Софія Караффа-Корбут – класик художнього оформлення книги
“Я цінності оті марні давно перецінила – і знаю – головне в житті є тільки праця, віра, честь – та добра пам‘ять по тобі, що теж живе недовго…” – таким кредо послуговувалася талановита львівська мисткиня Софія Караффа-Корбут, художниця зі шляхетною душею.
Сподіваємося, що в останньому вона помилилася. Що 23 серпня родичі й друзі Софії відзначать, хоч і без неї, її черговий День народження.
Може, згадають, що у ці ж дні виповнилося п‘ятдесят літ від часу виходу в світ маленької книжечки, адресованої нашим найменшим читачам – чи не своєрідний ювілей?
Але хто їх мав би відзначати, подібні дати, пам‘ятні насамперед для самого автора чи ще когось із близьких людей? Але цей випадок унікальний: саме з виходу цієї книжечки розпочинається творча біографія одного із найкращих вітчизняних ілюстраторів, чиї роботи викликали загальне схвалення та й захоплення, а деякі з них відзначалися спеціальними призами чи грамотами, і то на міжнародному рівні.Але спершу про цю маленьку книжечку, яка певний час існувала лишень в малюнках. Молода, щоправда, вже добре знана в мистецьких колах художниця Софія Караффа-Корбут завітала до директора видавництва “Каменяр” із пропозицією: має готову книжку, то чи не могли б видати? А варто зауважити, що в ті часи правдивих ілюстраторів книги було мало, тож пропозиція викликала зацікавлення.
Директор, головний редактор, видавничий художник розглядають малюнки – направду добре! Своєрідний комікс: історія із життя маленької дівчинки, яку на годинку залишили одну в хаті, і що з того вийшло? Звичайні збитки, бо ж якісь невідомі чинники провокують дитину до шкоди.
Гаразд, погоджуються видавці, але ж тут лишень малюнки, потрібен текст. У вас є знайомі письменники? Художниця називає прізвища Андрія Волощака, Володимира Лучука, моє. Випадок долі, що першим додзвонилися до мене: ти згоден бути співавтором? Згоден.
Так історію “Про Марічку невеличку” було включено до видавничого плану. А поки вона проходитиме схвалення та затвердження – художниці пропонується спробувати оформити інші книги.
Старт виявився вдалим: книжечка вийшла стотисячним тиражем, так що ціла армія дітлахів могла хвалитися: моєю чи не першою книжкою була саме ця! Пізніше її ще двічі перевидавали – але про які тиражі можна говорити в наш час…
Невтомне прагнення малювати та хист проклали їй шлях до мистецьких закладів Львова. Ще в часи війни вона навчалася на відділі малярства технічної фахової школи. Далі, вже по війні – студії у Львівському художньо-промисловому училищі, нині відомому як Художній коледж імені Івана Труша. І логічне продовження навчання у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва, який вона закінчила у 1953 році.
Ще тоді в богемно-мистецькому середовищі цю поставну жінку, випускницю художнього інституту, величали графинею. Пізніше ми довідалися, що то направду так, що вона відшуковувала сліди свого батька у повоєнній веремії чи то в Парижі, чи у Відні – звичайно, марно. Нагадаємо, що й часи тоді були супротивні: кремлівські урядовці забороняли всілякі стосунки із представниками ворожого буржуазного світу – для багатьох це закінчувалося трагедією, судами і засланнями. Та Софія свою долю сприймала із незвичною гідністю: в її поведінці, у вчинках, манері поводитися і говорити було щось направду вишукане і виняткове – і то поєднане із своєрідною вродою, карбованою характеристичними особливостями.
Навіть у скрутніших ситуаціях Софія не губилася і не відпрошувалася, повоєнні нестатки сприймала мужньо і самозречливо, поставивши перед собою мету досягти визначених височин у малярському мистецтві. За освітою керамістка, вона скоро знайшла себе саме у графіці, а з часом майже повністю перейшла ілюстрування книг – і те робила відмінно, не збиваючися на заробітчанство. Фактично кожна її ілюстрація до певної книги – це готовий графічний лист. Вона й оформляла їх цілими серіями, розбудовуючи композицію кожного малюнка залежно від цілісного заміру.
Так було ще від тієї першої книжечки про Марічку: тринадцять великоформатних сюжетів. Так було і при оформленні інших книг, призначених для найменших читачів і не тільки: на твори Гната Хоткевича, Марійки Підгірянки, Павла Грабовського, Дніпрової Чайки, Степана Васильченка, Володимира Лучука, Андрія Волощака, Василя Колодія, інших авторів. Досить сказати, що за сорок років творчої праці художниця оформила шістдесят книг тиражем майже 7 мільйонів примірників.
Сім років напруженої праці принесли небуденні плоди – понад сто великоформатних ліногравюр. Всі вони знайшли гідний притулок – у Канівському музеї Великого Кобзаря. А тоді на престижному конкурсі в далекій Канаді робота художниці була відзначена найвище. Додамо, що саме зараз у видавництві “Каменяр” виходить її оновлений “Кобзар” із майже семи десятками ілюстрацій.
Софія Караффа-Корбут знайшла свій спочинок на цвинтарі вже згаданого села Куткір поблизу Буська – там, де і її згорьована мати. На уродини мисткині в 2000 році на її могилі було встановлено направду гідний надгробок, авторства львівського скульптора Івана Микитюка.
До речі, в Буську діє і кімната-музей Караффи-Корбут, постійно поновлюється експозиція, проводяться цікаві заходи.
Ще кілька слів про людей, небайдужих до творчого спадку одного із кращих українських книжкових графіків – тут і зацікавлені керівники-меценати, видавці з “Каменяра”, науковці з Музею Івана Франка, спонсори, численні шанувальники. Але особливо заслуговує на теплі слова львівський програміст Василь Валько – це він зберіг і упорядкував багатий художницький статок, заохочував мистецтвознавців, письменників до написання критичних досліджень, спогадів. Зрештою, нещодавно читачі отримали правдивий подарунок від львівської письменниці Оксани Думанської – цікаво написану творчу біографію художниці, котра так і називається «Графиня з Куткора».
Окрім того, ось уже кілька років працює над монографією довголітній дослідник і шанувальник творчості Софії Караффи-Корбут ще з часів її творчої юності, мистецтвознавець Богдан Горинь. Сподіваємося на видання, яке якнайповніше висвітлить небуденну творчу особистість художниці.
Ми використовуємо