Сантехніки любови

На днях польського кіно були кульний «Все буде добре» і майже геніальний «Жасмин». Де з самоіронією, зі знанням життя, без комплексів прєлєсті і навіть з постмодерним цитуванням розповідаються сучасні всім історії. Показують історії, де хочеться сміятись і плакати.

Після днів польського кіно будь-які згадки про українську кіношку відлетіли у далекий вирій. Наша культурка завдяки псевдопатріотизму та хуторянству й досі вішається на штукатурку. Незабаром це успішно продемонструють режисери Олесь Янчук та Микола Мащенко. Своїми «блокбастерами» «Владика Андрей» та «Богдан-Зиновій Хмельницький» вони знову викотять на світ Божий ще 2-ва гробіка на кальосіках.

Польські штучки успішно показали ту парафію, в якій сучасне українське кіно не тільки не шурупає, воно навіть не знає, що це таке. Всі польські фільми показали життя сучасних людей зі всіма прєлєстями модерного лайфу. Так, як воно є. Без слюнь, пафосу, фанерних героїв і одноклітинного рагулізму в сценарії. Все просто. Режисери цих фільмів живуть в своїй Польщі, говорять своєю мовою, якою навіть рекламу приємно слухати, і запросто січуть усе, що відбувається навколо.

Українських режисерів, напевне, тримають у якійсь штольні, вхід до якої закидали історико-патріотичними книжечками, чайниковими посібниками для сексу в танках та тьох-тьохами братиків-соловейків.

Над ними невидимо ширяють шароварні тіні Льоні Кравчука, Льоні Кучми і Віті Ющенка та благословляють дрючками наших славних сантехників любви клєпати кон'юнктурку з претензіями на високоінтелектуальний і глибокоморальний арт-хаус. Загадкова українська душа - таємниця з 9-ма печатками в очах закордонних піндосів та інших афроамериканців. Куди їм зі своїм хіп-хопом до глибин народної мудрості.

Фільм Янчука покажуть в Львові перед Паскою з обов'язково-фанатичними причитаннями. Фільм Мащенка покажуть 4 травня в усіх обласних центрах з розмахом плазмових екранчиків. Рівень західноукраїнської культурки (на щастя є Харків, Київ і Дніпро) - це розвішування яєць навколо Ратуші.

Хоча, що ж це я так грішу на Ратушу, свят_свят_свят. 3 травня буде концерт українських електронщиків Заволоки та Дмитра Котри. Сонце посеред хмар святкового концерту до 1020-річчя Хрещення Русі (під патронатом Московського патріархату, напевне). Бо що до хрещення Русі мають «Брати Карамазови», «Друга Ріка» та «ДДТ», відомо тільки їх продюсеру.

А от на днях польського кіно були кульний «Все буде добре» і майже геніальний «Жасмин». Де з самоіронією, зі знанням життя, без комплексів прєлєсті і навіть з постмодерним цитуванням розповідаються сучасні всім навколоцерковні історії. Показують історії, де хочеться сміятись і плакати, а не писати розгромні статті про ще одне фуфло від українських кінематографістів.

Хоча, самтаймс, так у світі повелося, що рівень рецензій на фільми з християнською тематикою й досі сидить на плечі Торквемади, а рецензенти усе свідоме життя провели в таємній общині мормонів-фундаменталістів.

Я андерстендю, що особи конструктивної статі будуть знову розводити соплі навколо чергового досягнення української культури (Янчука і Мащенка). Кричати про високі надої та пропонувати свої метанаративи трудящимся всіх країн. Але, як сказав хтось з великих і довгих: «всьо пазнайоцца в сравнєнії».

Залишимо порівняння української кіношки з польськими хітами. Рахунок, ймовірно, збільшиться не в наших банках.

Творчєскій маразмік процвітає і в інших архіважливих для народу мистецтвах.

Висування Андруховича на Нобелівку довели до повного абсурду. Окі, Пєлєвіна та іжес  залишаємо дєвочкам в юбочках із плюша і згадуємо про Довлатова. Перед яким усі здобутки Андруховича - просто вода в ситі. Я вже мовчу про аргентинця Марсело Фігераса (Marcelo Figueras) з його прикольною «Камчаткою». Після Нестайкових тореадорів в Україні про дитинство ніхто нічого не може толком написати. Якщо й пишуть, то враження таке, що в них був повний набір дерев'яних іграшок, слизьких підвіконників та дешевих червоних солдатиків.

Що вже тоді писати про неопозитивістів, які відроджують вічні цінності, любов з великої букви, при тому розводячи купу коханок і коханців, дітей та іншої живності.

На одній із нещодавніх львівських виставок малярство однієї художниці місцеві критики назвали таким, що випереджує наш час років так на 70-ть. Пукнути про це вони можуть запросто, а от зізнатись в тому, що те, що малює та цьоця, вже 70-ть років можна вважати застарілим, вони не можуть.

При тому усі дружньо забивають на Михайла Дзиндру та його музей в Брюховичах, перед яким уся мазня всієї сучасної львівської еліти від мистецтва просто в глибокій ж... Львівським мистцям важко визнати той факт, що тут був і є хтось кращий, ніж вони. От і вариться вся ця тусовка в своїх гнилих кафешках. У що ж виливається їх творчість, можна прочитати у статті про франкенштейнів духу.

Під час прослуховування львівського музичного андеґраунду можна так спокійно собі стояти і кожної хвилини перераховувати звідки ту чи іншу ноту було передерто. Незлим, тихим словом можна згадати хіба що «Верховну Зраду». Усе інше нагадує франківський Фліт, які заявили на усю України, що вони панки. Хоча, з огляду на те, що вони грають, про Sex Pistols, Ramones, MC5 і The Clash вони ніколи не чули. І це тільки один приклад. Про різні там Файно, Мері іжес краще не згадувати, як і про Океан Ельзи.

А яка цілина лежить на плечах дослідників невтомної творчості Залізка, Гучка, Лілії Ваврин, Наталки Карпи та Юлії Рай?!

А дні польського кіно були навіть кращі, ніж минулого року. Навіть з «Summer Love» і «Хлопцем на баскому коні».

Фото з сайту zhurnal.lib.ru