Шаденфройде

Колись це колоритне слівце – котре означає не що інше як зловтішання – я почув від знайомого німця. Зараз я його пригадав, бо саме цим – зловтішанням – розважаюся і рятуюся від нудоти, гибіючи при комп’ютері у спекотні липневі дні. Тим більше, що українська політична дійсність дає для цього чимало приводів.

Моє шаденфройде розпочинається з моменту, коли відкриваю чергову сторінку з сумними чи обуреними, скривленими чи заклопотаними фотками наших публічних осіб, які супроводжуються черговими «сенсаційними» повідомленнями. Наприклад, читаю: «Ющенко думає, що Жванія причетний до його отруєння». Переводжу погляд на легко обурену і міцно покоцану пику пана Президента і думаю: «Ну шо, Ющ? Пригрів гадюку на власних грудях?» Ти ж так носився з цим синком грузинського компартноменклатурника - і в друзяки його, і в куми, і в міністри. А він тобі, може виявитися, і діоксинчику в харчі, і правду матку в очі через Інтернет, і про американський паспорт дружини президента, тай скандальчик з синочком-мажором, розкручений на УПравді, теж, мабуть, без нього не поблагословився. Отак тобі, пасічник хоружівський, богомаз трипільський, бухгалтер яворівський...

Потім читаю про Жванію, котрий, виявляється, «поскаржився Європі на спроби залишити його без громадянства». І починаю розмову з легко спантеличеним і міцно наглуватим фейсом Давида Важаєвича. Ну шо, джигіт - як тебе кумові посіпаки рачком поставили. І український паспорт заберуть, і співучасть в отруєнні пришиють, а там дивись і бізнес твій виявиться нечистим. Але ні - це не співчуття. Це - зловтіха. Ти краще розкажи, як ти, сука, так по-бистрячку українське громадянство отримав та мільйонів тут доробився. А як на Помаранчевій революції піднявся - де, мля, бабки Березовського? Отож-бо, яке їхало, таке здибало. Ну, хлопчики розважайтесь, а ми потішимося - в сенсі «пошаденфройдемося».

Далі переходжу до наступної солодкої парочки. Дивлюся фоторепортаж, як Кернесу у Харкові «маски-шоу» влаштували і аж руки потираю: так його хлопці, за сраку і в каталажку, а то взагалі оборзів... (далі йде короткий, але неполіткоректний потік ненормативної лексики, якої не можу тут привести зі зрозумілих причин). Ти ж нашо, гад, підсрачника давав місцевому нашеукраїнцеві? Ти шо не знаєш, що у них в партії це найвразливіше місце. Думав, безкарно будеш Харків дерибанити і прикривати краснопузих вандалів, що паплюжать пам'ятні знаки упівські, покидьок! Думав у білокамінній відсидітися? Та там таких пєдіків уже, хоч греблю гати. Ясно, що «вєліка Москва», але ж не безрозмірна.

Вихлюпнувши всю свою «шаденфройду» на бідного секретаря Харківської міськради, переходжу до його «візаві». А цей шо, мізкую, кращий? Втуплююся в легко кумедний і міцно хитрозадий писок комсомольського «шерифа» і повільно починаю накручуватися: «Ну шо, Ю-а, знову на коні?» Оце як бідного Гепу відловлювати у другій столиці, то герой, а Ахметова викликати на допити вже усрався? Де той бетеерчик, що під офіс Рената Леонідовича під`їздив так браво? Заржавів? А ясно - продали, торгаші синьо-форменні. А як там система зв'язку ментовська, що ти через однокласницю організував зовсім не по- дешевці? А скільки бандитів, Ю-а, в тюрмах сидить? Один? Отой лише бомжуватий відморозок, що в київській параші студента підрізав. Да, соціаліст-самооборонівець, негусто... Ну та, Бог з тобою (вибачте, Юрію Віталієвичу, знаю, що ви атеїст, але так сі каже), ти нас ще не раз потішиш-подивуєш. А зараз іди к уям. Набридли ви мені.

В якийсь момент це заняття мені дійсно набридає. Ще б, правда, взятися за оте косате стерво з її ад'ютантом-сектантом, але облом. Може завтра. А шо, завтра знову будеш зловтішатися - підшіптує залишок сумління - і мені стає аж якось трохи ніяково. Думаю, чого це ти розперезався - сам шо святий? Підбадьорені цим каяттям хлопці дивляться вперто на мене в очікуванні вибачень, мабуть. Але я, ні хріна, вибачатися не буду. Просто кажу примирливо: ну, не люблю я вас хлопці. Не-люб-лю!