САМОТНІ

Чи задумувалися ви хоча б на хвильку про те, як живуть самотні непрацездатні люди? Як у них проходить день? Про що вони мріють? Чого їм бракує? Хто їм допомагає? Чи думали ви, як це – бути з життям сам на сам?

У Львові є територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, під опікою якого 2 352 абсолютно самотні людини, частина з них - одинокі пенсіонери та інваліди. Про цих самотніх людей знають деякі сусіди і Центр. Виглядає так, що вони нікому не потрібні, і ніхто, окрім соціальних служб, ними не опікується.

У кожному районі Львова є відділення соціальної допомоги вдома. Соціальні працівники допомагають тим одиноким громадянам, які не мають родини, або родичі через певні обставини (наприклад, мешкають поза межами області) не можуть доглядати за ними. Між центром та одинокою особою підписується договір про надання Центром послуг, де зазначається умови, за якими соціальні працівники мають допомагати одинокій людині. Мова йде не лише про побутові моменти, як приготування їжі та прибирання в квартирі...

«Наші працівники вирішують для непрацездатних осіб чимало й паперових моментів - вирішення за дорученням громадян, яких обслуговує Центр, різних питань у державних та інших підприємствах, установах і організаціях, об'єднаннях громадян, здійснюють контроль за наданням встановлених пільг. В середньому, на одного соціального працівника припадає 13 одиноких», - зазначив ZAXID.NET керівник Львівського територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян Петро Заячук.

За його словами, Центр не виокремлює одиноких непрацездатних за статусом чи якимись іншими ознаками: «Більшість тих, ким опікується Центр, - це учасники війни, бойових дій, інваліди війни, діти війни, є інваліди з дитинства - 88 осіб».

Як живуть самотні люди

Марія Кундик та Юра Новосад - інваліди з дитинства. Марія - на візочку, Юра - не бачить. Долею випадку вони виявилися сусідами - живуть в одному будинку-гуртожитку, хоч на різних поверхах.

З працівниками Центру - Марією Іванівною та пані Лесею - піднімаємось на другий поверх, стукаємо у залізні двері одного «крила» гуртожитку. «Ми радимо нашим одиноким не відкривати і не пускати незнайомих осіб до хати, аби не було ніяких прикростей. Ви ж розумієте, всяке буває», - зауважила Марія Іванівна.

З-за дверей чути запитання «Хто там?».

Доки Юрій відчиняє двері, пані Леся (яка опікується неповносправними) розповідає, що чоловік живе кількома поверхами вище, але потоваришував з Марією, часто їй допомагає.

 Ми йдемо коридором в кімнату Марії Кундик.

...Маленька кімната, чиста та охайна: ліжко, канапа, кілька поличок, стіл. Тут затишно. Щоправда, небагато місця. А про кухоньку взагалі мовчу. Про себе дивуюся, як там на візочку можна розвернутися...

Ще з початку розмови, незважаючи на те, що мене представили журналістом, Юрій чомусь вважає, що я ревізор і перевіряю працівників Центру, ба більше - він чомусь переконаний, що я прийшла позбавити їх допомоги соціальних працівників. «Вони для нас - Божі ангели, залишіть їх у нас, вони нам усе допомагають».

Юра і Марія розповідають, що без працівників центру вони б не знали, що робити. «Пані Леся і пані Марія допомагають нам в багатьох моментах: оплаті комунальних послуг, виробленні документів на субсидії, ходять в магазин, прибирають, перуть, ходять в аптеку, та вирішують багато інших побутових справ», - перелічують, Марія стиха, а Юра - з емоціями.

Я прошу Марію та Юрія розповісти, як у них проходить день. Знизують плечима, кажуть, як і всі дні. «Раніше без допомоги соціального працівника взагалі важко було, навіть листа відправити - це було проблемою. Тепер же все роблять соціальні працівники», - каже Марія Кундик. «Навіть хліба купити не можна було», - додає Юрій.

Марія Іванівна розповідає мені про те, що Марія і Юра - поети, вони пишуть «дуже гарні» вірші. Марія запевняє, що наразі вона вчиться: і писати вірші, і набирати їх на комп'ютері.

