Слава Граблям!

Гасло «хто не скаче, той москаль» з'явилось на львівському майдані ще до драматичного розвитку подій на майдані київському. До смертей, до російськомовних послань від галичан мешканцям півдня і сходу, до мас-медійної акції «єдина країна/единая страна».

Трохи пізніше в інтернет потрапила прекрасна карикатура, де під цим гаслом пародійний українець з оселедцем і в шароварах підскакує на граблях. Так, якщо ми змарнуємо й цю нагоду на побудову нормальної країни, то в національному гербі сміливо можна буде поміняти тризуб на граблі.

Нормальна країна – це країна, у якій є консенсус національного і державного інтересів. Чим відрізняються ці інтереси? Держава зацікавлена в тому, щоб мати міцний військово-політичний суверенітет, економічну незалежність, стабільну внутрішню ситуацію: соціальну, релігійну, культурну тощо.

Національний інтерес у всьому цьому збігається з державним за умови, що нація є єдиною, солідарною, патріотичною і при цьому має всі можливості для цивілізаційного розвитку та задоволення своїх культурних і релігійних потреб.

Ці інтереси не завжди тотожні. Державний інтерес багатонаціональних імперій часто не збігається з інтересами деяких націй, що входять до їх складу. Саме через це імперії з часом розпадаються, як Австро-Угорщина, або ж просто там зникають малі і слабі національні спільноти, як-от низка народів Російської імперії. Або переплавляють у єдиному імперіальному котлі різні народи на одну політичну націю – те, що вдалося свого часу Франції, Німеччині чи США і не вдалося Радянському Союзові.

Але це стосується не тільки імперій. Державний інтерес країн тоталітарних чи авторитарних асоціюється з інтересами груп, що перебувають при владі, а не з потребами націй, котрі населяють ці країни.

Тільки в нормальних країнах ці інтереси майже повністю збігаються. Тобто в нашому розумінні – у країнах демократій західного взірця. Україна до таких не належить. І звідси більшість її проблем.

Сучасна українська держава хворіє тією ж недугою, що й українські державотворчі ініціативи 1917-1923 років. Наддніпрянщина не могла визначитись, хто представляє її інтереси – Скоропадський, Петлюра чи Махно. В результаті виявилось – більшовики. Західні українці бачили головне зло у поляках, але не бачили однозначного добра. Одні хотіли великої України, інші ­–­ ЗУНРу, ще інші – автономії у складі Польщі. В результаті теж опинились під більшовиками.

Польський дипломат і політик того періоду, який активно працював над питанням українсько-польського примирення, граф Станіслав Лось писав, що з українцями важко домовитись, бо вони самі не знають, чого хочуть, і давав їм такі поради:

Кожний народ, який хоче бути повноправним, котрий хоче бути рівним з іншими суверенними народами, повинен спромогтися на чітку кристалізацію; на усвідомлення собі власних інтересів, свого державного інтересу. Тільки тоді він може стати рівноправним суб’єктом до розмов і угод з іншими народами, бо лише тоді знання про його інтереси дає гарантію, що угоди з ним мають якусь вартість, що він дотримуватиметься своїх зобов’язань, оскільки їх дотримання лежить в його інтересах, одним словом – лише тоді він починає заслуговувати на довіру, яка є основою для всіх домовленостей і угод.

Сьогодні Україна опинилася перед лицем розпаду чи втрати державності саме через те, що за два десятиліття її еліти не спромоглися витворити ось цього державного інтересу, а суспільство – національного. Тому Україна й нині має проблеми і з суверенністю, і з нацією.

Важко сформулювати державні інтереси, коли в державі немає національного консенсусу, коли не можуть між собою домовитись дві різні частини теоретично одного й того ж народу. З самого початку ці частини не шукали консенсусу, щоб стати єдиною нацією, вони намагались нав’язати одна одній свою версію українськості. Тепер своє право на інакшість обидві частини готові відстоювати зі зброєю в руках.

Протиборство двох варіантів української нації стало прекрасним ґрунтом для підміни поняття державних інтересів інтересами кількох олігархічно-фінансово-політичних груп, які «приватизували» собі цю державу. До складу цих груп входять люди з середовищ, яким поняття національного інтересу є абсолютно чуже: перефарбована номенклатура неіснуючої радянської імперії, кримінальний світ, агентура інших країн. Специфіка діяльності цих груп, що здається зрозумілим, є інтернаціональною в найгіршому сенсі цього слова.   

