Росіяни кажуть їм, що їх ніхто не чекає

До Україну досі не повернулися всі військовополонені, які утримуються в Росії, оборонці маріупольського комбінату «Азовсталь». Наразі в російському полоні перебуває близько 6500 українських військовиків. Обмін військовополоненими відбувається завдяки титанічній роботі, в якій беруть участь, зокрема, громадські організації. Українські солдати, яким вдалося повернутися, розповідають про пекло, через яке вони пройшли в російському полоні.

Ми залишились собою
Ми загорнулись у ніч
І вільні вуста стисли від болю
Але й в найглибші підвали
Світло повернеться знов
Крик нового дня рветься на волю

(Океан Ельзи – Місто Марії)

Коло перше – Маріуполь

Російський штурм комбінату «Азовсталь», який простягнувся на величезному просторі східної частини Маріуполя, розпочався в середині березня і тривав до 20 травня 2022 року. Станом на середину квітня території підприємства залишалися останньою непідкореною російськими військами частиною міста з більш ніж 400-тисячним населенням. Українцям вдавалося так довго тримати оборону значною мірою завдяки розмірам і конструкції «Азовсталі». Металургійний комплекс займає площу близько 11 км2, він складається, серед іншого, з бункерів глибиною до кількох поверхів і складної системи вузьких тунелів. Якби була можливість регулярно постачати майже 2500 захисникам боєприпаси і продукти харчування, а також надавати медичну допомогу, «Маріупольська фортеця», ймовірно, залишалася б непідкореною ще довше. Але з кожним днем забезпечення захисників «Азовсталі» ставало дедалі складнішим завданням для української сторони. Адже єдиною можливістю доставити найнеобхідніше було повітряне сполучення. На жаль, виконання цього завдання могло виявитися самогубною місією, хоча б через дедалі частіші обстріли комбінату з боку росіян, зокрема зі застосуванням заборонених міжнародним правом фосфорних бомб.

Розуміючи, що під землею, позбавлені медичної допомоги, в муках помирають люди, причому не тільки військовослужбовці, а й цивільні, українська влада вирішила піти на угоду з росіянами. У цій ситуації для Києва найважливішим було врятувати життя своїх громадян. Кремль, натомість, міг заявити про успіх, закріпивши встановлення повного контролю над містом. Більшість захисників комбінату після 63 днів опору склали зброю 20 травня 2022 року. Однак для багатьох з них участь у цьому бою, що проходив у підвалах комбінату, виявилася лише першим колом пекла. Наступне чекало на них у російському полоні. Один з колишніх військовополонених – солдат Збройних сил України Дмитро.

Коло друге – Оленівка

Чоловік не хоче повертатися до спогадів про підвали «Азовсталі», категорично відмовляється говорити про дні, проведені в підземеллі, коли агресор постійно атакував останній бастіон оборони Маріуполя – міста, яке за іронією долі було колись одним з найбільш проросійських міст України. Після падіння Маріуполя Дмитра відправили до транзитного табору в Оленівці на тимчасово окупованій українській території Донецької області. Там до нього не застосовували фізичного насильства, але українських військовополонених утримували в принизливих умовах. Близько 450 чоловіків були напхані в сирий, непровітрюваний барак, розділений на маленькі камери, розраховані на сотню осіб. Матраців не було. Дмитро спав в одязі на бетонній підлозі. Світло в бараку горіло 24 години на добу, ув'язнені були позбавлені доступу не тільки до медичної допомоги, але й до туалету або душу. Перші кілька днів вони не отримували ні їжі, ні навіть води. Після цього їм давали близько пів літра води на день на кожного і невеликі, нерегулярні порції їжі. Протягом усього часу утримання в таборі вони не мали можливості повідомити родичам про своє місцезнаходження або про те, чи живі вони взагалі. Дмитро залишив Оленівський табір наприкінці травня 2022 року.

Через кілька тижнів саме там сталася трагедія, яка наочно продемонструвала порушення росіянами Женевських конвенцій перед усім світом.

