Про особливості української довіри

Згідно з останніми даними Центру Разумкова, серед соціальних інститутів найбільше довіри в українських громадян викликає Церква (тією чи іншою мірою їй довіряють 63,8% опитаних) та засоби масової інформації України (61,9%). Найменше довіряють комерційним банкам (17,3%), політичним партіям (20,5%) і судам (22,4%).

Зупинимося детальніше на співвідношенні показників довіри до Церкви та політичних партій. Відразу потрібно зазначити, що палітра відповідей, яку пропонували респондентам, доволі абстрактна: «повністю довіряю», «скоріше довіряю», «скоріше не довіряю», «повністю не довіряю», «важко відповісти».

Наприклад, з позиції церковної духовно-моральної абсолютності, вважати відповіді «скоріше довіряю» позитивними було б не зовсім вірно. Водночас у людей, котрі так відповідали, судячи з усього, якісь позитивні моменти таки переважили негативні чинники та не дали відповісти, наприклад, «скоріше не довіряю».

З партіями ще більш скрутна ситуація. Що значить «повністю довіряю» та «скоріше довіряю»? Всім партіям однаково? І «КПУ», і «Свободі» разом? Крім того, цілком очевидно, що серед скептичних респондентів, котрі «скоріше не довіряють» партіям, було достатньо тих, хто голосував на останніх виборах за конкретну політичну силу, а це вже свідчить про певний рівень оптимістичного ставлення до партійної системи. З іншого боку, українці, котрі не підтримують жодну з партій, можуть розходитися в тому, «скоріше» або «повністю» вони не довіряють партіям. Хай там як, соціальна практика часто показує, що громадяни, відповідаючи на питання про довіру партіям у цілому, уявляють перед собою образ всієї вітчизняної політики.

Специфіка тенденцій

Враховуючи описані позиції, щоби спробувати простежити співвідношення позитивних і негативних тенденцій довіри українців до Церкви та партій, скористаємося все ж таки логікою, яку Центр Разумкова представив громадськості: загальний позитивний показник –сума «повністю довіряю» та «скоріше довіряю», а загальний негативний показник – сума «скоріше не довіряю» та «повністю довіряю».

І от яку динаміку з жовтня 2001 по березень 2013 року ми отримуємо на графіку:

   

Як ми бачимо, висока довіра українців до Церкви останні десять років йде по висхідному тренду. У низької довіри до партій – лінійний тренд, іншими словами, ніякого тренда немає. Зрозуміло, проводити прямі причинно-наслідкові зв'язки між цими двома тенденціям ми не можемо, оскільки між ними не спостерігається навіть статистичного взаємозв'язку (кореляція між довірою до Церкви та довірою до партій не досягає рівня значимості). Однак графік дає приводи для певних роздумів.

Коли ми переконуємося в недовірі до когось або чогось, нам властиво автоматично чи трохи згодом зміцнювати своє ставлення до людей чи явищ, котрим завжди довіряли та продовжуємо довіряти. Звісно ж, це не означає, що поширена серед українців стабільна незадоволеність політсистемою країни є визначальним чинником висхідного тренда довіри до Церкви. Але систематичне недовіра до української політики може тою чи іншою мірою позначатися на посиленні суспільної довіри до Церкви. Тобто виступати рядовим і знаковим чинником, який сам по собі нічого не визначає, але вносить свою лепту. Наприклад, візьмемо людину, котра щиро шукала останні 5-7 років моральних авторитетів і суспільну опору в політичному житті країни, але ці пошуки для неї успіхом не увінчалися, вона переконалася в крихкості всього соціального, і це стало для неї хай не найголовнішою, але однією з рушійних сил, які у результаті привели цю людину до Церкви. Варто також підкреслити, що для віруючого, який живе церковним життям, церковний організм – це не просто соціальний інститут, а щось більше, і це «щось більше» стоїть вище інституційної природи Церкви.

На користь «факторної» логіки може свідчити співвідношення окремих моментів української довіри до Церкви і партій у десятирічній динаміці. Найкраще це простежити за допомогою більш детального вивчення «коридорів» між двома кривими вказаного графіка.

Точки розвитку, в яких дві криві максимально віддалені одна від одної, говорять про моменти, коли ситуативному зниженню довіри до партій відповідав стрибок довіри до Церкви. Це – вересень 2006 року, березень 2007-го, грудень 2008-го, березень 2009-го, квітень і грудень 2011-го. Що символізують ці місяці у політичному плані? Вересню 2006-го передувала літня парламентська криза. Березень 2007-го – апогей вже іншої політичної кризи, яка привела до розпуску Ради п'ятого скликання. Грудень 2008-го та березень 2009-го – хвиля фінансово-економічної кризи. Квітень і грудень 2011-го – наростання протестних невдоволень і розчарувань у політиці чинного президента та його команди. На тлі всіх цих політичних баталій, фрустрацій і криз Церква заручається довірою все більшого числа українців.

Своєю чергою, наближення двох кривих одна до одної означає підйом довіри до партій і зниження довіри до Церкви. І це – червень та вересень 2004-го, лютий, серпень, жовтень і листопад 2005-го, а також травень 2006-го. У червні 2004-го офіційно розпочалася президентська кампанія, а у вересні був розпал виборчої активності перед першим туром голосування. Лютий і серпень 2005-го – поствиборчий оптимізм, розкол «помаранчевої» команди, зростання політизованості суспільства. Зрештою, травень 2006-го також можна зачислити до поствиборчих очікувань. Констатуємо, що на цих відрізках «нульових» років крива довіри українців до Церкви йшла вниз на тлі активізації політичних надій суспільства.

Говорячи про ставлення громадян до церковної реальності та політичної системи України, потрібно зазначити ще одне контекстне розуміння ситуації. Наприклад, український інформаційно-аналітичний ресурс «Диалог.UA», посилаючись на експертів, заявляє про двадцятирічну «пасивність» Церкви щодо соціально-політичних процесів, які відбуваються в державі та суспільстві, а також у реалізації значних соціокультурних проектів.

Цілком імовірно, що саме ця «пасивність», певна відчуженість і слабкий рівень уваги Церкви до суспільно-політичного життя України й дозволяють їй утримуватися на високому рівні соціальної довіри, поступово підвищуючи його у часовій динаміці. На відміну від партій та інших соціальних інститутів, які активно грають на суспільно-політичному та соціокультурному полі країни, але здобули нижчий рівень довіри українців.

Порівняння та аналогії

У Російській Федерації минулого року довіру до Церкви і в цілому до релігійних організацій висловили 49%. Високим залишається рівень довіри серед росіян і до президента – теж 49%. Тут треба зауважити, що в Україні, на відміну від РФ, Церква долає «психологічний бар’єр» 50% з вагомим запасом.

А от Сербська Православна Церква нещодавно вперше поступилася тамтешній армії першим місцем у рейтингу довіри громадян. Їй довіряє 41% опитаних, сербським збройним силам – 42%. Українська ж армія наразі далека від такої висоти громадської довіри.

Найбільше українські реалії довіри схожі на молдавські. Там теж на першому місці Церква (71%), а на другому – засоби масової інформації (54%). Але в Україні, порівняно з Молдовою, картина складається все ж таки трохи на користь ЗМІ, ніж Церкви.