Табір життя

Сибір – не Крим, туди на каторгу засилали. Край вічнозелених помідорів, комарів, диких ведмедів, нафти, золота, алмазів, урану і ще цілої купи корисних копалин, які треба витягнути із землі. Сюди приїжджали за «довгим рублем», або тікали від закону альфонси, робінзони, шулери і гопники.

Навчання в політехнічному починалося бадьоро. «Ви зараховані», потім дали лопату і відправили на металобазу шукати залізо. Як, де і що я там забув... Альтернатива - підмітати коридори і мити вікна - для дівчат. Металобаза почалася з копання ям, а закінчилася ямами. Між тим було перенесення металолому, складання цегли і збирання сміття. «Висвятили в студенти» і... в колгосп, на день. Ями там викопали до нас. Трактором. Треба було їх закопати. Болото по самі очі. Дощ падав цілий день. У процесі такої цікавої праці ми, студенти, і перезнайомились.

В деканаті постійно думали над тим, куди нам, студентам, «себе подіти». Офіційно це називалося «трудовий тиждень». Цілий тиждень ми ходили на роботу на керамічний завод. Копали, носили, збирали, підмітали, виносили... Любили комуністи «працю за копійки». Так, щоб за роботу не платити. «Стройки века» в Країні Рад побудували зеки, військовополонені, солдати і «комсомольці». На «побутовому рівні» були суботники, трудові тижні і «колгосп».

Винятки - студентські будівельні загони. Шанс отримати річну зарплату інженера за місяць - це стимул, навіть для творчої інтелігенції і студентів. Бажаючих «пахати по-чорному» було більше, ніж місць в літаку. Політ в Москву на древньому ИЛ-18, переїзд із Внуково в Домодєдово і Ту-154, рейс «Москва-Сургут». Пригода, яку повторити неможливо.

Сибір - не Крим, туди на каторгу засилали. Край вічнозелених помідорів, комарів, диких ведмедів, нафти, золота, алмазів, урану і ще цілої купи корисних копалин, які треба витягнути із землі. Сюди приїжджали за «довгим рублем», або тікали від закону альфонси, робінзони, шулери і гопники. Вони перші і падають на дно, перетворюючись на БИЧів (Бывший Интеллигентный Человек).

Далі йдуть аборигени з тайги і тундри, для яких знайомство з білою людиною не пройшло безслідно. Довгими полярними ночами можна зійти з розуму, якщо ви не мисливець, не рибак і не любите ходити в ліс. Цивілізація, Європа, царство хоч якогось формального закону, «велика земля» дуже далеко. У нас в бараку були дві полички для листів. На одній  написано «з Великої землі», на іншій - «на Велику землю». Коли після роботи нас вивантажували з бортового КАМАЗу, в таборі ми спершу бігли дивитись, чи немає листів. У всьому іншому, за винятком кваліфікації, студенти будзагонів (у той рік тільки зі Львова їх було більше десяти) не надто випадали з великої і розмаїтої колони роботяг. Людей, які виконували важку чоловічу роботу. Як і до нас, так і після нас, ми заливали бетонку (асфальтових доріг там немає, внизу під ґрунтом вічна мерзлота), клеїли шпалери, рихтували корівники, розвантажували вагони з цементом, виносили будівельне сміття, різали торф, садили траву, ловили рибу, збирали гриби, навіть пробували класти цеглу і штукатурити. Звичайно, копали траншеї (екскаватор сюди не заїде) довжиною в кілометр. Монотонність робочого дня довжиною в 11-12 годин зводила з розуму, вагон - 1 200 мішків цементу вагою 50 кг, які мали розвантажити шість чоловік, вимотувала фізично, не витримували сухожилля. Рідкий бетон, який потрібно було в темпі розкидати, поки приїхав наступний самоскид. Зранку пальці не розгиналися, ночами зводили судоми. Більшість з нас не були готові фізично до таких навантажень. Нічого, не здохли. (Перед відправкою в Сургут, в атмосфері якого на 20% менше кисню, ми пройшли медкомісію.)

