Прострочена соборність

Cоборність, поряд із незалежністю, є однією з найвищих політичних цінностей. І, як це зазвичай буває з політичними цінностями, дискусії довкола соборності є настільки ж запеклими, наскільки й одноманітними. Час від часу хтось ставить під сумнів доцільність цілості країни, а його у відповідь закидають кізяками.

Через це рефлексію у дискусіях про соборність заступають рефлекси (прицільного жбурляння аргументів і, відповідно, ухиляння від них). І дарма – особливо в часи, коли з соборністю існують чималі проблеми.

Поняття соборності, яким ми оперуємо сьогодні, є елементом концепції національної держави та її ідеології. Для Левіафана (так Томас Гоббс свого часу обізвав державу) соборність країни означає його повновладдя на певній території, що дісталася йому волею геополітичних обставин. Тому Левіафан не толерує сепаратизму – як зазіхання на його владу, територію і пов’язані з нею ресурси. Для посполитих же існує «романтична» версія про одвічне прагнення народу до державної єдності і принесені на її вівтар жертви. Тому соборність постає у суспільній свідомості передусім духовною цінністю, яку обґрунтовують прекрасною метафорою про братерство мертвих, живих і ненароджених. І, звісно ж, ані слова про ресурси.

Аби надати своїй владі легітимності та укріпити соборність, Левіафан прагне гомогенізації культурного простору на ввіреній йому території – принаймні, саме це передбачає класична модель національної держави. У різні часи уніфікації підлягали вірування, говірки, ідентичності, а іноді – й етнічний склад населення. Асиміляція не раз переходила в анигіляцію. Звісно, із суто прагматичних міркувань – just management, нічого особистого. У кінцевому підсумку логіка національно-державного будівництва передбачає досягнення абсолютної економічної та культурної автаркії чи, принаймні, максимально можливе до неї наближення.

Застосовувати моральні критерії до цієї моделі безсенсово: національна держава як форма організованого існування людських спільнот виникла об’єктивно, під впливом сукупності економічних, культурних та технологічних чинників 18-19 ст. На ті часи бездержавні українці не пасли задніх. У ХХ столітті наш націоналізм вільно оперував тогочасними політичними категоріями і мав типову програму вирощування українського національного Левіафана, який мав би простягти лапки від Сяну по Кавказ. І хоч би що казали наші президенти (навіть поточний), український політичний бомонд (та й ми з вами) досі мислить у тих самих категоріях, що й Микола Сціборський чи Степан Бандера.

Але поки ми пережовували інструкції двохсотрічної давності, часи змінилися. Сьогодні автаркія і соціокультурна гомогенність України видаються ще більш фантастичними, аніж у 1930-х. Тоді ми мусили опиратися цілком конкретним «воріженькам», а сьогодні – глобальним тенденціям, що нахабно не рахуються з нашою неготовністю їх сприйняти. Власне, через це наша праця на ниві розбудови Української самостійної соборницької держави і має настільки жалюгідний коефіцієнт корисної дії. Більше того, сумлінне слідування приписам ХІХ століття нерідко викликає цілком зворотній ефект.

І зовсім не через нашу вроджену недолугість. Річ у тім, що в межах антикварного національно-державного мислення культурне, соціальне, етнічне (список можна продовжити) розмаїття країни завжди перебуває під підозрою. Так само як сумнівними видаються й історично сформовані етнічні альянси та симбіози, часом набагато старші за нашого незалежного Левіафана. Не треба далеко ходити за прикладами. Скажімо, елементи російської культури, запозичені «східняками», розглядаються не інакше як наслідки вчорашньої русифікації чи сьогоднішньої духовної інтервенції. Так само, наприклад, польські риси в архітектурній фізіономіці Львова прочитуються як ознаки бастардизації. Згідно з наявними інструкціями, Левіафан має брати скальпель і, що називається, різати по живому. До якого абсурду це може доходити, ілюструє приклад селища Мілове Луганської області: там російсько-український кордон проходить… просто через одну з вулиць. Що й казати про «абстрактні» матерії – мистецтво, ідентичність, соціальні зв’язки.

Намагання Левіафана уніфікувати країну викликають цілком виправданий спротив населення, чиї особливості підлягають нівелюванню. «Східняки», котрі пропускають повз вуха всі заклики «українізуватися», і «западенці», яких змушують визнати себе дітьми та онуками клятих «пособніков фашизма», керуються однаковими почуттями. Найбільш радикальні адепти націонал-автаркізму вірять, що «після перемоги» опір можна буде зламати через коліно, аби Україна справді стала «українською» (по-тягнибоківськи чи по-табачниківськи) і «соборною». Ці замріяні прожекти нагадують ліки з завершеним терміном давності: трохи раніше вони б, напевно, поставили нашого Левіафана на ноги, але зараз діють лише як проносне.

Схожі міркування можуть отримати тавро «сепаратистських» – таких, що ставлять під сумнів цінність державної цілості, «національного» погляду на історію на інших священних корів Левіафана. Насправді ж спроби зберегти соборність України старими засобами стимулюють відцентрові тенденції краще, ніж будь-який цілеспрямований сепаратизм. Втім, не варто поспішати і з висновками про провал «українського проекту». Йдеться про те, що принципи, котрі лежать в основі соборності, треба переглянути з поправкою на вітер історії. Звісно, впровадження новацій – це завжди ризик і цілковита непевність: недарма в народі кажуть, що борозни не псує лише старий кінь. Але якщо кінь здох, то єдине, що ми можемо вдіяти, – це піти на пошуки іншого коня. Інакше навіть зіпсутої борозни не буде.