Стадіон – базар – Європа

Білий сніг, чорні сліди наших ніг, бруд на порожніх вулицях райцентру. Ворони, старі машини, порожній п’єдестал з-під Леніна перед руїною костелу в центрі. Тихо так. Навіть жебраків немає. Мабуть, мороз. Темно. В ресторані. Робимо нескромне замовлення. Салат, хліб і дві пляшки.

Білий сніг на футбольному полі. Україна, стадіон і тисячі «заморочених» кишеньковим бізнесом трейдерів стукають ногами об лід. Львів - не Ташкент. Тримати в руках товар важко. Частина кладе на газету - прилавок. Місце «забивають» зранку. Ставлять дві цегли. Наша територія - море лахів, електроприладів, рибних консервів, олівців, мила, туалетного паперу, сигарет, загальних зошитів, прального порошку, голодних псів і злодіїв. Наші люди - безробітні, «скорочені», «у відставці» інженери, слюсарі, токарі, лаборанти, навіть офіцери-пілоти. Ми продавали їм антидепресанти, батарейки і пальне.

Горілку і батарейки купують. Вино беруть мало. Клімат не той. В кишені наших пальто влазить дві пляшки. Ідемо по кругу, ближче до трибун, із закликом «хочете випити?». За гроші. На халяву хочете випити весь стадіон. Два рази нас «бере» міліція. Забирає все пиво з сумки, доводить до машини і... відпускає. З матами і погрозами. «Ми слюсарі. Роботи нема. Хочете забирати? Забирайте». Наша легенда. Ми не антигерої, ми пробуємо вижити в місті мертвих заводів, талонів, купонів і порожніх прилавків.

Горілки у Львові немає. Що не змогли випити самі, вивезли в Польщу.

На дворі холодно і сумно, за товаром доводиться їздити у глухі райони.

Їдемо на електричці «бомбити» провінцію. Виходимо з вокзалу і йдемо в ресторан.

Білий сніг, чорні сліди наших ніг, бруд на порожніх вулицях райцентру. Ворони, старі машини, порожній п'єдестал з-під Леніна перед руїною костелу в центрі. Тихо так. Навіть жебраків немає. Мабуть, мороз. Темно. В ресторані. Робимо нескромне замовлення. Якийсь дебільний салат з маринованих огірків, дрібно порубаний хліб і дві пляшки. Ніякої музики, ніякого сервісу і душевного тепла, навіть уваги з боку працівників цього затурканого закладу громадського харчування. Культура обслуговування вироджується. З інтелігенції тільки ми і сторож, на вході. В куті сидять місцеві штурпаки і питаються, чи ми не продаємо сіно. Виявляється, це вони так траву називають. Траву вони беруть «у звірів на Галицькому». Нас не чіпають. Хочемо відразу три пляшки, офіціант не дає. «Так не даєм, то вам не магазин, беріть салат». Їдемо. Наступного дня цирк повторюється. Інша зміна, порожній зал, сутінки. Салат той самий. Дві пляшки шнапсу і ніякої культурної програми. Один плюс - місцеві наркомани десь пропали. Так поступово ми акумулюємо наш товар. Базар на стадіоні функціонує три дні, чотири дні йде на закупи. Вікенд і п'ятниця - торгівля товарами народного вжитку, валютою і контрабандою. Три дні із семи - видимість процесу праці і зайнятості. Після роботи по змінах така аритмія ламає навіть справжніх слюсарів. Відчуття, ніби ти випав із вагону, на ходу.

Вихід один - Європа. В автобусі з туристів тільки шофер. Весь салон - комівояжери. Народ злий і недобрий. Товару в їхніх торбах більше, ніж виробляє Чернівецька область за рік. Вояж - Польща, Югославія, Угорщина. Великий базарний шлях у світі злих митників, недобрих прикордонників і п'яних таксистів.

Базари Польщі, де наших більше, ніж поляків, пахне «келбасками з рушту», гірчицею і бананами. Гам, море людей і мільйон разів на день «Ілє то коштує». Засипаєш під нервове і тихе «Ма пан вудкі?»

«Бєоград». Базар в Белграді не пахне ковбасою і гірчицею, він пахне фруктами, сливовицею і проблемами. Дивними проблемами великих темпераментних чоловіків, які хочуть курити американські сигарети і пити щось вишуканіше, ніж сливовий самогон, тримаючи в руках якусь дивну і незрозумілу річ. Наприклад, пістолет. Двометрові монахи з чорними бородами, русини, суміш всіх слов'янських мов - «хвала лєпо господін», східні силуети і народна із патріотичним забарвленням сербська музика звучить безперестанку, день в день, як молоток. Війна і на всю стіну червоною фарбою «Доста войни». Пахучий хліб, жовта слівовіца і чорні очі Маріти. Але немає лоску, багато міліції, на вулиці старі машини. До ніг чіпляється неприбране листя. Східна Європа. Рідна, тепла і зла, коли в тебе немає грошей.

Своя, коли в Ольштині тебе привітно питатимуть - «О, то пан зи Львова», чи в Варшаві на стадіоні, купивши в нас горілки, запропонують тут же її випити - «Нє пан, нєх жиє вольна Україна!» Своя, коли русин в Бєлграді дасть хильнути з пляшчини, яка замотана в газету, коли моряк Коля з Калінінграда поділиться куривом, і коли в дощ поляки пустять тебе під свій парасоль.

Життя як життя - боротьба за місце під сонцем. В кошмарних чергах біля львівських ВВІРів, на кордоні, де стояли колони автобусів, «забиті» замученими чеканням людьми, тому що мав проїхати якийсь папуас з Києва. Справа і зліва - поле. Ні води, ні туалету. А в автобусі жінки. Вже там, на чужому боці був туалет.

Нас не пускали за кордон «як екскурсії», як «обмін між школами, фондами». Ми не проїли чужі гранти і чужу допомогу. Нам не допомагав ніхто. Нас викинули на вулицю, а ми вижили, так, як вижили тисячі поляків, словаків, сербів і хорватів. Нічого тут унікального немає. Нам ще повезло. По нас не стріляли, ми не були біженцями.

Це не кінець історії - ні України, ні цих людей, людей, які виїхали і не повернулись. Це - четверта хвиля еміграції, економічні біженці.

Фото з сайту www.liveinternet.ru