Студенти 21 століття також працюють важко, довго, нудно і чорно. Молодь не гірша і не ліпша, вона інша. Не у всіх є гроші. Скоріше навпаки. Під час канікул вони їдуть на будови в Київ або в Москву. Єдина відмінність - у них кожен сам за себе. Немає ніяких будзагонів під жодними прапорами.

Ми були організованими. У нас був табір. У нас був захист, десятки рук і плечей товаришів, коли ти не витримуєш. Ні, у нас не було ідеології і пропаганди. Нас кілометровими матами надихали наші керівники.

А інакше не можна цілий день кидати лопатою рідкий бетон, а потім тягнути швелером, щоб він перетворився на твердий бетон. Нам платили, натомість від нас вимагали важкої праці на межі травм і морального виснаження.

Вчорашні дітки, які вийшли з аудиторії, - це був той матеріал, з якого в тайзі ліпили чоловіків. Існував неписаний кодекс поведінки. Дівчата-кухарі користувалися повагою, в їх присутності мати не звучали, ніколи. Жінки працювали кухарками, секретарками, медсестрами, штукатурами і малярами, але швелери вони не носили і болото не місили. Все чесно. Коли ми виколупували тонни твердої, як бетон, і впертої, як ніч, сибірської землі, щоб потім залити її бетоном, рвали жили на будові, збирали кедрові шишки і гриби в тайзі, милися у відвідному каналі теплоелектростанції, де текла чорна вода, наші дівчата збирали огірки в колгоспі і писали нам довгі ліричні листи. Тому, коли ми сиділи у забетонованих робах на необтесаних, грубих дошках і в компанії БИЧів їли цемент з копченим і перченим паприкою мадярським салом, запиваючи його страшним «Азербайджанським портвейном», ми мріяли про зустріч з ними. Кожен чекав на той момент, коли нас привезуть назад, висадять перед наметами, і там, у великій дощаній коробці з написом від руки на простому папері «з Великої землі», буде лист.

Холодний і дикий край. Величезна річка Об. Красиві місця і специфічні люди, які приїхали на сезон і залишилися. Північ затягує. Місце на карті, де водій самоскида за свою роботу бере ящиками шампанського, де на побачення прийнято їздити на багатотонних всюдиходах, де картопля цвіте в серпні, а яблука не ростуть взагалі, зате повно грибів, ягід і горіхів. Життя - це смак югославської м'ясної тушонки, новозеландської баранини, індійського ананасового джему, навіть бананів - продуктів, небачених тоді в гастрономах Львова. Кубинський ром, кальвадос, віскі і навіть джин, а місцеві ковбої горілку не п'ють, а найвищим шиком вважають шампанське. 

Життя - це пригода. Важко забути білі ночі, коли робоча зміна ніяк не закінчиться, море мертвих автомобілів. Американські «Катерпілери» і японські «Комацу», фінські «Сісу» і німецькі «Магіруси», останньої моделі «Татри», «КРаЗи» і «КАМАЗи» - техніка, якої на «Великій землі» не було.

Життя - це досвід. Перший страшний ранок, з покусаними комарами, опухлими руками, був останнім. Нас «підняли і поставили». Ми збудували табір і натягнули над кожним ліжком полог від комарів.

Життя - це карма пам'яті. Колір, смак, звук, точніше рев ракетних тягачів «ураган». Велике північне небо і 18-годинна зміна, перший ковток спирту вночі. Пляшки з простою зеленою етикеткою, ціна - 12 рублів. Тебе висушує зсередини і збиває дихання. Довкола Сургут, тайга, комарі і дикі ведмеді. На околицях занехаяні корови їдять старі гнилі газети, Свині, бруднезні, майже чорні, худі як пси, нападають на людей і кусають за ноги. З голодухи вони жерли рубероїд.

Напівсирі гриби, армійська волова тушонка в оранжевій бляшанці, черствий хліб і горілка з «кружок» - скоро додому і це треба «відмітити».

Фото з сайту bam.railways.ru