Різні нацизми

Засновники комунізму Маркс з Енгельсом колись вигадали дуже слушне гасло: «Пролетарі всіх країн – єднайтеся!» Звісно, що прибічники якоїсь ідеї чи системи цінностей повинні об’єднуватись, в якій країні світу вони б не перебували. Антиглобалісти, ґрінпісівці, екоактивісти, елгебетівці і т. п. усього світу завше і всюди виявляють зразкову солідарність. Наївне запитання, чому Китай допомагає загарбницькій Росії, а річ у тім, що і перший, і друга є зразковими автократіями, і було б дивно, якщо б сучасна автократична вісь зла у відстоюванні своїх цінностей, чи то антицінностей, була б роз’єднаною і несолідарною. Так само і світові демократії у допомозі Україні виявляють солідарність, і, на диво, в тих країнах, де індекс демократії вищий, а індекс корупції нижчий – ця допомога більш потужна, а де є проблеми з демократичними інституціями, підтримка України менша.

Але є й винятки. У зв’язку з тим, що «привид вештається Європою», але вже не привид комунізму, а привид перемоги на виборах правих радикалів у багатьох європейських країнах, створилась ситуація, можна сказати, явного розколу у цьому таборі. З початком повномасштабної путінської агресії проти України похитнувся звичний стереотип про те, що всі праворадикальні сили є незаперечними прихильниками Кремля.

Звичайно, політика класичних «залізобетонних» і «бюджетних» посіпаків Москви: угорської Fidesz, німецької Альтернативи, польської Конфедерації, словацької Smer-SD, австрійської Свободи і багатьох інших не змінилася, однак першою приємною і доволі неочікуваною ластівкою для України була перемога праворадикальної партії Брати Італії на чолі з Джорджею Мелоні, яка взяла курс на беззаперечну підтримку України. Остання приємна ластівка від європейських праворадикалів – перемога на виборах у Нідерландах Діка Схоофа, який висловив президенту Зеленському запевнення у подальшій підтримці України у війні з Росією, і це не пусті слова, бо за всіма ознаками Україна невдовзі отримає від Нідерландів 24 винищувачі F-16.

Напередодні і під час позачергових виборів у Франції як праворадикальні, так і ліворадикальні політичні сили чогось забули свою прокремлівську риторику, і навіть Марін Ле Пен висловлює Україні «свою повагу і підтримку» і засуджує російську агресію. Чи то у Кремля закінчилися гроші на фінансування своїх ключових симпатиків, чи на те є якісь інші причини, покаже подальший розвиток подій на європейському континенті.

Все ж таки, здається, розв’язання найбільшої в Європі після Другої світової війни агресії багато що змінило у ставленні правих радикалів до Росії, та й після 2014 року у цьому таборі також відбулася певна переоцінка цінностей. Говорячи про ВО «Свобода», почнемо з того, що з її лав вийшло найбільше з усіх політичних сил героїв Революції Гідності і російсько-української війни, тут вже нема чого додавати. Але згадаймо, як на диво свободівці до 2014 року гаряче підтримували своїх братів по політичному спектру – європейських правих радикалів, явних агентів Москви: з помпою приймали у Львові в театрі Заньковецької старого Ле Пена – ще більшого ватника, аніж його донечка, гаряче підтримували лідера австрійських праворадикалів Йорґа Гайдера, болгарську прокремлівську «Атаку» та інших поціновувачів ідеології і грошей Кремля.

Та й симпатій до самого Кремля і його ідеології в середовищі українських праворадикалів не бракувало: Корчинський і Арестович їздили до Москви на посиденьки з найскаженішим українофобом Дугіним, а Білецький мріяв про конфедерацію України з Росією. Найвідомішій і найскандальнішій свободівці дуже припав до душі термін, вигаданий російськими фашистами – «ліберасти», який вона дуже часто повторювала. Так що якась солідарність «пролетарів», тобто «радикалів усіх країн» все ж таки простежувалась в українських ультраправих навіть у бік Кремля. Кажуть, що в легіоні «Свобода Росії» в складі ЗСУ проти путінського режиму воює достатньо російських націоналістів, але це вже трохи інша історія.

Отож націоналізм чи нацизм просто як явище виявляється чимось нейтральним, а поганим чи добрим він стає лише у стосунку до різних націй і держав. То що ж таке націоналізм? Ознака тоталітаризму, авторитаризму чи демократії? У Білорусі, наприклад, ступінь денаціоналізації дорівнює ступеню автократії, а ступінь посилення національної свідомості – ступеню демократизації. Натомість у Росії з точністю до навпаки: посилення націоналістичної свідомості веде до посилення авторитаризму.

Для російської ідеології поняття українського націоналізму і демократії – тотожні. Всі демократичні здобутки української нації останніх десятиліть: Помаранчева революція, Революція Гідності, спроби демократичних реформ за незаперечним визначенням усіх московських і промосковських аналітиків і політиків – це відродження українського нацизму у його найнепривабливішій формі. Виявляється український націоналізм – дуже поганий, це нацизм, а російський – дуже гарний і зовсім не нацизм.

Таким чином, імовірно існують націоналізми хороші й погані? Це насамперед і проголошує Росія: російський, сербський, угорський, болгарський націоналізми дуже хороші; натомість український, білоруський, молдовський, казахський, литовський, естонський – дуже погані. Наприклад, у Сербії і Болгарії місцевий націоналізм ненавидить США, як і в Росії. У Сербії і Росії за США лише усілякі «безродні» космополіти, «ліберасти», національно ж свідомі громадяни проти. А в Україні національно свідомі «світоміти» обома руками за Америку.

