«Священику розказують про гріхи, а сільському голові скаржаться», – Тарас Сулимко

Голова Сокільницької сільської ради Тарас Сулимко оголосив про рішення знову балотуватися – цього разу вже на голову ОТГ.

Тарас Сулимко називає себе націоналістом, пройшов три українські революції – Революцію на граніті, Помаранчеву та Революцію Гідності. Пішов добровольцем в АТО, де отримав позивне Тарас Бульба і оцінку його життя у 50 тисяч від ворожих сил.

Про те, чому носить козацького чуба, про родину дисидентів, про вчительське терпіння, про любов до села та історії України, – у розмові з Тарасом Сулимком.

Про дитинство

Я народився у маленькому селі Слобідка, що на Стрийщині, у простій сім’ї. Тато працював агрономом у колгоспі, мама – вчителькою початкових класів. Батько помер, коли я вчився у першому класі. Мама залишилася сама з двома дітьми. Тому жили ми досить небагато.

У доросле життя «з приданого» взяв лише стару валізу, наповнену книгами. Це моє хобі до сьогодні – збирати книги.

З дитинства любив читати, читав і вдень, і вночі. Мама весь час сварилася за читання з ліхтариком під ковдрою. Правильно робила, зараз в окулярах ходжу.

Любов до історії – любов до України

З гордістю завжди кажу, що дисидентство у мене в крові, бо і по батьковій, і по маминій лінії були борці за Україну. Дідусь був 10 років на Уралі. Інший дідусь, батько моєї мами, був керівником «Просвіти». «Визволителі», які прийшли в наш край після війни, викинули його з другого поверху. Він був паралізований до кінця життя, прожив після того випадку 7 років.

Одна тітка пережила 25 років Магадану, бо була в підпіллі ОУН. Дядько сидів у Мордовських таборах, його сусідами були Горині, В’ячеслав Чорновіл, Йосиф Сліпий.

Коли я був маленький, то рідні збиралися довгими вечорами, згадували ці сумні історії. У нас часто гостювали їхні друзі, з якими вони це пережили – українська еліта. Нас, дітей, відправляли з кімнати, але ми все підслуховували, цікаво ж було дуже.

Студентські роки

Мріяв навчатися на історичному факультеті або українській філології університету Франка, але там був величезний конкурс. Тому вступив на фізичний, це складніший факультет, відповідно конкурс менший був.

Так як я з дисидентської родини, подавав документи на вступ в останній день. Це була стратегія, щоб КДБ не встигло перевірити мене.

Вже на першому курсі мене хотіли вигнати, як тоді казали «за політику». У деканаті секретарка щось запитала мене російською, а я їй відповів, що приїхав сюди вчитися, щоб розмовляти українською, а не іноземною. Як виявилося, вона була затятою комуністкою. Підняла питання про виключення мене. Але, на щастя, її не підтримали.

У студентські часи перебував у «Товаристві Лева». Це була студентська національна група, завуальована під культурну.

У мене були блискучі викладачі – Ігор Юхновський, Іван Вакарчук, Орест Влох, Маріан Пашковський. Ми їх дуже поважали, вони були з проактивною громадянською позицією.

Не втомлюватися від революцій

Був серед учасників Товариства української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ), «Просвіта», «Рух». Коли ти молодий, запалюєшся як той сірник, гориш цим. Всюди брав активну участь. Яскравий був період, коли ми виступали з вертепом «Іван Мазепа» по різних регіонах країни і навіть за кордоном, зокрема в країнах Прибалтики. Текст до вертепу написала Ірина Калинець. У тій виставі були персонажі української історії – селянин, який помер у 33 році, січовий стрілець (моя роль), князь Володимир. Тож вертеп був насправді політичний і агітаційний. Це все було перед проголошенням Незалежності, відчувалося піднесення у народі.

Я вже завершив університет, коли почалася Революція на граніті. Разом із сестрою, на той час студенткою, відбув її від початку до кінця.

Коли була Помаранчева революція, я працював вчителем у школі, але з друзями по духу поїхали у Київ ще до офіційного початку. Тоді знали, що революція закінчиться лише тоді, як пройдуть демократичні вибори, тому їздив спостерігачем на Харківщину, Донеччину. З історій, які траплялися там, можна книгу написати.

