Сьоран: Людина – істота хвороблива, кожне слово чи жест – симптоми

«Допінґ духу» – це перше україномовне книжкове оприлюднення видатного «некласичного» філософа Сьорана (Еміля Чорана).

Дослідник Томаш Вашут, розглядаючи його видання «Темінь думок»,  зауважує: «Відразу впадає у вічі манера, в якій книжка написана. Спочатку перед читачем постає  нагромадження мотивів, які постійно виринають у тексті й переплітаються поміж собою, захоплюючи читача, створюючи досить хаотичне враження. Цілісна структура книжки систематично і дуже доречно пронизана дрібнішими мотивами, а саме окличними реченнями, які більше нагадують сміливі афоризми, ніж наукові формулювання».

Власне, Сьоран є радше людиною, яка думає, а не людиною, яка формулює думки. У нього нема великих філософських праць. Всі твори – короткі есе на різноманітні теми, часто дуже особисті, майже щоденникові.

Еміль Чоран народився 1911 року у трансільванському селі Рашинарі в Румунії. Як свідчать щоденники, перший травматичний досвід, а значить поштовх до думок, прийшов у десятирічному віці, коли мусив жити в родичів у місті Сібіу, куди його віддали до школи.

У п'ятнадцять майбутній мислитель вже інтенсивно вивчає доробок світових мислителів та письменників. Тоді ж уперше прочитав надалі улюблених Достоєвського, Флобера та Бальзака. Себто сформувався доволі рано і за доволі дивних обставин.

Через те маємо філософа-«лірика», який 1956 року у своїй книжці «Спокуса існування» напише: «Теологи давно завважили: надія – плід терпіння. Треба додати: і скромності. Гордий не має часу сподіватися... Він не хоче і не може чекати, тому прискорює події, як і самого себе; йому гірко, він зіпсований, щойно протистояння припиняється – складає з себе повноваження: немає золотої середини. Безперечно, він мислить ясно; ось лише ясність думки, не забуваймо, властива тим, хто не здатен кохати, хто відмовляється від інших, як від себе самих».

Автор передмови до «Допінґу духу» Анатолій Дністровий підкреслює, що генеалогія мислення Сьорана сягає стоїчно-канонічної традиції: «Три ключові принципи стоїчної традиції, які знайшли продовження в Сьорана: зневага до «прикрашання» думки, героїчний песимізм і перевага етики над знанням (у стоїків – над логікою та фізикою)». Сьоран був довільним у викладі думок, але точним у їх напрямку.

Тим не менше, він пішов за знаннями у тому сенсі, що перейшов з румунської на французьку, згодом з’європеїзував своє ім’я, переставши бути Емілем Чораном. Дністровий зауважує, що це не лише політичний контекст, а передусім еволюційний. У короткому слові від перекладача Ірина Славінська говорить про тотальну втечу від Румунії. Після еміграції до Франції Сьоран «викинув свій румунський паспорт і перестав писати й говорити румунською». Він називав рідну мову «гамівною сорочкою» для свого мислення.

Водночас, як вважає Томаш Вашут, всі філософські мотиви Сьорана сконденсовано ще у згадуваній «Темені думок», яка вийшла 1940 р. Це майже остання книжка філософа, написана румунською (живучи у 1940-х роках в окупованому Парижі, він ще написав рідною мовою працю «Про Францію», яка була невідома до 2009 року). А вже після 1941-го, після переїзду до Франції, Сьоран розвинув свої ідеї французькою.

Перше українське видання ретроспективно знайомить саме з французьким етапом. У цьому симпатичному виданні «Допінґ духу» подано фрагменти з чотирьох книжок мислителя – «Трактат про розпад» (1949), «Спокуса існування» (1956), «Історія та утопія» (1960), «Зізнання і прокляття» (1987). Для кращого знайомства і розуміння посприяють згадувана передмова Дністрового і складений ним хронограф «Життя, творчість і доба Сьорана», поміщений наприкінці книжки.

Саме у Франції і саме з тими книжками він став європейським філософом. Проте не було б до нього стільки цікавості, якби не походження. Суть не так у поверхневому зацікавлені до походження, як у певному способі мислення, який виник через те, що Сьоран народився там і тоді. Адже лише звідти він знає, що «працьовиті не думають про небуття: ті, хто гне спину, не мають ані часу, ні бажання міркувати про свій прах; вони покірно приймають суворість і безглуздість долі».

Сьоран ніби втік від цієї долі, але й віддався абсолютно їй, оскільки, після еміграції лише кілька місяців займав посаду аташе з питань культури у складі посольства Румунії у Віші, а решту життя виключно мислив і писав, живучи коштом різноманітних грантів, стипендій та фінансової підтримки багатих друзів.

Він справді мислитель, який прожив життя поета. Остання частина «Допінґу духу» – фрагменти з книжки афоризмів «Зізнання і прокляття». Вони теж дуже ліричні й самодостатні у своїй сконденсованості.

«Людина – істота хвороблива, кожне слово чи жест – симптоми».

«У будь-яку епоху люди холоднокровно споглядають зникнення останніх слідів Раю на землі».

«Ті, хто пройшов крізь незгоди, зверхньо дивляться на тих, хто їх не зазнав. Нестерпне марнославство хворих…»

«Якби мої ненароджені діти знали, яким щастям вони мені зобов’язані!»

Сьоран безжалісно ставить діагнози. Передусім своєму основному піддослідному – самому собі. Позбувшись будь-яких суспільних ностальгійних сентиментів, відмовившись від Батьківщини, він став абсолютно вільною людиною, яка може бути абсолютно відвертою. Безперечно, Сьоран – класик. Але його філософія не академічна, а «вулична». Саме та, яка, якщо й не може вирішувати проблем людства, то принаймні гранично точно на них вказувати.