Справжнє кіно для жінок

«Підміна» – це фільм для кінотеатрів і оскарів, фільм для знаменитих зірок екрану і режисерів із набитою рукою, фільм для Сполучених Штатів і для крихітних й великих країн Євразійського материка, фільм, за який без страху візьметься кіностудія, дистриб’ютор і не прогадає, фільм для чоловіків, але особливо і найбільше – це фільм для жінок.

Події відбуваються в Каліфорнії наприкінці 1920-х років. Самотня матір Крістін Колінз (Анджеліна Джолі) турботливо піклується про свого сина Уолтера, сумлінно виконує роботу телефоністки, не звертає увагу на чоловіків та інші зваби життя, та одного разу вона повертається додому в порожній дім, де її сина немає, і тут починається - смілива і відчайдушна жінка перевертає Америку з ніг на голову, аби знайти свою дитину, безвісти зниклу. Крістін телефонує в усі можливі інстанції, знаючи, що даремно чогось чекати від поліції, адже тогочасні охоронці порядку включно з шефом відомі на всю країну своєю корумпованістю і непрофесійністю, принаймні так щовечора в промовах на радіо і в церкві виголошує пастор у виконанні Джона Малковича. Добрі сили об'єднуються проти злих і починається боротьба між ними - це типова голлівудська картина, але не настільки стандартна, щоб подивитись і забути, а якраз чомусь навпаки.

Це дуже жіночний фільм, який зняв крутий герой вестернів 60-х Клінт Іствуд. Його називають іконою мужності і цією рисою він наділяє своїх тендітних героїнь.

Клінт Іствуд недаремно придумав для Джолі роль матері-героїні, так, як колись для Хіларі Свонк роль боксерки, хоча остання й так вже довела свою стійкість і силу в «Хлопцях не плачуть».

Режисер показує сцени американського життя наприкінці 20-х без зайвих історичних ускладнень, все просто і зворушливо, так і хочеться там на якийсь час опинитись. У відділенні зв'язку телефоністки з акуратними завивками старанно перемикають абонентів, їхнє начальство ковзає коридорами на чотириколісних роликах, на радіо слухають переможців Оскара, репортери бігають містом в капелюхах з пришпиленими блокнотиками, вулицями їздять смішні маленькі трамвайчики...

У телефонне відділення нарешті навідуються поліцейські, аби повідомити Крістін про те, що її сина знайшли. Вона йде зустрічати Уолтера на вокзал і бачить, що з поїзда виходить чужа дитина... Матір переконують, що це її син, незважаючи на її заперечення, фотографують для газет і відправляють додому, зітхнувши з полегшенням.

В кінозалі поступово припиняється шурхотіння обгорток і тупе гигикання, всі всерйоз задумуються, чи дійсно хлопчик той же, що й у попередніх епізодах? Починається гра «знайти десять відмінностей», і здавалось би, що все зрозуміло, це цілком інша дитина, але людська психологія така - якщо тобі довго кажуть на біле, що воно чорне, ти починаєш у це вірити, або принаймні сумніваєшся, але тільки не героїня Джолі, вона впевнена в тому, що її син десь є, живий, тому треба йти до кінця в боротьбі з поліцією і у своїх пошуках, запалюючи інших, міняючи долю цілого міста.

Ймовірно, це ще не найкраща робота Анджеліни, але, безсумнівно, це дуже яскрава її роль.

Всі роблять свої судження про Крістін-Анджеліну, кожен бачить щось своє, хтось впізнає себе, а когось і зовсім все дратує, особливо тих критиків, які вміють так чітко відрізнити майстерну гру від бездарної, ті, котрі походили в театри декілька раз і починають вирішувати, що зроблено так, а що - ні. Насправді те саме можна сказати про Мерилін Монро - яка вона була актриса? Звичайно, що ніяка! Але вона символ епохи, так, як зараз Анджеліна Джолі, бо в кіно треба бути зіркою, легендою, культом, символом покоління, а в театрі лити сльози і корчити гримаси.

Незважаючи на комерційних і бездушних «Александра», «Місіс і Містер Сміт», «Лару Кофт», включно з відвертим непорозумінням - «Особливо небезпечним», Анджеліну продовжують любити кіномани за її старі ролі в «Girl, Interrupted» («Перерване життя»), і незабутню «GIA», фільм, який робився навіть не для кінопрокату, а для телеекранів, в ньому Джолі перевтілилась в знамениту модель 80-х Джіу Марію Каранджі: трагічна доля, наркотики, самотність і смерть від СНІДу...

«Підміна» - це не Енджі з обкладинок журналів, обвішана дітьми і замальована татуюваннями, «Підміна» про те, що коли жінка забагато говорить, то її б'ють, кидають в психлікарню, або просто ігнорують, адже що вона може знати? Та, як виявляється, якраз жінка ламає систему, в якій процвітає насильство і брехня. Ось з кого брала приклад Ерін Броковіч в однойменному фільмі з призабутою вже Джулією Робертс, та й не тільки вона.

Одна з найсильніших сцен фільму - монолог жінки в психлікарні, де перебуває героїня, «поки її здоровий глузд не відновиться», тобто поки вона не перестане набридати поліції. Всі жінки, котрі ставали наперекір полісменам, перебувають у спеціальному відділі 12. Вони розізлили «лягавих», бо намагались щось розповісти газетам, намагалися захистити свої права, вони дали зрозуміти, що не будуть мовчати, а це розцінили всього лише як емоційну нестійкість і нелогічність притаманну начебто всім жінкам...

Мабуть, не варто розкривати карти тим, хто не був на фільмі, про те, як все закінчується, тим більше, що в цьому кіно є багато такого, що просто треба бачити, а не читати в рецензії чи дивитись на оцінки IMDB.

Правило номер один - «Ніколи не починай бійку, але закінчуй її». Так говорила Крістін своєму сину Уолтеру, коли зустрічала його зі школи.

Якби зараз досі існувала тоталітарна радянська держава, то хто знає, де б ми зараз перебували зі своїми мріями і проектами, в психушках чи на волі, якщо угодництво номенклатурній системі можна назвати волею, звичайно. І чи не продовжує далі існувати упередження до незгідних з системою, так само, як і потенційна можливість зникнути для світу, якщо прагнеш щось змінити, а не мовчати і бути слухняним придатком до чоловіка.

І нічого не міняється в світі чиновників і наближених до влади людей, які прагнуть наживи і остерігаються людей із характером, у світі заляканих овець, які нізащо не стануть героями, бо можуть втратити той мізер, що в них є, репутацію чи роботу з можливістю надбавки...

Ми живемо в світі, який самі будуємо, і чекаємо героя, який прийде і всім нам стане жити краще, тільки такі народжуються раз на сто років.

Фото зі сайту www.expert.ru