Групу українських військовополонених – переважно захисників Маріуполя – переселили в одне місце. Потім під будівлею було закладено вибухівку. Внаслідок вибуху загинуло 53 людини і близько 100 отримали поранення. Ймовірно, це був термобаричний заряд, який вибухає з більшою силою, ніж інші звичайні бомби такої ж ваги, і завдає більших страждань жертвам вибуху.

Коло третє – виправна колонія на території Росії

У червні, після 12-годинного перевезення вантажівкою зі зв'язаним тілом і зав'язаними очима, Дмитра доставили до виправної колонії на території Російської Федерації. Про своє місцезнаходження він дізнався лише зі штампу на своїй постільній білизні. Незабаром після прибуття його жорстоко побили.

«Вони змусили мене роздягнутися догола. Мою форму запакували в пакет з моїм прізвищем. Змусили бігти по коридору до вікна з опущеною головою, – згадує чоловік. – Ліворуч і праворуч від мене стояли солдати у формі. Їх було близько п'ятнадцяти. Вони били мене по різних частинах тіла руками, ногами, навіть коли я впав і почав повзати по землі. Наприкінці вони змусили мене нахилитися, і мене вдарили по спині дерев'яною палицею. Мені видали тюремний одяг, який мені не підходив. Коли мене завели в камеру, то знову побили».

Чоловіка помістили в камеру розміром 3 на 5 м2, занадто малу для нього і семи інших ув'язнених. Приміщення було без вікон, непровітрюваним і неймовірно вологим. Стіни і стеля були вкриті пліснявою. Штучне світло горіло 24 години на добу. Крім того, туалет навіть не був відокремлений від житлової зони перегородкою. Після кількох годин перебування в камері Дмитра та інших полонених вивели на «огляд особистих речей». Їх поставили обличчям до стіни з широко розставленими руками і ногами, а потім знову побили. Такі перевірки проводилися два-три рази на день. Зазвичай охоронці використовували гумовий кийок, також поширеною практикою були удари по обличчю рукою в тактичній рукавичці. Дмитро згадує, що кати точно знали, куди бити, щоб було боляче.

«Коли ми сиділи в камері, то чули, що охоронці робили з іншими в'язнями. Ми розуміли, що рано чи пізно дійде черга і до нас, – розповідає колишній в'язень. – Насправді, крім допитів і побиття, більше нічого не відбувалося. Допит, побиття, допит, побиття. Одного разу я майже тиждень не міг дихати, ребра так боліли, що я міг робити тільки короткі, нерівні вдихи... Я навіть не міг попросити консультацію у лікаря. Хлопці розповіли мені, що вони роблять з тими, хто скаржиться».

Російська Федерація безжально порушує всі закони та звичаї війни. Страшною закономірністю є те, що українські бранці залишають російський полон у стані крайнього психічного та фізичного виснаження. Деякі з них навіть не впізнають своїх рідних, не знають, звідки вони приїхали, не пам'ятають своїх імен. У них сильна анорексія, незагоєні рани, синці та багато прихованих переломів. Хронічні захворювання також загострюються через відсутність доступу до адекватної медичної допомоги та ліків. Російська сторона блокує доступ міжнародних організацій до місць утримання ув'язнених.

України вже нема

«Коли нас били сильніше, ніж зазвичай, це означало, що наші хлопці надавали окупантам!» – так згадує своє перебування в російському полоні Сашко, який, як і Дмитро, служить у Збройних силах України. На самому початку повномасштабного вторгнення чоловік потрапив у полон до ворожих сил. Протягом кількох місяців над ним постійно знущалися як фізично, так і морально.

«Вперше мене побили, як тільки забрали, – згадує чоловік. – Мене затягли в сарай, командир групи, який мав кавказький акцент, застосував металевий прут. Він бив мене по руках, ногах, спині. Я закрив голову руками. Йому було все одно, куди бити. Коли все закінчилося, мені зав'язали очі і вивели у двір. Ми мали їхати до в’язниці, але повз нас проїжджала колона російських танків. Командир кинув мене на коліна, щоб я перечекав, поки вона проїде. Він побачив у моєму паспорті, з якого я міста, і сказав: «Ці танки їдуть на твоє місто, скоро все закінчиться».

У слідчому ізоляторі солдата помістили в тісну камеру з близько 50 іншими ув'язненими (вона була розрахована максимум на 20 осіб). Потім почалися виснажливі допити, і його змусили записати відео із закликом до українських військовиків скласти зброю.

«Вони погрожували, – розповідає він, – що якщо я цього не зроблю, вони знайдуть моїх родичів у нашому рідному місті, яке вони нібито вже окупували, і вб'ють їх. Мені прокололи руки ножем».

Після цього Сашка відправили до однієї з колоній на території Росії. Його спогади про той час яскраво нагадують розповідь Дмитра – щоденні допити, побиття, застосування електрошокера, відсутність доступу до елементарної гігієни, ув'язнення в тісному приміщенні без доступу свіжого повітря, недостатня кількість води та їжі, примушування їсти поспіхом (щоб обпекти язик і піднебіння), нацьковування собак. Психологічний тиск на полонених також був у порядку речей – їм навіювали, що все більше українських міст падає під російським натиском і що полоненим нікуди повертатися, що на них ніхто не чекає. Їм пропонували прийняти російське громадянство.

Сашко згадує, що їх змушували читати книги про «велику вітчизняну війну», під час якої «героїчний російський народ всіх переміг».

«Один з нас мав читати вголос, решта слухали, – розповідає чоловік. – Також нам запускали патріотичні пісні. Перше, що мені запам'яталося, коли я зайшов до камери, – це музика, яка грала. Я ніби перенісся в 1937 рік: обшарпана камера, ця музика... Нас також змушували вчити і співати російський гімн. У цей час нас знову били, щоб, як вони казали, “краще запам'яталося”».

Дмитро – захисник Маріуполя – також згадує ці пропагандистські «уроки».

«Було два тижні, коли нікому не давали присісти. Ми весь час ходили по мікроскопічній камері. Один з нас мав читати вголос книжку, де йшлося про те, що українська мова – це вигадана мова, що всі наші поети, Шевченко і так далі – вигадані персонажі, що бій під Крутами – це вигадка, що жодного бою взагалі не було...» – згадує він.

Не всі українські військовополонені повертаються додому. Олександр Мацієвський був страчений росіянами за вигук «Слава Україні!». Відео його страти з'явилося в мережі в березні 2023 року (український солдат був убитий наприкінці 2022 року). Мацієвський одразу став символом героїзму й опору для України, що боролася. У листопаді 2023 року в місті Ніжині на півночі України було відкрито пам'ятник, присвячений його пам'яті. Адже Україна одночасно веде війну проти загарбника та боротьбу за пам'ять і справедливість для своїх жертв.

Боротьба за майбутнє

Однією з організацій, яка займається українськими військовополоненими, є Гельсінський фонд з прав людини (ГФПЛ). Його співробітники також документують військові злочини Росії на території України – зґвалтування, викрадення, примусове переселення, тортури і нелюдське поводження з військовополоненими і цивільними особами, обстріли житлових районів (шкіл, лікарень), страти, використання цивільного населення як живого щита, створення військових баз у цивільних об'єктах. Документація, зібрана під час інтерв'ю з жертвами і свідками російських злочинів, допоможе доповнити докази для судових процесів над тими, хто постане перед Міжнародним кримінальним судом у Гаазі.

