тоталітаризму – австро-фашизму та масову колаборацію. Так само, як шокуючий реванш правих в Угорщині є спадком імперського минулого та міжвоєнного націоналізму. Однак ці притлумлені у соціалістичний період політичні традицій було знову повернуто у політичний обіг. Можливо, галичанам слід подивитися бодай убік Хорватії, яка попри спротив правих таки спромоглася видати своїх доблесних генералів Гаазькому трибуналу, адже на карті було її демократичне, європейське майбутнє. Та ні, Галичина у своїх демократичних стандартах радше рівняється на Сербію та... Росію.

Доки пострадянській свідомості Галичина протиставлятиме націоналістичну, ми не зрушимося з місця. Усе решта – деталі. Переконаний, якби в нас нарешті відбулася критична дискусія довкола націоналізму, червоний прапор не став би „червоною ганчіркою“, на який би так розпачливо кидався галицький бик, замість того, аби нарешті нести свою виснажену батьківщину до берега нового цивілізаційного континенту. Тим паче, що провокація відбулася під егідою марґінальних політичних партій.

Однією з ознак цієї цивілізованості є здатність до зрілої й диференційованої дискусії, зокрема щодо власного тоталітарного минулого. Той факт, що такі демократичні країни, як Німеччина, Австрія, Франція чи Англія, значно спокійніше ставляться до радянської символіки, пояснюється не лише малим розміром травми. Масові зґвалтування, грабунки, що відбулися після війни, а згодом підтримка тоталітарної НДР давали достатньо підстав для вічної ненависті.

Спокійне ставлення німців чи австрійців до радянської символіки також не є наслідком комплексу вини за жахітливу війну. Вони є результатом зрілого суспільства, яке може дозволити собі таку розкіш, як сучасна історична наука. Бо вона допомагає розрізняти між червоним прапором, як символом Сталіна і НКВС, та червоним прапором, як символом тих анонімних мільйонів, які вибороли цю перемогу всупереч „воєнному генію“ своїх тиранів. 

 

Конфлікту на День перемоги не було б, або він мав би зовсім інший, цивілізований перебіг, якби не наша інертність і необізнаність, якби ми не віддали Табачнику тієї роботи, за яку досі ніяк не може взятися квола місцева еліта

 

Хочемо ми цього чи ні, солдати Червоної Армії, до якої, до речі, було мобілізовано тисячі галичан, зупинили машину смерті, яка загрожувала цілому світові. На превеликий жаль, зовнішня перемога не стала внутрішньою. Попри великі сподівання, військова поразка фашизму не вилилася у демократизацію радянського суспільства, жорна репресій мололи далі. Хоч якраз фронтовий досвід, здобутий, до речі, під тим самим червоним прапором, мав низку позитивних ефектів на радянське суспільство – люди втратили страх і всупереч владі пережили момент загальної солідарності. Вже не кажучи, що цей прапор має свою не-радянську історію, де є символом соціал-демократичного руху й досі використовується європейською лівицею. До речі, тут справа дуже схожа на ситуацію з першим травня, під час якого у Відні та Берліні на демонстрації під червоним прапором виходять тисячі людей, але це вже тема окремої розмови.

Дозволю собі ще одне крамольне припущення. Біда не червоному прапорі, а в тому, що галицький суд над радянською символікою є вибірковим. Якби він здійснювався з глибоких демократичних переконань, сам протест перебігав би інакше, а не під іншими тоталітарними символами. Трагедія в тому, що атака на радянський режим ведеться не з демократичних позицій, а з бункера. Тому відкидання радянського прапора не покращує істотно демократичну ситуацію в країні, це оптичний ефект. І тут є над чим замислитися. Адже прикметно, що така різка зміна у ставленні до радянської символіки відбулася не двадцять років тому, під час відкриття і вшанування жертв масових репресій, коли загострення скорботи й гніву, здається, було найвищий. Без сумніву, в Галичині червоний прапор та серп з молотом ніколи не сприймали з особливим піднесення. Натомість вражає те, що загострення відбулося не на тлі розкриття нових злочинів, а внаслідок однобокого переформатування історичної пам'яті, яке перебігало у стислі строки у медійному, віртуальному вимірі. Дійсно, хіба можна спокійно реагувати на радянський прапор, так палко ототожнившись з ОУН та УПА, як це зробило більшість галичан? Хіба можна вважати „совєтів“ кращими за німців, переглядаючи виключно фотографії закатованих НКВС чи повстанців? Таке однобоке висвітлення історії не могло не привести до різкого відчуження до всього радянського, вже не кажучи про його хронічне ототожнення з російською культурою. Радянська влада ніколи не була до кінця нашою, але після того, як Львів офіційно став Бандерштадтом, й поготів. Хоч варто зазирнути у відому збірку „Розстріляне відродження“ Юрія Лавріненка, аби переконатися в тому, скільки українських письменників були прихильниками комуністичної ідеології – Микола Хвильовий, Тодосій Осьмачка, Павло Тичина, Валеріян Підмогильний, згадаймо лише назви поетичних спілок того часу: Гарт, Марс (Майстерня революційного слова), Вапліте (Вільна академія пролетарської літератури) тощо. Але все це для нас не існує, це все „Совіти“, „азійщина“. Цього не існує, як і не існує європейської лівиці з її давньою традицією і досягненнями. Звісно, після Сталіна і СРСР нам нема чого розповідати про розподіл благ, міжнародну солідарність і соціальну справедливість – розчарування, яке є потужним гальмом у демократизації країни.

