Салон Ірини Вільде

Чи доводилося вам зустрічати таких театралів, які на одну виставу ходили двічі чи тричі, або навіть сім-вісім разів? Старші заньківчани стверджують, що знали людину, яка на одну з їхніх вистав приходили не сто і не двісті, а майже триста разів! Бо то була вистава за романом «Сестри Річинські», який письменниця Ірина Вільде виношувала і виболювала протягом усього довгого творчого життя.

Справжнє ім'я письменниці – Дарина Дмитрівна Полотнюк (дівоче – Макогон). Псевдонімом Ірина Вільде (а «wilde» в перекладі з німецької значить «дика») вона підписала свої перші оповідання 1926 року.

Але більшість читачів ім’я Ірини Вільде (5.5.1907 – 30.10.1982) пов’язує саме з романом «Сестри Річинські», перший том якого вона завершила 1958 року, а другий – 1964-го.  У цьому романі (а згодом у виставі) для неї було все  любим і рідним, навіть негативні персонажі. Цікавою була принагідна розповідь самої письменниці на одному із творчих вечорів. То стосувалося образу молодого комуніста, образу, якого у перших варіантах рукопису не було та й не могло бути, адже роботу над книгою Ірина Вільде розпочала ще до війни. Але збереглися протоколи видавничих обговорень, де непоступливі вершителі літературних доль поставили категоричну вимогу: без показу провідної ролі комуністів у західноукраїнському суспільстві  годі й говорити про надрукування роману. А його вже й тоді бачили як унікальний твір, своєрідну енциклопедію галицького життя у міжвоєнний період. І письменниця почала приміряти варіанти – яким же могла бути роль комуніста поміж її героями? І знайшла унікальне рішення: це буде молодий ентузіаст, привабливий і допитливий, задурманений ідеалами братства і свободи, соціальної справедливості, із натяками на трагічний фінал.

Коли цю роль доручили молодому тоді Федорові Стригунові, – у рекламній передачі на Львівському телебаченні незадовго до вистави письменниця розчулилася: «Ти допоміг мені побачити краще душу мого важко творимого героя!..»

Вона продовжувала приходити на вистави й надалі, приводячи зі собою родичів і сусідів, гостей близьких та далеких. Актори відразу примічали її у першому ряду, і з часом  придумали таку собі забаву: змінювали щось у мізансцені, одягали іншого кольору чи  крою костюм, додавали прикрас, корегували тональність. І були  раді, коли після закінчення вистави письменниця підходила і щось схвалювала або ж сперечалася.

Ми всі сьогодні визнаємо, що Ірина Вільде – чи не найталановитіша письменниця нашого часу, активна громадська діячка, неповторна як багаторічний керівник письменницького братства. Скількох вона заохотила, скількох підтримала – важко й перелічити. Можна було б назвати справу з Ростиславом Братунем, якому загрожували каральні санкції за підхмелений на новорічній вечірці виступ проти «катів-беріївців». Чи краще – організацію підписів з проханням до владних посадовців випустити на письменницьку поруку щойно заарештованого Богдана Гориня. Турбувалася долею кількох молодих авторів, яким закривали дорогу до читачів.

Іноді здавалося, що письменниця сама провокує владу, накликаючи на себе гнів. Так було, коли вона  на прохання групи знаних ще з довоєнних та окупаційних часів дружин замордованих фашистами інтелігентів виступила з ініціативою спорудити на місці розстрілу пам‘ятний знак. Але спецслужби швидко довели, що розстріляних взяли як заручників після вбивства знаним терористом М. Кузнєцовим німецького генерала, і що всі вони – з українських націоналістичних організацій.

