Про час, тишу, подорожі etc.

Наталка Римська, 31 грудня 20088757

Час - це минуле, теперішнє і майбутнє. Минулого вже немає, воно минуло – майбутнє ще не надійшло, а теперішнє, яке розпадається на частини в минулому і майбутньому, невловиме. І є властиво три часи: теперішнє минулих речей, теперішніх і прийдешніх.

 

Анджей Бобковський. Війна і спокій. Французький щоденник 1940-1944. Київ: Критика, 2006 (переклад О.Герасима)

 

Запис від 10.8.1943

Вчора зранку ми запакували наші баґажі, Робер і хлопці відпровадили нас до найближчого села і ми залишилися самі на дорозі. Порожнє шосе, ранішня легка імла і повна тиша. У делікатних випарах над полями танцювали жайворонки, ніби підвішені в повітрі на тоненькій ниточці. Чути шум крил ворон, які пролітають низько, а далеко перед нами через дорогу перебіг кролик. Це саме ті миті, які я намагаюся вхопити назавжди, у які мені не раз вдається пережити справді невловимий зараз Час. На думку приходить забута «Сповідь» св. Авґустина. Час - це минуле, теперішнє і майбутнє. Минулого вже немає, воно минуло - майбутнє ще не надійшло, а теперішнє, яке розпадається на частини в минулому і майбутньому, невловиме. І є властиво три часи: теперішнє минулих речей, теперішніх і прийдешніх. Їдучи тихою дорогою, занурений у якусь предивну повноту, я гостро відчуваю цю велику фікцію часу, невловимість теперішнього. В людині все є або минулим, або майбутнім. «Тепер» переживаєш через ці два часи. Але бувають моменти, коли є тільки те, що є - миті такі короткі, що жодну одиницю не можна виразити, а однак вони чудові, бо повні. Тільки почуття цілковитої повноти дозволяє вхопити це «тепер». Але в такі миті час взагалі зникає, його немає. І можливо, власне ця безчасовість, цей повний відрив від математичного характеру часу переповнює нас обидвох чимось геть невизначеним, чимось дуже-дуже багатим.

Сотні метрів залишаються за нами, стрілки годинника сунуть вперед, а я, попри це, залишаюся на місці. Очі блукають по стерниськах, по луках, по групках дерев, губляться в лінії дороги. В мені тиша - велика і повна. Чи можна сказати, що ти «подорожував», коли людина долає сотні кілометрів за кілька годин, затримуючись - або ні - в певних пунктах? Я переконаний, що проїхавши з Анже до Ле-Ману на велосипеді, матиму більше прав і підстав твердити, що відбув справжню подорож, аніж особа, яка подолала простір Париж-Сайґон за три дні. Хто із нас переживе більше? Моя подорож дозволяє мені пережиття, повільно наближає мене до мети. Мета затирається, не становить речі самої в собі, простір стає не ворогом, а приятелем, розмова з яким збагачує, розбудовує. Це як загадки на першій сторінці й відповіді на останній. Перескочити з Парижа до Сайґона - це глянути на загадку і, не завдаючи собі труду, прочитати розв'язок. Це перехід від питання до готової відповіді. Ця система не збагачує, не розвиває, не змушує мислити. Людина стає тоді істотою, найбільш подібною до блохи, як каже Кайзерлінґ; жодна блоха не стрибала би безтурботно, без помилки щодо точки, в якій має приземлитися, якби, стрибаючи, ще мусила думати про культуру свого внутрішнього життя. Цілісність людини творить власне її відкритість на світ («Das weltoffenes Tier» М. Шелерa). Але як можна утримати свою відкритість на світ, якщо ти не в стані зауважити нічого іншого, як тільки те, що можливо побачити при швидкості 500 км за годину?

Людина закривається, стає подібною на блоху.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 7

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук