Старе місто молодечих звичок

Львів любить, коли його кличуть у компанію У Львові треба залишатися юним, безпритульним і ледь вальтанутим. Інакше – хана. Це старе місто не дарує старості. Старих душею воно просто позбавляє глузду. Принаймні мені так здається.

Львів та львів'яни - це просто якась «Расєя, яку умом нє понять». Кажеш про їхнє місто щось лагідно-закохане, кажуть: «Ми компліментам не довіряємо. Критикуйте». Пишеш про столицю Галичини щось критичне, сприймають як особисту образу.

Намагаєшся виокремити і змалювати якісь характерні колоритні типажі, кидаються межи очі, наче ти агент ворожої розвідки та ще й запеклий наклепник. А як, боронь Боже, зробиш якесь конкретне зауваження, все! Пиши - пропало. Ти або їхній довічний ворог-оббріхувач, або невіглас, або - як останній аргумент - потенційний пацієнт психлікарні.

Авжеж, це лише малоосвічені земляки Івана Семеновича Нечуя-Левицького (чернь сільська, кріпачня зазбручанська) як останній аргумент у суперечці звикли піднімати спідниці і заголюватись. У шляхетного панства - інші методи: в гамівну сорочку супротивника і - в «жовтий дім». Навіть якщо той супротивник - витвір винятково їхньої власної фантазії, підживленої непомірним гонором та амбіціями.

Критики на свою адресу від чужинців львів'яни чути не хочуть. А що всіх нельвів'ян вони сприймають за чужинців, то не хочуть чути критики взагалі. Тут гуцульська приказка «шляхтич за гонор рішив вуха збутись» - починає сприйматися достоту буквально.

Та про гонор поговоримо іншим разом. А зараз - про гуцулів, як вони вже своєю приказкою під руку втрапили. Гуцули у львів'ян на особливому рахунку. До них ставлення дещо зверхнє і специфічне. Не таке, звісно, як до наддніпрянців та інших східняків. Хоча...

Зверхнє ставлення у львів'ян і до волиняків з буковинцями, а про бойків, то й узагалі краще промовчати. Але ж наддніпрянці язикаті, тому не промовчу. Коли львів'янин хоче іронічно-поблажливо охарактеризувати людину чи висловити свою зневагу, він часто-густо не обтяжує себе пошуками прикрих слів чи зворотів, тим більше - не шукає на аргументи. Він просто виразно каже: «Та це ж - бойко!» І все поважне панство самовдоволено й зарозуміло посміхається собі під носа.

Зрештою, серед сучасних львів'ян є й волиняки, й буковинці, й гуцули, і бойки з лемками. Тому кожен най-найкорінніший мешканець Лемберга вам скаже, що всі анекдоти, приказки та дошкульні етнографічні характеристики - це не більше, ніж доброзичливі жарти. Так то воно так. Але якщо львів'яни так бурхливо-болісно реагують на жарти сторонніх на власну адресу, то чомусь не надто ймеш віри, що їхні жарти на адресу інших такі вже доброзичливі й без дулі в кишені.

Львів - місто стійких консервативних традицій, до яких його, безсумнівно, зобов'язує непорушна і незмінна протягом кількох століть архітектура, чим може похвалитися мало яке пострадянське місто (йдеться, звісно ж, не про новочасні спальні райони). З цими негласними правилами й традиціями мусить беззастережно рахуватися і дотримуватися їх кожен, хто прагне відчути себе в цьому полісі комфортно.

Їдучи до Львова погостювати, людина мусить бути готова, що, не знаючи про неї нічого конкретного, водночас кожен з нових (не кажучи вже про старих) приятелів знає про неї все. Навіть таке, про що сама людина й не здогадується. Чудова, як на мене, риса, що характеризує львів'ян як людей мудрих, передбачливих і далекосяжних.

Львів'яни - неймовірно ґречні і шанобливі. Віч-на-віч львів'янин F може вам змальовувати всі негативні риси характеру і прикрі вчинки пана N. Але не варто дивуватися, якщо критикований пан N раптом оприсутниться у вашому товаристві і F кинеться йому вклонятися, начебто перед ним з'явився сам Папа Римський. І боронь Боже, щоб лихий смикнув вас за язика і ви бовкнули якусь малу дещицю з того, що почули кілька хвилин тому. Будьте готові до того, що пан F стримано розкланяється з обома і піде своєю дорогою. Але й не дивуйтесь, якщо за кілька хвилин, перечекавши, коли ви знов зостанетесь самі, він вийде з найближчого завулку і, мов нічого не сталося, продовжить перервану балачку, присвячену особі пана N.

Львів'яни неймовірно гостинні й до того ж фантастично смачно готують. Їхні пляцки, сирники, деруни, а надто оселедець під шубою, стимулюють у мене слиновиділення навіть тоді, коли я сита. Ніколи в жодній львівській кав'ярні мені не траплялось несмачної «шуби», натомість у рідному Києві я ніколи ще не куштувала «шуби» по-домашньому вдалої.

Але гостинність не заважає педантичності львів'ян і їхній любові до порядку. Якщо ви завітаєте до них додому і напроситесь допомагати на кухні, обов'язково пройдіть у господарів чіткий інструктаж, бо буде вам непереливки. Але краще не напрошуватись. Бо раптом вам загадають порізати рибу, а в шухляді для столового начиння лежатиме лише один ніж, не сумнівайтеся: то виявиться ніж для хліба. А вас про те обов'язково забудуть попередити. І тоді - гостина зіпсована. Вам із притиском повідомлять, що у порядних господах ножем для хліба рибу не ріжуть. Далі западе гнітюча мовчанка, аж поки ви не розкланяєтеся.

Так. Львів'яни педанти й чистьохи. Багато років тому мене зворушила ванна кімната в одній квартирі. Біля умивальника висіло три рушники. Над кожним із них була приклеєна невеличка наліпка з написами, віддрукованими на машинці: «Для рук», «Для ніг», «Для гостей». Хоч як старатимусь, моїй нехлюйській наддніпрянській натурі не до снаги відтворити подібний креатив.

Тому найкраще, що можна робити, гостюючи у Львові, щоб не зіпсувати з кимось стосунків або не нарватися на інші неприємності, це «водити козу». Бажано - чималим товариством. Кнайпами і генделиками, сквериками і завулками, майстернями і гвинтовими сходами, з піснями і анекдотами. Це місто не надто любить, коли люди замуровуються в помешканнях. Воно мстить за це маразмом.

Львів любить, коли його кличуть у компанію, і водить-водить-водить: колами, трикутниками, квадратами, паралелепіпедами:) 

Тому у Львові треба залишатися юним, безпритульним і ледь вальтанутим. Інакше - хана. Це старе місто не дарує старості. Старих душею воно просто позбавляє глузду. Принаймні мені так здається.