«Суспільна спихологія» по-українськи

«Великі» народи, завдяки суспільній консолідації і громадянській мужності у важкі хвилини, зуміли пережити фашизми і комунізми, анархію і тоталітаризми, війни і революції, стихійні лиха і фінансові крахи. «Малі» народи неспроможні пережити навіть демократію.

Ні, з українцем я б у розвідку не пішов. І не тому, що не люблю чи зневажаю, а тому, що не довіряю. Адже спосіб мислення так званого «пересічного українця» є складовою частиною того колективного явища, назву якого я запозичив з польської публіцистики і використав у заголовку.

Те, що наша держава погано функціонує через непрофесійність та корумпованість еліт, ми говоримо і пишемо часто. Про роль суспільства у поганому стані держави згадуємо рідше, вважаючи її вторинною. Однак саме з прикладами суспільної байдужності і самоусунення окремого громадянина від громадських проблем - суспільною спихологією - ми стикаємося щодня, по сто разів на день. І вона формує наше ставлення до держави і до співгромадян не менше, ніж ставлення до керівництва державними органами усіх рівнів.

Щоранку, виходячи на роботу, багатьом з нас доводиться буквально просовуватися повз припарковані упритул до кам'яниць автомобілі. Власників авто, судячи зі способу паркування, мало обходить, як там може проїхати дитячий візок чи візок інвалідський.  

Навіть у найлюдяніших парках ми можемо спостерігати, як гарцюють бійцівські собаки на галявинах чи доріжках в небезпечно безпосередній близькості до людей, зокрема малих дітей. Звичайно ж, з усіх чотирьох боків парку висять таблички з забороною вигулювати собак. На зупинках і в підземних переходах палити заборонено - про це знають усі, окрім курців. Не можна теж продавати алкоголю неповнолітнім, але чарівне слово «виручка» долає всі заборони. Прикладів можна навести масу. Але факт залишається фактом - ми живемо в державі повної правової ігнорації і неповаги до інших членів суспільства.

Всі ці проблеми держава теоретично врегулювала певними правилами і законами, але не забезпечила їхнього виконання. Я так розумію, що таким чином держава спихнула на громадянина розбори з порушниками цих правил і відстоювання свого права на нормальне життя. Однак не всі можуть це собі дозволити. Я, наприклад, не боєць. Тож, починаючи розбори, ризикую:

а) дістати в пику від водія крутого авто;

б) отримати по голові пляшкою від підпилого тінейджера;

в) бути покусаним бійцівською собакою;

г) мати забичкованим на своєму носі недопалок агресивного курця; д) інше.

Це мені не підходить, і я теж спихаю цю проблему або на державу, або на тих, кому ще більше залежить. Таким чином суспільна спихологія, пройшовши крізь мене наскрізь, повертається до суспільства.  

Особливо наочною небезпека цього явища стає під час народних гулянь, в автомобільних корках і чергах та в різних непередбачуваних ситуаціях. Саме тоді цілком пристойні члени суспільства - студенти і робітники, колгоспники і безробітні, сірі чиновники і менеджери середньої ланки - перетворюються на масу агресивного і примітивного бидла, котре повністю втрачає повагу до особистості і відчуття загрози для колективної безпеки. Чого вартує сам тільки вигляд безпорадно спаралізованих у корках автомобілів «швидкої» і пожежної служб, міліцейських патрулів та «аварійних» бригад?

Долаючи практично щоденно ці «маршрути ненависті», починаєш люто ненавидіти державу не лише в іпостасі її керівництва, але й переважну більшість своїх співгромадян. Згодом ця ненависть стає основою для морального самовиправдання для того, щоб не платити податки, потрібні для забезпечення соціальної сфери; щоб не звільняти місце в транспорті слабим чи не продавати «за простибі»; щоб не співпрацювати з міліцією у справі затримання злочинців; щоб давати і брати хабарі; щоб не брати до рук зброю, коли виникає потреба захищати державу і народ від зовнішнього агресора. «Кому буду платити, кому помагати, за кого умирати? За це бидло? - Ніколи».

«Думаєш, ти один такий?» - доводиться чути від більшості тих, з ким ділишся такими думками. Знаю, що не один. Розумію, що такий висновок є практично вироком для цієї держави і діагнозом для цього народу. Така, мабуть, доля «малих» народів.

«Великі» народи, завдяки суспільній консолідації і громадянській мужності у важкі хвилини, зуміли пережити фашизми і комунізми, анархію і тоталітаризми, війни і революції, стихійні лиха і фінансові крахи.

«Малі» народи неспроможні пережити навіть демократію.