1967 року головним редактором львівського літературно мистецького часопису «Жовтень» став письменник-ветеран, полковник у відставці Микола Романченко. Що про нього можна сказати – наприклад те, що у своїх творах любив оспівувати радянських «лицарів плаща й кинджала». А ще була у нього скандальна, майже детективна історія з коханкою… Але не про це мова. Ірина Вільде не змогла знайти з ним спільної мови, й, будучи вхожою ще з часів депутатства до високих столичних кабінетів, поставила питання руба про його перебування на редакторській посаді. Романченка тоді зняли, але невдовзі вже він звернувся до своїх київських компетентних зверхників: «Доки буде очолювати Львівську письменницьку організацію дружина розстріляного націоналіста?..». Хоча насправді її чоловіка Євгена Полотнюка у жовтні 1943 року розстріляло гестапо, причому за підозрою в допомозі ковпаківцям. Не знаю детально, як розвивався той процес, тільки невдовзі Ірина Вільде передала спілчанське головування спраглому до подібного піднесення Ростиславові Братуню.

Ірина Вільде у товаристві Юрія Мельничука та Олександри Мороз

Та не менше Ірина Вільде  виявляла зацікавленість влаштуванням особистих доль молодших колег. А варто зазначити, що славилася вона у Львові неймовірною гостинністю. Салон зустрічей Ірина влаштовувала і вдома, і в селі Дора, що під Яремчею. Тут вона вже брала під опіку не лише молодих літераторів, а й відшуковувала для них гідну пару поміж музикантами чи художниками, науковцями. Збирала вона тоді у своїй світлиці на Кривоноса, 33 групу молоді – спілкуйтеся, братайтеся. Повік не забути тієї приязної атмосфери, тієї печеної картоплі із квашеною капустою – здається, не таке вишукане частування, а як смакувало! Із поетів там бували Дмитро Павличко, Володимир Лучук, Микола Данько. Навіть для мене Дарина Дмитрівна підібрала молоду вдову. Я щось запротестував, а вона мені: «Ти, Миколо, все життя по бараках та землянках – а тут шикарна квартира, достаток, тільки твори!» Та я якось не купився…

Через десяток років саме вона облаштувала поєднання доль київського десанту – Івана Драча, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського. Як вона жартувала: «Поки вас не заарканили київські комсомолки». Зважте й те, що всі підібрані нею кандидатури в наречені – із родин засланських чи осиротілих у боротьбі за українську справу.

Нині виходять присвячені нашій направду великій письменниці книги спогадів, теле- та радіопередачі, вже кілька років вручається літературна премія її імені. Хочу принагідно похвалитися, що цьогоріч 5 травня на 105-ті уродини письменниці премію Ірини Вільде отримаю і я.

Тож хочеться ці рядки закінчити віршем, який я подарував Дарині Дмитрівні на одному з її вечорів. Спричинилася до його написання така подія: ми спускалися із Говерли після вдалого сходження, перебитого гірською зливою: я, Роман Кудлик, Богдан Янівський, Роман Безпалків. Згадали, що Дарина Дмитрівна має гостювати у Дорі – і до неї. Справді, застаємо її перед фазендою – ходить босоніж по густій росі. Зрештою, робила так і у Львові – на Високому Замку, у Шевченківському гаю. А тоді радо прийняла нас, переночувала, пригостила вечерею.         

Босоніж по росі        

                        Ірині Вільде

У  Львові  на Максима Кривоноса,

Пізніш – не там, тож  знатимуть не  всі

Ту  жінку, що в росу ступала боса,

І  посміхалась втісі та красі.

Життя  болюче,  мов  при хлібі  злидень,

Вже так  вертіло: то  мороз, то сквар,

Вона  ж уміла  так  сказить “Добридень!..” –

Що  посміхалось небо  з-поза хмар.

І кілька  фраз – неначе  щиру  вістку

Про  щось жадане, мов  роса  з трави, -

Так підбирають  синові невістку,

А  чи  ладнають зайду до  вдови.

Світилася  - хоч якось так, без блиску, -

Якимсь теплом чи відгуком  тепла:

Ось те добро, мов  бараболя з приску,

Що  напекла  і  вбогим роздала.

Чи скорше -  тим, що мали душу вбогу,

Що розгубили віру  в щось нове.

І це  усе снувалося в  еклогу:

Поезія і кредо  життєве.

Та  вулиця колишнього трамваю

За  скільки  літ -  неначе  та  й  не та.

І  та  роса -  вона була,  я знаю!

Вона ще й  досі в пам‘ять  обліта!..