Справді різні бувають націоналізми. Сербського націоналіста Мілошевича понад 70 відсотків росіян не проти були поховати біля кремлівської стіни. Оце був дуже хороший націоналіст, це нічого, що він організував найбільший геноцид у Європі від часів Гітлера. Що більше він знищив хорватів, албанців, боснійських мусульман, то краще, бо він був великим другом Росії і великим ворогом Америки. Сербський націоналізм – хороший націоналізм. Патологічний людоїд Саддам Хусейн наказував розрубувати на частини тіла своїх політичний противників і в мішках відсилати кавалки тіл їхнім родичам. Але він був проти Америки, значить іракський націоналізм – хороший націоналізм, а відповідно курдський – поганий.

Сексуальний маніяк, ґвалтівник сотень жінок Муамар Каддафі – був представником хорошого лівійського націоналізму, бо він був записним ворогом США. Башар Асад десятками тисяч вбивав і далі вбиває власних громадян, але він є символом боротьби проти Америки – значить свій хлопець і йому треба усіляко допомагати. Росія свого часу залюбки б визнала найбільшим другом Усаму бен Ладена – адже він мав найбільші успіхи у боротьбі проти Америки, але (от біда!) Чечня не давала цього зробити, а зараз Дагестан не дає. Утім сьогодні справа трохи помінялася - Путін назвав Талібан союзником Росії у боротьбі з тероризмом, і гротеск полягає у тому, що два хронічні невиліковні алкоголіки записалися до клубу тверезого способу життя.

Зараз іде потужна мусульманізація Росії під тихеньку китаїзацію Далекого Сходу і Сибіру. У родинах росіян народжується в середньому одна дитина, у родинах російських мусульман п’ять-шість дітей. Не виключено, примхи демографії приведуть до того, що років за двадцять-тридцять ім’я нового російського президента може бути Салават Юлаєв, а етнічні росіяни відійдуть на другорядні позиції. То вже нарешті тоді рідний бен Ладен стане канонічним героєм Росії, а російський націоналізм – найкращим націоналізмом у світі, з мусульманським присмаком, і євразійські цінності позбудуться застарілого та непотрібного префіксу євр-.

Але, на жаль, для Росії на сьогодні кількість хороших націоналізмів у світі скорочується. Наприклад, болгари вже рідко згадують «визвольний» антитурецький 1878 рік і майже не шанують того Альошу, котрий «стоит над горою, Болгарии русский солдат», ба більше – в Софії цього «Альошу» просто демонтували. Хороший, канонічний у російському розумінні болгарський радикальний націоналізм давно вже пасе задніх у болгарських політичних розкладах. Дуже правильні в російському розумінні гасла: вихід з НАТО і ЄС, палка любов до Росії, посилення ролі православної церкви, ксенофобські антиромські і антитурецькі виступи (10% турків, як і в часи Османської імперії, гноблять і принижують болгар etc.) вже не знаходять у болгар достатньої електоральної підтримки. Утім атавізми «Альоши» в цій країні все ж вигулькують: за останніми опитуваннями за посилення допомоги Україні виступають лише 24% болгар, проти 63%. Хоча та ж сама Болгарія у перший рік повномасштабної війни поставила Україні чи не найбільше боєприпасів з усіх країн Європи, що не може не тішити.

Після Болгарії і Сербія потроху перестає бути великою прихильницею ідеї «Великої Росії». У Сербії, яку натівські літаки бомбардували у березні 1999 року, до речі, вбиваючи сотні мирних мешканців, до повномасштабного вторгнення Росії в Україну було вдвічі більше прихильників вступу до НАТО, аніж в Україні (!) Президент Александр Вучич нещодавно послав сигнал Путіну, що його країна залишається прибічницею вступу до Європейського Союзу. Хоча проросійські симпатії в сербському суспільстві ще досить сильні, все ж елементарна географічна і ментальна близькість цієї країни до «священних каменів Європи» не дає їй шансу остаточно впасти в обійми загарбницького Мордору.

Утім головний чинник зближення Сербії з ЄС і поступовий відхід від Москви – чисто прагматичний – очікування мільярдних інвестицій та інновацій, на що від Росії сподіватися марно. Справжнім шоком стала інформація видання Finincial Times, підтверджена самим президентом Вучичем про те, що Сербія за два останні роки продала Україні боєприпасів на 800 мільярдів євро і надалі масштаби експорту зброї з цієї країни можуть збільшитися. Якщо зіставити ВВП Сербії і США, то виявиться, що ця військова допомога Україні з боку сербів (хоча й небезкоштовна) фактично дорівнює військовій допомозі американців!

«Русский с китайцем – братья навек!». Ці гасла сьогодні знову актуальні, хоча щодо китайських «братів», то зрозуміло, хто з них тепер старший, а хто молодший. Росія, відкинута своїми колишніми «братами», шукає собі нових «братів» з хорошими націоналізмами. Дуже гарні шанси стати для росіян «братьями навек» у північних корейців, іранців, палестинців, сирійців, венесуельців, купи маловідомих африканських країн, які занадилися з візитами до Москви, навколо якої вже планують будівництво «афродеревень». А цілі африканські конфедерації під омофором Кремля утворюють «Чоронорашію». Цікаво, який історичний термін прослужать ці нові хороші націоналізми Росії, бо рано чи пізно запеклі друзі чи «брати» Росії стають її запеклими ворогами, і в неї як зазвичай залишаються лише двоє надійних союзників – армія і флот…

На титульному фото учасники «Русского марша» у Москві. Фото Reuters.