На Революцію Гідності поїхав наступного дня після новини про те, що побили студентів. Взяв із собою сина, він тоді навчався у 9 класі. Мене відмовляли, а я відповідав, що син має виховуватися біля батька, особливо під час таких подій. Щоправда, у січні дружина таки наполягла, що він повернувся додому. Ситуація ставала все гіршою. Мав теж поранення. А у лютому вже довелося самому приїхати додому – з друзями привезли додому вбитого на Майдані хлопця з Сокільник Андрія Дагдиловича.

Про АТО

У 2014 році я перший з нашого села пішов на війну. Потрапив у 24-ту бригаду. З початку війни ми йшли переможним кроком – звільняли село за селом, місто за містом. У аеропорту Луганська у нас був штаб. Тоді не вдалося взяти Луганськ, ми відступили і стояли там до серпня 2014 року. Страшний був період – близькі бої, було багато загиблих. Був командиром взводу – 26 осіб (хлопці з Самбора, Стрия, Яворівщини були).

Коли ми відступили звідти, нас скерували в Кримське. З одного болота – у ще гірше. За ніч було по 15 обстрілів. Там я командував батареєю з 75 людей. Мали вже інший арсенал: протиповітряна оборона, зенітки, ракети такі, шо можна було гелікоптер збити. Був складний момент коли вдалося відбити атаку снайперів. Про це написали місцеві журналісти, мене вказали як Тарас Бульба (позивне на війні). Наступного дня після публікації, мені вже друзі з контррозвідки подзвонили і сказали, що сепари за мою голову дають 50 тисяч. І це напевно найбільше досягнення у моєму житті, а не офіційні нагороди, які отримав за участь в АТО.

Демобілізувався у 2015 році. І друзі не дали мені передихнути – відразу підмовили реєструватися на голову сільської ради. Інколи жартую, що з однієї війни відразу на іншу.

Зустрічі з побратимами як реабілітація після АТО

На війні було не так страшно, як вдома. Після демобілізації не міг дивитися новини про фронт. Дуже нервувався, що не можу вже вплинути на хід подій там. Складний період звичайно.

Ми з побратимами, якими були разом на війні, намагаємося часто зустрічатися. Бо більше ніхто тебе не зрозуміє, як люди, з якими пройшов інше життя, інший світ. Я почав розуміти важливість Козацької Січі в історії України. На війні немає нічого важливішого та ціннішого, ніж плече твого товариша.

Була страшна історія, коли чеченці відрубали хлопцеві з Самбора руку, бо на ній було татуювання тризуба. Ми тоді з побратимами домовилися носити козацькі чуби, поки не закінчиться ця війна. Щоб вороги бачили хто ми. Не всі дотрималися обіцянки, а я от досі ходжу з чубом.

Про сім’ю

З дружиною вже одружені 34 роки. Одружилися рано – 20-річними студентами. Спочатку жили в однокімнатній квартирі у Львові. Але я завжди хотів жити у селі. Село – це моя велика любов. Тому ми купили стареньку (100-річну хатинку) у Сокільниках. Підремонтували її, потім з’ясували, що у ній навіть фундаменту немає (так колись будували), і досі тут живемо.

Донька і син закінчили Сокільницьку школу. Дружина працює вчителькою. Я сам колишній вчитель. Хоча хіба бувають вчителі колишніми? Тому освіта, школи – це завжди пріоритет у моїй роботі.

Будні сільського голови

Часто кажу, що як до священика не йдуть з добрими історіями, а йдуть розказувати про гріхи, так і до голови сільської ради люди йдуть, коли хочуть на щось поскаржитися.

Про характер попереднього голови сільради ходили по селі легенди. Казали, що міг насварити і навіть побити. Я ж працював з дітьми у школі, тому маю терпіння (усміхається, – автор). З самого початку роботи усім колегам сказав, що ми спілкуємося з усіма відвідувачами культурно, спокійно вислуховуємо та намагаємося допомогти.

Хоча інколи дивуюся, коли приходять до нас з питаннями, що не можуть якісь межі з рідними поділити. Мені це важко зрозуміти. Це ж твої найрідніші, як можна через дрібниці псувати собі стосунки на все життя.

Сокільницька сільська рада працює з 8 до 17 години. Бо у селі всі мають городи, а так після 17-ої ще можуть піти на свою грядку.

