Шлях за межу. Демоверсія
Дивно, коли такі книжки потрапляють до друку і стоять на полиці поряд з іншими. Дивно, що такі тексти взагалі стають книжками, призначеними для масового вжитку. Їх слід би було ховати від чужого ока, як Книгу мертвих; читати тільки обраним в особливі моменти життя, скоріш за все, моменти, пов’язані з Переходом.
Можливо, й навпаки: якщо одним в час Переходу слід книги читати, іншим їх слід писати. І ось перед нами приклад: «Сателіти» Андрія Жураківського - Книга його особистого Переходу, навіть не надто замаскована під художню літературу.
Про цей текст важко говорити без таких пафосних інтонацій - надто вже дивними видаються обставини його написання. Невдовзі після його закінчення автор пішов з життя, а сам текст рясніє згадками й натяками на це так, ніби відхід планувався. Я говорю «перехід», «відійшов», бо складається враження, що варто говорити не стільки про смерть (з усіма звичними для нас конотаціями), скільки про свідомий перехід Із одного стану в інший. Так варто говорити навіть тим, хто в загробне життя не вірить.
Сюжетно роман «Сателіти» відверто відсилає до Льюіса Керрола: принаймні половину подорожі герой відбуває стежками, протоптаними Алісою. Але якщо найбільшою несподіванкою для Аліси міг бути крах логіки її світу, то герой «Сателітів» не просто рухається по фантастичному світу, який навіть не потребує приспати - як то заведено - героя, щоб здійснити черговий разючий морфінг з драматичною зміною своїх властивостей. Цей світ нагадує склад декорацій до голлівудських фільмів, серіалів, комп'ютерних ігор та інших продуктів маскультури; подекуди вони оживають і входять в комунікацію з героєм, подекуди - що дивніше - навіть самі з собою. Обстановки і персонажі з Керрола і Толкієна, Кастанеди і Лавкрафта не просто сплітаються в одне ціле, але часто знаходять спільну мову і починають виказувати цілковиту самодостатність.
З описаного набору можна зробити белетристику в стилі Дереша чи розважальну філософію a-la Пєлєвін. Жураківський пішов іншим шляхом. Весь цей антураж - тільки спроби чи то виразити, чи навпаки, замаскувати майже сакральну, Перехідну, сутність книжки. З літературної точки зору книжка навіть місцями не дуже добра. Зрозуміло: молодий автор, майже початківець, всього лиш друга надрукована книжка - можна пробачити. Але йдеться не про літературу. Йдеться про те, що авторові вдалося зазирнути туди, за межу, в інший простір, вимір чи закуток свідомості, простіше кажучи, в таке потойбічне Неназване, яке можна називати безліччю різних слів, але його сутність від того не зміниться, і яке не зникне й тоді, якщо його існування не брати до уваги. Те Неназване, з яким стикалися всі містики. А літературні засоби тільки покликані зобразити - ні, не саме Неназване, його, природно, описати не можна, - а враження від цього. Це авторові вдалося навіть краще, ніж такому класикові подібного жанру, як Лавкрафт.
Ця книжка - про те, як свідомість стискається в одну точку, з якої стає видно, що «насправді ніякого мене немає», - зі слів автора. Про «відчуття приреченості й усвідомлення нульових величин. Страх. Бажання катастрофи. Спасіння. Порятунку. Смерті. Переродження. Виходу». Вона заставляє відчути себе «бульбашкою, всередині якої - суцільна круговерть порожнечі». Ця книжка - це запрошення до подорожі, вірніше, до спільного з автором останнього trip'у. Її читач має неоціненну можливість: пройти весь той шлях, який пройшов автор дорогою туди, але при цьому залишатися стороннім спостерігачем і, врешті, повернутися; поспостерігати за переходом, але не переходити самому.
Текстів такої щирості на нашому ринкові досі просто не існувало. Цінність цього, передовсім, в тому, що він справжній, і смерть автора (в прямому, а не постмодерно-філософському значенні) - найкращий тому доказ. В її щирості можна було б сумніватися, якби він залишився жити, оскільки шлях, описаний там, виводить поза межі життя. Насправді вона призначена ні для кого: її слід було написати, але зовсім не обов'язково читати. Її можна порекомендувати хіба тим, хто усвідомлює неминучість свого шляху туди ж, але хоче отримати його демоверсію тут і зараз.
Андрій Жураківський. Сателіти. Харків, Фоліо, 2008. - 217 с.
Фото зі сайту www.artvertep.com