В цьому відчуженні я й бачу негативний ефект національного міфу. Його емоційні мотиви зрозумілі, його реальні наслідки є катастрофічними. 

 

Біда не червоному прапорі, а в тому, що галицький суд над радянською символікою є вибірковим

 

Через брак раціональних категорій міф має два руйнівні ефекти. По-перше, робить минуле важливішим за сучасне, а по-друге, змушує сприймати його через міфологічну призму. Що сильнішим буде тиск влади на суспільство у такому міфологізованому світі, то більше з’являтимуться не нові політичні чи громадські рухи та ідеї, а фото закатованих і безкомпромісних героїв, озброєних людей, Чорного лісу, Холодного яру і т.д. Чим більший тиск з боку Росії, тим важливіші Крути, хоч варто зазирнути до „Белой гвардии“ Булгакова, аби переконатися, що російська культура знає аналогічний міф з кадетами, польська – з орлятами і т.д.

Саме тому війна триває не тільки для сталіністів, за останні роки її найбрутальніші сторінки були актуалізовані й освячені у нашій колективній пам’яті. Саме тому відповіддю на подальші дії влади, замість консолідації демократичних сил, цілком може стати насильство. Реакцією на Табачника і Януковича – зривання стрічок, Шухевич, бомба або „машинґвер“. І Північна Ірландія буде ще м’яким порівнянням. Хочеться вірити, що небезпеку ескалації конфлікту добре відчувають ліберали й інтуїтивно, мабуть, і «свободівці». Тільки видається, що останні, як той недосвідчений кухарчук, не до кінця усвідомлюють, що джина з пляшки вони випускають своїми ж руками. Однобоко відновивши пам’ять про насильство, вони прирікають суспільство на „встановлення історичної справедливості“, а фактично помсти, яка змушує повторити травму.

Другим, не менш важливим моментом, і тут я хотів би повернутися до згаданої „роботи з молоддю“, є те, що через брак інформації та освіти націоналізм й надалі залишатиметься єдиною відповіддю на культурні, соціальні та політичні проблеми країни. Якщо ліберали та демократи не зуміють мобілізуватися і провести належну просвітню кампанію, привабливим ставатиме не громадянське суспільство, а «свободівська» ідея нації. Завдяки своїй атавістичній простості вона ставатиме притулком усіх гнаних і голодних, усіх, хто втомився від жорстокої боротьби за існування чи культурного голоду. Саме цим втомленим і розчарованим вона обіцятиме гармонійну органічну спільноту, те, чого всім так бракує тепер: людської гідності, добробуту, порядку і свободи. 

 

Історія показала: протидіяти антидемократичній владі можна лише демократичними засобами. Все решта буде самообманом, який, як показує приклад націоналізму і „Свободи“, рано чи пізно стане для нас пасткою

 

Переглядаючи відеохроніку, я зловив себе на ефекті дежавю: патріотичні „діти“, які намагаються відчайдушно захистити свої права та історію, бої з міліцією, гуртування під радикальними гаслами. Ті ж занепокоєні батьки, які безпорадно спостерігають за ескалацією конфлікту. Але стривайте, а звідки нам це відомо? Спостерігаючи за подіями у Львові, я подумав: щоcь подібне відбувалося у міжвоєнний чи повоєнний час: загострення українсько-польського конфлікту, перші теракти, погроми, репресії, арешти, радикалізація молоді. Але ж тоді українці не мали свого університету, на Сході була одна тоталітарна держава, на Заході – інша, яка вабила своїми „успіхами“. Зараз же ситуація кардинально інша, ми у значно кращому політичному, освітньому та соціально-економічному становищі та знаємо про ціну німецьких успіхів! Але попри різницю в часі, історичному досвіді, ситуація до болю схожа – загал занімів від безвиході й керується страхом. Але найгірше, що на кризу лунають ті самі відповіді, що й вісімдесят років тому: прості рішення, втеча в ілюзію національної спільноти, зневіра у демократії і надія на насильство. Нерозв’язані вузли тоталітарних ідеологій знову стають зашморгом на шиї українського суспільства, і це на 20-му році незалежності!

Що робити? Як і з кожною хворобою – негайно вдатися до профілактики. Історія показала: протидіяти антидемократичній владі можна лише демократичними засобами. Все решта буде самообманом, який, як показує приклад націоналізму і „Свободи“, рано чи пізно стане для нас пасткою. Тому, як це не парадоксально звучить, Табачник є не тільки загрозою, а й шансом для зародження не тоталітарного, насильницького, а нового громадянського, демократичного опору, який би гідно продовжив традицію Помаранчевої революції.

Ми не маємо права чекати на Ірландію, коли проллється кров і неможливо буде знайти винних. Винними будуть всі. У тому трагедія повстанського руху, бо є ситуації, коли скласти зброю є значно більшим героїзмом, ніж продовження самогубної боротьби, яка знищує ціле покоління молоді.

Ми не маємо права чекати, доки репресії тупої влади остаточно віднімуть нам розум і буде пізно з’ясовувати важливі речі. Суспільство має зіграти на випередження усіх політтехнологів чи спецслужб. Чому б, наприклад, не зініціювати на Львівському телебаченні дискусію про ОУН та УПА за участі міжнародних експертів? І при нагоді поговорити про злочини СРСР, або навпаки. Чому не показати приклад Севастополю і Донецьку про те, як відкрито можна дискутувати про „святе“ („мы за ценой не постоим...“) минуле? Але доки ця дискусія буде стосуватися лише радянського режиму і не ставитиме під сумнів методи та ідеології рідного націоналізму, Україна приречена бути полем битви між привидами імперії та демонами периферії.