Росія – вічний супротивник України

Українська держава, на жаль, приречена співіснувати зі своїм північно-східним сусідом. Враховуючи історичний досвід такого співжиття можна говорити, що теперішня Російська Федерація є екзистенційним ворогом/опонентом/супротивником України. І так було завжди… Не будемо вдаватися в глибокі історико-філософські роздуми причин такого відношення до нас з боку Росії-Московії, але повинні сприйняти таку реальність як данність, з якою нам жити.

Частково спільна історія, певні спільні слов’янські корені лише підкреслюють категоричну нашу різність в світоглядному та державницькому розвитку. Росія як один із осколків Київської Русі, попавши під вплив Золотої Орди, - стала її повним відображенням і продовженням. Саме тоді відбувся екзистенційний розкол двох цивілізацій між так званим європейським, умовно демократичний шляхом розвитку та східним, авторитарний методом функціонування держави. В подальшому усі «фасадні» дії Московії, як то наприклад, фактична крадіжка слова Русь-Росія, прийняття християнства, реформи Петра I не відміняли «азійськості» у їх державотворенні.

На превеликий жаль, така самовизначеність Росії усі подальші періоди проходили болюче для її сусідів, яких імперія хотіла або поглинути або підпорядкувати. Причиною таких агресивних дій окрім банально імперських був постійний конфлікт всередині Московії між її елітами.

Частина таких еліт вважала себе європейцями і відповідно вбачала в існуванні більш «прозахідних» інших слов’янських цивілізацій загрозою своєї «європейськості». Ми, українці, білоруси, поляки та інші, ніби відтіняємо їх своєю більшою приналежністю до Європи. Таким чином, з одного боку ми жертви імперськості, з іншого - боротьби за спадок європейської цивілізації. Такі дії нашого агресивного сусіда не одноразово приводили до втрати нашої державності. Радянський період окупації України був черговим болючим етапом російсько-українського протистояння, який завершився винищенням мільйонів українців, заселенням нашої території громадянами інших національностей та русифікацією більшості наших міст.

Кожен наступний період окупації несе все більшу загрозу збереження України та української держави.

Україно-російська війна 2013-2021 років розглядалася і розглядається теперішньою російською владою як період остаточного вирішення «українського питання». Путін неодноразово заявляв і всередині країни і західним партнерам, що Україна не заслуговує на власну державу. Частина її , мовляв, належить Росії, а частину пропонувалося розділити між східно-європейськими країнами. Звідси і план «Новоросія», який на щастя не вдалося реалізувати. Закінчилося усе на даному етапі «лише» окупацією частини нашої території.

Проте небезпека нікуди не поділася. На мою думку, особа президента РФ не є єдиною причиною загрози для Української держави. Російська еліта як в минулому, так і в майбутньому загарбницьки дивиться на нас і вбачає в нас світоглядну, цивілізаційну загрозу.

Усім напевно відомі російські дефініції, мовляв, без України не буде Російської імперії… Центробіжні і центровідштовхувальні тенденції, які відбувалися в російській імперії, впродовж її історії не міняли її, Росії, ставлення до нашої державності. Сподіватися на те, що демократична Росія майбутнього змінить на 180 градусів свою політику по відношенню до своїх західних сусідів звичайно можна. Але враховуючи остання 300 років історії такі сподівання є як мінімум наївними, а фактично – небезпечними і навіть злочинними. Ми мали 22 роки невеличкого перепочинку, який мали би використати на побудову власної державності. На жаль, справилися ми зі своїм «домашнім завданням» на слабеньку трієчку.

Зараз не будемо шукати цьому причини. Підкреслимо лише той факт, що ми не змогли використати час, поки наш північно-східний сусід був ослаблений і переживав період відновлення сили після розпаду останньої імперії. Ми не збудували країну із сильними державними інститутами, сильною економікою і сильною армією. Наслідком цього і стала війна на сході України та окупація частини території…

Так виглядає, що час «рожевих окулярів» давно закінчився. Більшість українців знають хто є ворогом, який напав на півдні і сході України. Є навіть бачення і певні кроки в побудові сучасних збройних сил, які зможуть дати відсіч зовнішній агресії. Проте ми повинні усвідомити, що акцент на відбитті такої агресії і навіть на поверненні захоплених територій є лише частиною правильної зовнішньої політики. Навіть побудова успішної економічної країни не вирішить усіх проблем із РФ. Ми повинні усвідомити і змиритися з тим, що нам і в майбутньому прийдеться жити із нашим екзистенційним якщо навіть не ворогом то точно екзистенційним опонентом. І можливості позбутися цього у нас не має. Таке усвідомлення потребує довгострокової державної політики, спрямованої на планування та прогнозування нашого співіснування…

Центр протидії дезінформації є лише маленькою частинкою такої політики. Вважаю, що потрібно створити «інститут Росії», як науковий центр, де би на державному рівні вивчалася внутрішня та зовнішня політика сусіда, тенденції, які там відбуваються, вивчення думок основних політичних та громадських лідерів. Необхідна постійна робота по прогнозуванню різних сценаріїв розвитку Росії та її зовнішньої політики в Європі в короткій, середній та довгій перспективі. Звичайно велику роль потрібно приділити і реформі в Службі безпеки України та Службі зовнішньої розвідки, дії яких також повинні бути заточені на постійну протидію різноманітним гібридним впливам з боку РФ, починаючи від дипломатичних та інформаційних і закінчуючи військовими.

Маючи постійного сильного опонента і навіть ворога під боком нам потрібно враховувати той факт, що зовнішні фактори безумовно будуть впливати і на внутрішні. І чим більш успішною буде Україна, тим більшою буде протидія зі Сходу. Нам не вдасться ігнорувати цивілізаційну зовнішню загрозу, закрившись у власній шкаралупі. І приклад Ізраїлю у постійному ворожому оточенні лише підтверджує цей факт. Будьмо сильні, успішні та найголовніше – проінформовані. А проінформовані – значить озброєні…