Справжні львів’яни. Хроніки ностальгії

Я мрію жити в місті, де не існує дискусій на тему «справжні і несправжні львів’яни». Але зауваження одного із читачів, що варто було б визначитись з терміном «справжні львів’яни», є цілком доречним. Тож хто такі справжні львів’яни?

Виходячи з тези, що «справжніх львів'ян залишилось мало», це може означати тільки одне - такими є люди, які народились у Львові до приходу радянської влади. Чи є вони носіями автентичної львівської культури, це ще питання. Кожен випадок - індивідуальний. Їх також неможливо автоматично зараховувати до видатних львів'ян, тих, без яких це місто неможливо уявити: як-то князь Данило Галицький, архітектор Юліан Захарєвіч чи футбольний тренер Карл Мікльош. Цей список не безкінечний, але в ньому багато достойних людей. Вік міста - поважний.

Я мрію жити в місті, яке розвивається настільки динамічно, що всі живуть сьогоденням з планами на майбутнє. Наприклад, побудови нового мосту, стадіону, картинної галереї, палацу мистецтв, цирку, розважального комплексу, навіть школи, хмарочосу чи супермаркету. У такому місті кожен день щось відбувається, у всіх є робота, можливість вчитися, шанс стати кимось і жити достойно.

Проблема «справжніх і несправжніх» - хто-звідки-приїхав-і-де-народився, походження, соціальний статус, національність, віросповідання - цікавить тільки купку снобів. Нехай собі говорять Сайхов, вважаючи всіх жителів спальних районів даунами, гордяться тим, що закінчили, наприклад, 4-ту школу, чи тим, що їх прадід служив в борделі.

Я мрію жити у місті, де хворі за минулим, якого ніколи не було, люди нарешті прокинуться і подивляться на місто, яке має мало спільного з рекламою «легендарного пива». Кафе, кав'ярні і ресторани на тему «великого, доброго і мудрого» Цісаря - це хороший маркетинг для туристів. Але вони поїдуть, а ми залишимося тут жити, прокидаючись під завивання труб і гуркіт трамваїв. Коли всі, в кого чисте сумління, але нечисті, старі, покоцані труби, зриваються і біжать до умивальників, туалету і кухні з думкою «не тече, не смердить газом, тріщин на стіні не видно, дах не обвалився, балкон на місці»... Потім, випивши на скору руку міцного, дрібно помеленого «Форту» і «щось на хліб», вибігти на двір і «сісти» в маршрутку. Вже там, всередині цього ящика на колесах, не має значення агресивний ти селянин, чи пасивний міщанин, всі їдемо до роботи.

Та на кого звалити вину, що Львів перетворився на болото, з якого до Києва, Москви, Варшави і Торонто втекли всі, кого дістали старі догми, хто не купився на нові рекламні слогани покоління юзерів?

Хто має нести відповідальність за те, що в місті панує клановий принцип в усіх галузях суспільного життя, і всі, хто «чужі», завжди гірші від «своїх»? Чому принцип меритократії не діє, пасуючи перед львівською корупцією?

Хто винен у тому, що у місті так багато казино і так мало бібліотек?

Хто винен у тому, що павутина салонів гральних автоматів окупувала вулиці?

Хто винен, що по дорогах гасають папуаси на мерседесах, а в музеї ходять тільки туристи і учні шкіл під керівництвом вчителя?

Чому «Галичфільм» мертвий, а базари живі, і там все більше і більше «емігрантів-біженців»? Їх східні, обпалені сонцем обличчя видно на наших базарах, їх діти - Лейла, Махмуд вже вчаться в наших садочках і ходять в наші школи. Їх мало, дуже мало, але років через 20... Вони дуже добре організовані і працьовиті, вони вміють боротися за своє виживання.

Футбольні матчі при порожніх трибунах. Басейни, які перебудовують під бари-ресторани. Преса, яку можна читати лише в електричці. Культурний макдональдс кольорових обкладинок. Столиця мистецтв, де в галереях стоять журналісти в очікуванні фуршету.

Це все також Львів...

Ні, вони, справжні львів'яни, ще є. Реальні до самих основ і такі ж працьовиті. Старі майстри своєї справи. Це на їх плечах тримається репутація міста Лева. Древні стіни, парки, музеї, галереї - це для туристів. Вони спокійно роблять своє діло: пишуть музику і вірші, продають інструменти, ставлять лічильники на воду, лікують наших дітей, кладуть цеглу, читають нам лекції, реставрують, проводять феноменальні екскурсії й операції, направляють на путь істини і відкривають нові «галактики». Це завдяки їм, справжнім, Львів отримав, заслужив, наприклад, репутацію шахової столиці України.

Це не піар-проект, це по-справжньому.

У їхньому світі, світі «справжніх людей», все чесно.

Фото з сайту www.day.kiev.ua