А тому народ вони розцінюють тільки як дешеву робочу силу, як неперебірливого користувача послуг, як покірного платника податків, як піддатну на примітивні маніпуляції біомасу. Але не як націю, що може виявитися готовою захистити від них свою державу, бо вбачатиме в цьому свій національний інтерес.

Революція гідності мала б це змінити, а протистояння з Росією – відстояти право на ці зміни. Однак і перше, і друге завдання нам, м’яко кажучи, вдається реалізувати з великими труднощами. Якось виглядає, що національний та державний інтереси у нас навіть на порозі війни не знайшли консенсусу. Гляньмо на це крізь призму кількох архіважливих справ.

Що є важливіше під час війни, ніж армія. Армії в України практично немає. Ми чуємо, що її два десятиліття розкрадали і руйнували, але не чуємо, хто саме, не бачимо, щоб когось притягли до відповідальності за це. Всі попередні міністри, начальники генштабів і т.д. – це майже без винятку високі професіонали і патріоти. Але армії нема. Зараз вона вкрай потрібна – і нації, і державі. Держава не має на це грошей. Ті, хто витягнув з армії мільйони, якось не виявили готовності повернути їй хоча б щось у час загрози. Мільярдери (якщо проминути двох тих, що очолили ОДА, оскільки невідомо, яка частка в їх діях вмотивована патріотизмом чи альтруїзмом) теж, здається, вважають, що це не їхня справа. Народ попри скруту збирає по п’ять гривень – назбирав на два нових танки або на кілька тисяч тонн пального. Бо, як виявляється, для армії пального бракує, а для польоту на гелікоптері держчиновника на рибалку – не бракує. Тож армія – це чий інтерес?

Наступний приклад. Майдан вимагає люстрації, в чому вбачає національний інтерес. Але чи держава бачить інтерес в люстрації – у зламі існуючих схем, у втраті нагрітих місць тисячами «коліщаток і гвинтиків» бюрократично-корупційної системи? Судячи з баталій в парламенті – ні.

Фінансова криза в нормальній країні вирішується у трикутнику держава-бізнес-громадяни. Українська держава – банкрут, але українська бізнес-еліта мається цілком непогано. Погано ведеться громадянам: ціни зростають, тарифи підвищуються, зарплати і пенсії заморожені. Ще гірше тим мільйонам громадян, котрі сплачують валютні кредити. Чи в інтересах держави і бізнесу не повинно бути підтримки і солідарності з громадянами в важку хвилину? В чому це проявляється нині – в затримці валюти за кордоном експортерами, в валютних спекуляціях, в накручуванні цін на товари першої потреби? Чий інтерес у тому,  щоб маса людей втратила останні заощадження, помешкання та інше майно?

І нарешті візьмімо найболючіший приклад – Донбас. Державним інтересом є факт збереження територіальної цілісності держави, національним – ціна цього збереження. З точки зору дядь і тьоть з високих кабінетів, які формують державний інтерес під себе, звичайно, краще, щоб територія залишилась цілісною за будь-яку ціну. Бо що більша територія, то більший ресурс, то більші можливості для «дерибану». А чим деморалізованіший регіон є на цій території, тим кращі умови для легалізації цього дерибану.

З точки зору єдиної нації було б краще, щоб та нелояльна частина населення зникла. Але змусити її до лояльності не вдається, а усунути з території нашої держави теж нереально. Обидві ці частини народу різняться не так, як чехи зі словаками, а як серби з хорватами. Тому нам краще не братися за зброю для з’ясування внутрішніх проблем. Тоді залишається тільки варіант, щоб нелояльна частина народу зникла з нашого життя разом зі своєю територією.

Отже, якщо орієнтуватися на державний інтерес, то загинуть люди. Якщо дбати про національний інтерес, то зменшиться територія держави. Якому варіанту віддати перевагу? Однозначної відповіді немає. Власне, бо немає єдиного інтересу.

Коли ми скандуємо: «Слава Україні!», то кожен має на увазі щось своє – олігарх своє, чиновник своє, бізнесмен своє, інтелігент, студент, робітник і селян – теж кожен щось своє. Бо Україна у нас усіх різна. А от граблі – спільні, одні на всіх.