Про львів’ян

«У Львові кожен може виявитись тобі партнером, ворогом, другом, співрозмовником, опонентом, ким завгодно, тільки не чужим хлопцем, який байдуже сидить поруч у метро».

«Служити великодушним людям приємніше за будь-які нагороди» (Лопе де Вега)

Для мене Львів - це люди, з якими, дякуючи долі, мені вдалося познайомитись. Це люди, котрим я завдячую важливими світоглядними речами, якими вони свого часу поділилися зі мною, відтак вплинувши на мої погляди і моє розуміння міста, людей та життя.

З деким мене пов'язують давні товариські стосунки, а декого знаю лише з кількох розмов. Так уже є, що, оглядаючись назад, пригадуєш тих, хто найбільше тебе вразив, - вчинком чи думкою.

Це Мирослав Маринович, який за свої переконання відбув роки таборів. Він є одним із тих небагатьох, хто відмовив собі у спокусі перевести цей факт у політичний капітал. Мені дуже хочеться вірити, що всі ми заслуговуємо тієї праці, яку він робить для нашої громади.

Це отець-ректор Борис Ґудзяк, який на наших очах створює один із найкращих вищих навчальних закладів України і поєднує те, що мріяли поєднати великі мислителі: віру й науку. Не хочеться забігати наперед, але я переконаний, що Український Католицький Університет стає одним із нових, потужних символів Львова. Нового, українського Львова.

Це Блаженніший Любомир Гузар. Я дякую долі, що маю час від часу нагоду почути від цієї великої людини настанови, наповнені мудрістю, вродженим почуттям гумору і далекоглядністю.

Ніщо не зрівняється з невтримною фантазією і нестандартним баченням світу професора Олександра Фільца, який любить людей і дарує свою опіку тим, хто цього потребує.

Це Богдан Панкевич - перший почесний консул у Львові. Людина великої моралі й гідності, дружбою та спілкуванням із яким маю честь насолоджуватися ось уже понад 15 років.

Це Олександра Коваль, яка робить Львів книжковою Меккою, а її енергії можуть позаздрити деякі атомні станції.

Це Ігор та Ірина Калинці, які відчувають Львів голим нервом. Мені часто трапляється чути від них не зовсім приємні для мене речі, різку оцінку, але я бачу в їхніх очах любов до свого краю і бажання досконалості.

Свою порцію відвертої, чесної критики (в очі, а не за спиною) я також завжди почую від Юрка Бойка, коли дорогою до Ратуші зайду до його чудової галереї «Гердан» на Руській.

Це Галина Погорєлова, з якою мені випало довший час працювати в «Самопомочі» й пройти через проблеми та біди сотень і тисяч людей. Ззовні - це сильна і для декого жорстка жінка, яка не визнає компромісів із несправедливістю. Але я знаю, що після зустрічей із людьми, які приходять до неї по допомогу, вона, пропустивши їхній біль крізь серце, може зачинитися в кабінеті й гірко заплакати.

Це моя дружина Катерина, з якою я познайомився 1995 року на День Львова в затишному Бернардинському дворику і яка дарує мені любов, дітей, розуміння сучасного мистецтва і своє велике терпіння до всіх моїх вимог, комплексів, фантазій, мрій і безжалісного робочого графіку.

Це мої батьки, яких я з віком більше розумію. А вони, навіть не знаю, чи більше тішаться за мене, чи переживають.

Це Михайло Косів, у розмові з яким завжди можна почерпнути мудрої виваженості й відданості національній ідеї, а також зрозуміти, що політика і порядність - це не такі вже й несумісні речі.

Це Григорій Явлінський, дискусії з яким дозволяють мені подивитись на процеси зі сторони людини, яка отримала великий політичний досвід. Мені приємно, що Григорій Олексійович не забуває своєї батьківщини і погодився допомагати Львову в розробці стратегічних цілей міста.

Це та велика команда людей, які працюють зі мною у львівській Ратуші. На службу громаді прийшли й ті люди, з якими я співпрацюю ще з часів Інституту розвитку міста й «Самопомочі», а також цілком нові для Львова люди, які кинули насиджені місця і добрі посади у Чернігові, Києві, Івано-Франківську, Луцьку і приїхали до Львова, бо повірили, що тут справді гуртується порядна і професійна команда. Нова хвиля поєдналась із досвідченими, перевіреними кадрами, які прийняли нові виклики і залишились у львівській мерії після змін.

