Шрами на Бродвеї з вірменським візерунком

Через два роки після відходу учасників гурту System of a Down в безстрокову творчу відпустку один із співтворців «системного саунду» Дарон Малакян на пару з Джоном Далмаяном відстрілялися дебютником власного проекту Scars on Broadway і цим нарешті остаточно показали, хто чим дихав в одному з найкращих рок-колективів нульових років.

Побічні проекти учасників великих груп завжди служать лакмусовим папірцем для перевірки на профпридатність кожного окремо взятого музиканта. Так, після розпаду  The Beatles виявилося, що один вміє писати сопливі мелодії для дівчаток; інший - скоріше психований революціонер, хоч і зіграв ту свою єдину Imagine; мозком третього повністю заволоділи сітари та східні мотиви; а четвертий - звичайний алкоголік з непоганим відчуттям ритму. Подібна ситуація склалася і у випадку з SoaD: Серж на своєму сольнику, а пізніше ще більше на живих виступах, виглядає і звучить немов якийсь привантажений Вахтанг Кікабідзе, Шаво, якого, здається, тримали лише заради кліпів і закривали очі на постійні провали басової партії на концертах, зник з поля зору у зв'язку з непотрібністю, а от те, що собою являють Дарон з Джоном як окрема музична одиниця дає можливість зрозуміти однойменний первісток проекту Scars on Broadway.

Доукомплектувавши гурт басистом, ще одним гітаристом та клавішником, хлопаки почали грати те, що самі називають «простий рок». Що це за «сир-бор», стало зрозуміло вже після першого синглу They say - лінійної соціально-політичної кричалки, в якій чомусь позатирали матюки, після чого на нове творіння Дарона почала плюватися добра половина фанів «системи». Своїм критикам він смачно відповів майже на старті платівки дивною, мало не джокерівською фразою «You too serious for me!» А далі, чи то бавлячись, чи то блазнюючи, чи то цілком серйозно виголошуючи тези для маніфестів, Дарон випалює стандартним в таких випадках набором з викривального сарказму, психоделічних картин в стилі кислотного Босха, кокаїнових закликів та мало не містично-релігійних досвідів. Після перших чотирьох шаленств, кожне з яких вкладається в спринтерські дві хвилини прямолінійних пилорамних скоромовок Stoner hate, замикає елегійний східний шматок. А вже наступна Insane, що своїм розміреним ритмом та інтонацією нагадує одну з вершин останньої дилогії SoaD, Lost in Hollywood, правда в трохи пришвидшеному темпі з хорошим гітарним соло, якому б позаздрили і Джош Ом, і Дейв Грол.

Далі Малакян зривається на пафосну педагогіку в Kill each otherLive forever і потужно горланить в дорожньому бойовику Babylon та пропонує почастуватися таблетками, паралельно вигадуючи одну з найцікавіших рим до слова «рок» в Chemicals. Семітське коріння співтворців «шрамів» соковито буяє в, мабуть, найцікавішій на альбомі східно-танцювальній Enemy, де в кожному такті аж сочиться скажений наркотичний денс. Ключову пісню альбому притримали майже насамкінець для того, щоб вже під завісу платівки та акомпанемент плавних синтезаторів згадати президента, Мікі Мауса, Ісуса, Чарлі Менсона в постапокаліптичному госпелі 3005. Завершує платівку майже єрєміївський плач, де Дарон волає хоч до когось, хто може почути його біль, мимоволі навіть здається, що вся попередня іронія лише добре прихований жаль і страх, хоча ніхто ніколи не міг певно ствердити той момент, коли блазні насправді плачуть.

Стосовно саунду платівки то, окрім кількох реверансів на адресу «системи» та східних мотивів, вона цілком витримана в стилістиці «простого року». Композиції, будовані на кількох мелодичних ходах, встигають завершитись переважно не дотягуючи до хронометражу радіохіта. Над всією платівкою, наче привид батька Гамлета, нависла тінь Браяна Іно з його характерним аранжуванням клавішних, які найрізноманітнішим звучанням обтікають чи не кожну пісню, то висвистують симпатичні мелодійки на задньому фоні основного бойовика, то вливаються в космічне полотно статики всього за кілька нот. Вокал Дарона тепер більш цивільний, він вже не вигрібає ті фальцетні висоти, на які його заносило в дилогії MesmerizeHypnotize. Натомість тепер, окрім шаленого вереску, можна вловити теми дорослішання і мудрості в тембрі його тихої стриманості. Саму ж назву проекту Scars on Broadway певно слід читати як кроваву бродвейську постановку, такий собі вуличний вертеп одного актора, в якому скажений вірменин дає і Буратіно, і П'єро, і навіть Незнайку та Гурвінка, щохвилини міняючи маски, пританцьовуючи та викривляючи вокалізи.

Разом з тим, дві цілісні роботи і Сержа, і Дарона з Джоном в сумі не тягнуть на попередні вершини SoaD та залишають дивний присмак, що чогось не вистачає. Останні двоє обіцяють реанімувати «систему» після ще одного походу «на ліво» в складі «шрамів», значить залишилось чекати зовсім не довго, а зважаючи на матеріали «Elect the Death» та «Scars on Broadway» не так вже й нудно.

Фото зі сайту www.soad.at.ua