Сумна реальність

У КИЄВІ ЗЛИВА ЗАТОПИЛА МЕМОРІАЛ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ.

У Києві злива затопила Меморіал жертв Голодомору (інформація на сайті).

І чого б оце новозбудований, сучасний музей так затопило?

Хто ж то такий мудрий його проектував і хто такий вправний його будував?

Хто погоджував проект, давав дозвіл на будівництво, приймав і вводив в експлуатацію?

Чи в сучасній Україні таку пам’ятку національного значення проектують неуки, будують партачі, а в експлуатацію приймають напівсліпі наївні інспектори?

Маю підозру, що ця прикра ситуація проявила деякі болячки нашого часу, які аж ніяк не залежать від факту, хто саме зараз перебуває при владі.

По-перше – це самодурство.

Всілякі конкурси, комісії, журі – то все добре, поки всевладний муж не висловить своєї думки. Тобто своєї прихоті, заскоку, навіть «дурі несусвітньої» – від того моменту все має бути так, як він сказав. А якщо так не можна, то негайно знайдуть таких, щоб зробили це «можна».

По-друге – "відкати".

Жодного державного замовлення, жодного підряду ніхто просто так вже давним-давно не отримує. За все треба платити. Замовлення на проектування, експертизу, будівництво і т.д. отримає той, хто зуміє віддячити кращою сумою. Або зробить задарма – для престижу. При цьому якість виконаних робіт стає цілком другорядним питанням.

По-третє – посередники.

Це для тих, хто не вміє робити «по-друге». Ці шустрі «шарашкіні контори» про все домовляться, зі всіма поділяться, а вже саму роботу «раби» виконають за копійки. І ще подякують, бо замовлень на ринку немає – перманентна криза.

По-четверте – корупція.

Це найважливіше, воно є фундаментом перших трьох і всіх інших, не описаних тут болячок.

Не знаю, які із згаданих і не згаданих факторів мали вплив у даному випадку. Але судіть самі.

Цей вікопам’ятний проект коштував державній скарбниці 748 мільйонів 853 тисячі гривень (цей текст дає змогу порівняти меморіал із світовими аналогами і почути думку автора).

Мені чомусь здається, що декілька досвідчених будівельних бригад збудували би то все, разом із проектуванням і оплатою скульптур, десь так максимум за 150 мільйонів гривень. І, можливо, навіть кращої якості. Ну нехай би ще 50 мільйонів додатково пішло на домовленості із різного роду чиновниками та контролерами. Та й автор проекту хоч якусь копійку тоді би отримав.

Але так же не можна - ну хто ж сьогодні в Україні так робить!

Тобто на проект за 150-200 мільйонів у бюджеті грошей би не знайшли, бо криза. А на той самий проект за 750 мільйонів гроші є. Бо криза-кризою, а принаймні пів-мільярда чиновницька, силова-контролююча і посередницька братія на цьому заробить.

В той самий приблизно час народ збирав гроші на «Лікарню майбутнього», потрібна була навіть трохи менша сума – 650 мільйонів гривень. Для лікування українських дітей. Котрі помирають, бо родичі не мають грошей возити їх на операції до іноземних клінік.

Але «вищий розум» сказав «Ні!», лікарня - це народний проект і нехай народ ці гроші збирає. В бюджеті для сучасної лікарні, для лікування хворих дітей в Україні таких грошей нема. Можливо тому, що на цьому проекті багато не заробиш. Та й вже налагоджений медичний бізнес можна попсувати (смерть дитини виявила одну із корупційних схем).

А на пам’ятник жертвам, котрих вже не воскресити, в бюджеті гроші знайшли і, з користю для всіх, освоїли. От тільки потім чомусь то все затопило. Нічого страшного – знову знайдемо трохи мільйончиків і поремонтуємо.

Якщо так має виглядати патріотизм, то я такого патріотизму не хочу!