Можна по-різному оцінювати внесок в історію міста моїх попередників на посаді міського голови, але я скажу, можливо, несподівану для когось річ: і Василя Шпіцера, і Василя Куйбіду, і Любомира Буняка я вважаю в дечому своїми вчителями. Адже без їхнього досвіду, їхніх досягнень і їхніх помилок, а також без моїх складних політичних стосунків із ними не було б і моїх знань, і мого досвіду.

Це Ігор Копестинський, який тепер живе у Канаді й відіграв важливу роль в історії міста, львівської журналістики, а також і в моєму особистому житті, давши ідею створення Радіо «Люкс» і газети «Поступ», звідки вийшли багато талановитих журналістів. Зокрема тих, які нині безжально критикують будь-який мій крок чи дії моєї команди, чим підтверджують силу тієї школи.

Це Володимир Костирко - чудовий художник, талановита людина з тільки йому притаманним поглядом на Львів, його історію та майбутнє, і його прекрасна дружина Аня, яка, попри польське походження, говорить українською краще за багатьох українців.

Це Руслана і Сашко Ксенофонтов, із якими мене звела доля на початку становлення Радіо «Люкс». Не так часто трапляється зустріти більш гармонійну пару, без якої не уявляю сьогоднішнього Львова.

Це і Славко Вакарчук, з яким я не є добре знайомий, але чиї тексти завжди викликають у мене живі емоції.

Такі ж непідробні емоції я завжди переживаю на концертах оркестрів під диригуванням Мирона Юсиповича. Особливо я вдячний йому за концерт у кінотеатрі Довженка на Сихові, де вперше звучала класична музика, і за два неперевершені концерти на площі Ринок на Великдень і на Івана.

Це три особливі жінки, що приїхали до Львова з-за океану: Зеня Кушпета, яка організувала рятівну для багатьох спільноту для неповносправних «Лярш-Ковчег», Оксана Винницька, що несе нам нові знання в галузі педагогіки, і невтомна Таїса Бушнель, яка допомагає місту дати собі раду з тією величезною історичною спадщиною, яка дісталась нам від попередників.

Одне з моїх нещодавніх знайомств - це Ігумен Свято-Успенської Унівської Лаври, Ієромонах Венедикт, який жертовно продовжує справу Климентія Шептицького. Проведені декілька днів в Унівському монастирі, короткі розмови з Ієромонахом Венедиктом розширюють горизонти і дають змогу подивитися на життя під іншим кутом зору.

Я не можу згадати всіх, кого хотів би. Протягом останнього часу я познайомився із сотнями людей. Кожна розмова, кожна дискусія чи навіть конфлікт роблять тебе багатшим.

Львів - це дуже своєрідна і складна спільнота. Інколи ти шаленієш від вроджених типово львівських звичок, але, пробувши кілька днів поза містом, уже сумуєш за ними.

Це місто, котре навіть рабів може зробити народом, як співає гурт «Мері», але водночас це місто, де люблять думати одне, говорити друге, а робити третє.

Нещодавно прочитав відгук котрогось інтернет-користувача в одному зі столичних журналів: «У Львові кожен може виявитись тобі партнером, ворогом, другом, співрозмовником, опонентом, ким завгодно, тільки не тим чужим хлопцем у рожевих кросівках, який байдуже сидить поруч у метро».

Ми не є досконалою громадою. Там, де треба об'єднатися, ми можемо посперечатись, побити горщики і нікому, крім самих себе, не нашкодити. Але водночас ми вміємо об'єднатися і підняти революцію в 48-мільйонній країні.

Наша енергія - в нашому щирому прагненні до кращого, до творення відкритого для світу міста, в якому хочеться жити. Я захоплююся всіма тими, хто спрямовує цю енергію в конкретні справи, кожен на своєму місці, маленькими успіхами, маленькими перемогами, самовдосконаленням і допомогою іншим веде наше місто до успіху і я дякую Богу, що подарував мені ці знайомства.