«Демократичний світ має тиснути на Російську Федерацію, щоб наші солдати якнайшвидше повернулися додому, – вважає Сергій, співробітник української філії ГФПЛ, який працює з військовополоненими. – Російська сторона не надає необхідної медичної допомоги, застосовує тортури, нелюдськи поводиться з тими, кого утримує в полоні. Крім того, ми повинні боротися за те, щоб росіяни дозволили хоча б представникам міжнародних організацій відвідати наших хлопців у полоні. Щоб вони дозволили передати необхідну гуманітарну допомогу, наприклад, їжу чи медикаменти. Якщо вони не надають її самі, то нехай це роблять інші».

За словами чоловіка, ще одним важливим кроком для демократичних держав є надання медичної, психологічної й матеріальної підтримки тим, хто пережив полон.

Дмитро і Сашко також є підопічними Фонду. Хоча їм нелегко повертатися до днів, проведених у полоні, вони обидва переконані, що свідчити – це їхній моральний обов'язок. Рани на їхніх тілах колись загояться. Гірше – душевні рани. Вони можуть не загоїтися ніколи.

Оксана – психолог, яка працює з колишніми військовополоненими. Вона вважає, що однією з найбільших травм для тих, хто потрапив у полон, є втрата ідентичності солдата.

«Коли ворог зриває з них форму, вони зазнають звірячого насильства з його боку, стають свідками загибелі товаришів і перестають думати про себе як про солдатів, – каже вона. – Вони стають військовополоненими, а потім відчувають себе подвійними невдахами, як ті, хто навіть не знав, як адекватно подбати про власну безпеку».

Подальші проблеми виникають після повернення з полону і при спробі адаптуватися до життя в цивільному просторі.

«Суспільство очікує, що вони не будуть з'являтися у формі, розповідати про те, що з ними сталося. Часто їм кажуть забути про це, жити далі. Перед народом і українською державою стоїть величезний виклик. Не можна допустити, щоб колишні в’язні виявилися втраченим поколінням», – додає Оксана.

Для цього необхідно створити для колишніх військовополонених не лише реабілітаційні центри, які надаватимуть психологічну чи матеріальну допомогу. Важливо також, щоб вони відчували себе потрібними суспільству, щоб у них було місце в ньому, щоб вони могли перекваліфікуватися й заробляти собі на життя.

Повернення

Кілька місяців Сашко перебував в інформаційному вакуумі, не маючи можливості повідомити рідним навіть про те, що він живий. Йому та групі інших ув'язнених постійно говорили, що України більше немає.

«Я казав хлопцям, що це неправда! Якщо б Україна впала, нас або відпустили б, або вбили, – розповідає він. – А оскільки вони нас тримають, то Україна все ще існує!»

Ця думка надавала йому сил, навіть коли за кілька місяців до обміну він дізнався, що тюремники забили до смерті кількох інших ув'язнених.

Дмитро чудово пам'ятає момент, коли він вийшов з полону. До автобуса, в якому його з товаришами везли, зайшов співробітник Служби безпеки України і вигукнув: «Хлопці, нарешті ви в Україні!». Хоча він згадує цей день як один з найкрасивіших у своєму житті, він не зміг викресати в собі жодних почуттів: «Я не зронив жодної сльозинки, я нічого не відчув. Це було так, ніби мої почуття зникли. Я не відчував жодної ейфорії. У інших хлопців це було, але у мене почуття почали зникати десь за пів року до того, як я вийшов на волю. Почуття зникали разом з надією».

Точна кількість українських в'язнів, які перебувають у російському полоні, не розголошується. Однак про неї можна судити зі заяв осіб, відповідальних за роботу зі звільнення полонених. Нещодавно представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юрій Таранюк повідомив: «На сьогоднішній день відбулося 49 обмінів і додому повернулися 2828 осіб, з них 2681 військовослужбовець і 147 цивільних осіб. Наразі в полоні перебуває понад 8 тисяч осіб, з них більш ніж 1600 – цивільні. Однак десятки тисяч людей, як цивільних, так і військовополонених, мають статус зниклих безвісти». Тож близько 6500 українських військовослужбовців все ще чекають на звільнення з російського полону.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Rosjanie mówią im, że nikt na nich nie czeka