«Я не здаюсь, хоч як буває важко. Про що думаєш, те тобі й вертається», - по-філософськи зазначає Марія.

Прохаю почитати якийсь вірш, він про «залежність»: «сидиш в кімнаті - ти залежність», «не маєш усмішки - ти залежність». «Дуже хочеться мати хоча б якісь вазонки, але самі бачите - тут мало місця, їх навіть не буде як пересаджувати, немає де поставити. А так хочеться щось робити», - журиться жінка.

Завдяки Юрію Новосаду Марія буває на свіжому повітрі, сильні Юркові руки допомагають Марії в'їхати в ліфт, а потім спуститися сходами в двір. Марія стає для незрячого Юрка очима, а він - її ногами...

«У гарну погоду ми щодня прогулюємося вулицями, - розповів Юрій Новосад. - Важко тільки коли ліфт не працює, бо сходи дуже розбиті, і пандус - у жахливому стані. Але ми все одно гуляємо».

Бабусі-дідусі

Загалом, під опікою Центру багато одиноких пенсіонерів, більшість з них - жінки: за статистикою, на вісім жінок припадає один чоловік. Ці пенсіонерки ніколи не були одружені, і не мали сім'ї зі зрозумілих причин - була війна. Соціальні працівники відвідують одиноких в середньому два-три рази на тиждень. У їхній обов'язок входить миття, прибирання, купівля їжі, приготування тощо. Але найголовніше, за словами соціальних працівників, - це спілкування. Старенькі люблять поговорити про політику, низькі пенсії, а ще, за їхніми спостереженнями, старенькі, як діти, все хочуть спробувати (всю рекламну продукцію), і довго жити.

Найстаршим, що під опікою Центру, від 80 і більше років, таких осіб - 49. Багато хто пам'ятає час, коли стареньких одиноких людей під свою опіку брала молода сім'я, а бабуся чи дідусь переписували на них квартиру. Але з приходом аферистів, різних історій про те, як підставляють молоду сім'ю або старшу людину, таке вже не практикується. Та й, за словами працівників Центру, старенькі не дуже й хочуть мати нову сім'ю. «Люди, що прожили увесь час самотою, не звикли чути дитячий плач чи біганину по хаті. У них уже є свій ритм», - зазначає Марія Іванівна.

Навіть коли буде молода сім'я без дітей, все одно вони плануватимуть немовля, а старенькі хочуть бути єдиною дитиною в сім'ї, з якою треба розмовляти, опікуватися, надавати всю увагу.

«Часто на початку співпраці соціального центру та літніх людей їх завше турбувало запитання: чи ми опікуємося через їхнє помешкання. Але ми не знаємо, що робиться з тим помешканням, це не наша компетенція. Ми лишень опікуємося старенькими», - розповідає Марія Іванівна.

...Пані Ліду зустрічаю на вулиці. Вона з сусідками говорить про політику, обговорюють новини. Мною зацікавились як журналістом, посипались запитання. І я запитую про різне. Скаржаться чи не на всіх оточуючих, але найбільше - на політиків. Пенсій бракує, ліки треба, з продуктів хочеться купити щось смачніше. Запитую, чи взяли б молоду сім'ю до себе, аби молодь піклувалася про них. «Та де ж таке буде. Перепишу на них квартиру, і все - забудуть про мене, буду як в приймах ходити», - відповідає пані Ліда.

Хтось із тих самотніх звик до своєї самотності, і запевнив самого себе, що так воно і краще; хтось мириться зі станом речей через неможливість щось змінити... Але як перші, так і другі чекають, коли у їх двері подзвонять добрі люди з соціальної служби, які вислухають, допоможуть та розрадять.

Чим ми можемо допомогти одинакам? Таким як Марія та Юрій - своїм відкритим серцем та розумінням, що неповносправні також повноцінні члени нашої громади. Потрібно, щоб ці люди були більш інтегровані в соціум.

Чим ми можемо допомогти одинакам-стареньким? Дійсно, не знаю. У цьому випадку повинен «відродитися» зв'язок між літніми та молодими. А поки що соціальні працівники так і залишатимуться для самотніх їх ангелами-охоронцями.

Фото зі сайту blog.i.ua