Приймальний день у нас по понеділках, четвергах. Але якщо комусь потрібно, приймаю щодня. У Сокільниках прописано близько 7 тисяч мешканців, а проживає значно більше – близько 12 тисяч. І усім потрібні якісь довідки. Тому для зручності мешканців тут потрібний ЦНАП однозначно. Ми вже почали роботу над цим.

Щодня об’їжджаю усі об’єкти, у яких ведуться роботи (будівництво, ремонти). Обговорюємо складнощі, складаємо плани.

Про школу в Сокільниках

Будівництво комфортної школи – пріоритет у моїй роботі. У ній буде два басейни, великий стадіон.

Школа, яка зараз є в Сокільниках, має більше ста років. Розумів, що будівництво нової просторої школи займе кілька років, тому максимально відремонтували стару. Відреставрували спортзал, зробили натяжну стелю, поклали сучасне покриття.

Також збудували нову початкову школу з 10 кабінетами. Завдяки цьому діти перестали вчитися у дві зміни, бо у старій не вистачало класів. Також вже розробили проект їдальні, це дозволить дітям залишатися на групу після основних уроків.

Створення села мрії

Коли я став головою сільської ради, однією з головних проблем села мешканці називали погані дороги. Але ми не могли починати відразу ремонтувати дороги, бо не було навіть каналізації. А кожен господар починає будову з мереж. Бо коли починаєш вести каналізацію, потрібно переривати дорогу. За мою каденцію встановили дві насосні станції і на понад 60% провели по селі каналізацію. Це дуже великі кошти, які вдалося отримати за допомогою угод з інвесторами.

Проблему з дорогами теж фактично вирішили – відремонтували майже 35 кілометрів доріг. Збудували клуб, де можна буде організувати дозвілля, гуртки для дітей. Не буде потреби возити для цього дітей до Львова. Освітили вулиці економічними LED лампами.

Проблема з електроенергією звичайно ще потребуватиме комплексного вирішення. Адже потреби в електроенергії у людей постійно зростають. Колись потрібно було світло лише на холодильник і телевізор, а зараз кожна хата споживає в рази більше, напруги не завжди вистачає. Вирішували проблеми встановленням трансформаторів. У планах замінювати стовпи та дроти.

Цього року завершуємо будівництво дитячого садочку. Він не зможе вмістити усіх охочих, тому відвели землю у центрі села для побудови ще одного.

За час роботи головою викопав у селі три ставки, щоб було де відпочивати мешканцям. Ми напевно єдине село у Західній Україні, яке на рівному місці почало будувати парк, площею 4,5 гектарів. Це не швидка робота, але я відвів землю, оформили рекреаційну зону і розпочав процес. А хтось обов’язково завершить. І цей парк буде слугувати людям.

Відвели земельну ділянку під лікарню сімейної медицини. Моє особисте прохання до проектантів – зробити сучасний проект з відведеними квартирами для медперсоналу. Таким чином вдасться залучити кращих фахівців.

Майбутнє Сокільницької ОТГ

Коли Сокільники хотіли приєднати до Львова, ми з односельчанами доклали максимум зусиль, щоб відстояти себе. Нагадували чиновникам, що ми не територія, яку можна без погодження кудись приєднати, а громада. Самодостатня і зі своїми планами та амбіціями.

Радію, що вдалося їм це донести. Тепер об’єднаємося з мальовничими селами Басівка та Годовиця, яким і раніше допомагали. Зокрема надавали їм субвенцію на 1,5 млн гривень на завершення школи. Це бідніші села, ніж Сокільники. Хоча впевнений, що за правильного господарювання – з любов’ю та розумом, там буде дуже комфортно. Ми тепер одна громада і там має бути не гірше, ніж у Сокільниках.

У цих селах потрібно буде робити капітальний ремонт доріг, але як і у Сокільниках, потрібно буде починати з каналізації та водовідведення.

У Басівці є чудовий музей Криївка. Ми виділяли 150 тисяч на його реставрацію. Бо такі проекти потрібно підтримувати та розвивати. Маємо жити в гарних місцях, комфортно, гідно, давати якісну освіту дітям, але мусимо пам’ятати свою історію і тих, кому ми завдячуємо своїм життям.

* публікація підготовлена прес-службою кандидата на голову Сокільницької ОТГ