ПЦУ проти УГКЦ: хто українськіший?

Назарій Заторський
Священик УГКЦ, член Пресвітерської ради та Колегії єпархіальних радників Паризької єпархії УГКЦ, член Комісії у справах мігрантів Конференції Католицьких Єпископів Швейцарії

Ситуація довкола анонсованої главою УГКЦ блаж. Святославом прощі до собору св. Софії в Києві стала неприємним, хоч і цілком очікуваним наслідком томосу. Як я вже зауважував, ця подія фактично відновила ситуацію перед включенням Київської митрополії до складу Московського патріярхату, коли дві гілки Київської митрополії: унійна (греко-католики) та дизунійна (православні) вели запеклу полеміку. Сподівання на нормальний розвиток діялогу між ними (див. поп. допис) не справдилися, і для цього є свої підстави. Що ж стало причиною конфлікту та що він показав?

З боку УГКЦ проведення прощі до собору Софії – вдалий стратегічний хід. Адже надання томосу зробило Православну Церкву України національною Церквою в очах багатьох українців. Тому проща УГКЦ до головної святині України, до сакрального місця, яке є символом спадщини Київської Руси, повинна була наочно продемонструвати, що ПЦУ не єдина спадкоємиця традиції київського християнства, УГКЦ має на цю спадщину не менші права.

Демарш зі сторони патріярха Філарета, а потім і синоду ПЦУ продемонстрував натомість відразу кілька важливих моментів: 1) Від самого початку Філарет грав на те, щоб саме УПЦ КП, а відтак і ПЦУ, стала національною Церквою в очах українців, тож наявність іще одного претендента на це звання ніяк не вписується в цей задум, звідси така різка реакція. 2) Заява синоду ПЦУ ще перед зустріччю митрополита Епіфанія з блаж. Святославом щодо цього питання – це намагання зіграти на випередження, створивши певні передумови, які, поза сумнівом, впливатимуть на зустріч. Якщо це відбулося за погодженням із блаж. Епіфанієм, то це підготовка аргументів для зустрічі, коли він прийде і скаже: я (весь білий і пухнастий) нічого тут не можу вдіяти, мої єпископи (це вони вузьколобі фанатики) проти, я ж мушу до них дослухатися. Якщо ж Епіфаній за цим не стоїть (що доволі сумнівно), то це намагання синоду єпископів показати новому очільнику Церкви, хто в хаті господар. Тоді питання в тому, чи Епіфаній прогнеться під синод, чи спробує відстояти право на власну позицію і ведення власної політики. В кожному разі, найбільше від цієї ситуації виграв Філарет, який довів, що його зарано списали – він залишається сильним гравцем на полі церковної політики, з ним потрібно рахуватися.

А тепер щодо поведінки третього гравця – української влади, яка в цій ситуації завалила свій іспит на зрілість. Тобто спершу дали дозвіл на проведення прощі, тоді сказали, що дозволу не давали, тоді взагалі заглохли. З цього стає очевидним, що українська влада бере курс на протегування та просування ПЦУ як державної Церкви на всіх рівнях. Але знаючи «любов» українців до влади і всього, що вона офіційно просуває, така політика навряд чи піде на користь насамперед самій ПЦУ, яка, як виглядає, цього статусу і цих преференцій усіляко добивається. І в цьому нема нічого дивного, адже патріярх Філарет сформувався в умовах, коли Церква могла вижити виключно в ролі монопольної державної Церкви, всі інші конкуренти державою нищилися (досить згадати долю УГКЦ в СРСР). Та чи доцільно це в сучасних суспільно-політичних умовах?

У кожному разі, ситуація навколо прощі УГКЦ до собору св. Софії в Києві продемонструвала бажання обох гравців: і УГКЦ, і ПЦУ боротися за статус національної Церкви українців. І в умовах війни з Росією та патріотичного підйому кожна з них буде демонструвати свою українськість і намагатиметься перевершити тут свого конкурента, кожна буде боротися за те, щоб виглядати «українськішою». Але ключове питання, як на мене: скільки в цьому всьому Христа та Його євангелія, а скільки націоналізму? Це питання – той відомий слон у кімнаті, якого чомусь ніхто не хоче помічати.

Оригінал

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук